Про потенціали українських кіно- та музикальної індустрій, які можна відмітити цьогоріч та на найближче майбутнє, Велика Ідея дізнавалась у експерток та експертів: Дар'ї Аверченко, Надії Парфан, Сергія Кейна та Владислава Міцовського.

Дар'я Аверченко, PR-директорка, членкиня Відбіркової ради Міжнародного кінофестивалю про права людини DOCUDAYS UA, сценаристка, продюсерка.

У світі зростає інтерес до документального кіно. Його ставлять і нагороджують в одному ряду з ігровим ключові кінофестивалі. Гадаю, що пов'язано це з тим, що глядачі прагнуть розібратися, що відбувається з нашою планетою.  

Довгий час ми на Docudays UA мріяли про національний конкурс, однак з цим не складалося: приходило недостатньо хорошого кіно для формування конкурсної програми. Починаючи з минулого року, ми нарешті запустили конкурс DOCU/УКРАЇНА, в який увійшло 12 міцних короткометражок. Це велике досягнення, адже довгий час в українській документалістиці мало що відбувалося.

За моїми спостереженнями, великий поштовх нашим режисерам дала Революція Гідності. Автори, які тоді взяли камеру й почали знімати, зараз намагаються розповісти особисті історії про мирне життя в нашій країні і про війну.

99% документальних проектів починаються як самофінансовані. Просто немає інших способів розвинути проект, зняти перший матеріал, змонтувати трейлер. А без цих компонентів знайти фінансування неможливо. Розуміючи це, ми на фестивалі робимо зараз професійну секцію, де можна було б проект розвивати з «нуля».

Коли ми почали роботу над "Українськими шерифами" понад п'ять років тому, Держкіно працювало доволі закрито, нам не хотілося брати участь у незрозумілих нам процесах. Нам було цікаво зрозуміти, як працює система ко-продюсування у світі, як зробити фільм всередині цієї системи, щоб він був зрозумілим на міжнародному ринку, щоб мати прем’єру на фестивалі класу “А”, дистрибуцію в кінотеатрах, покази на телекалах. Так, ми почали їздити по форумах Європи, пітчингувати проект разом з латиським продюсером. Ко-продюсер з країн Євроспільноти дуже важливий, адже кінофонди, канали на кшталт ARTE i ZDF, хочуть працювати з надійним європейським партнером.

Справа не в тому, що українцям не можна довіряти, а в тому, що у Європі банківська та податкова системи працюють за єдиними або схожими правилами.

Випробувань на шляху українського фільму до “Оскару” багато. Найголовніше, чого бракувало – це підтримки на рівні держави. Практично всі фільми в категорії "Найкращий іноземний фільм" були підтримані кіноінститутами та Міністерствами культури у своїх країнах, у них були пристойні бюджети на боротьбу за увагу Американської кіноакадемії. Разом з нашим Оскарівським комітетом ми ініціювали лист до Міністра культури, який потім був також переданий у Фонд Петра Порошенка, з проханням виділити грант делегатам від України на Оскарівську кампанію. Ми просили усього 30 тис. євро, але так і не отримали офіційної відповіді. На жаль, те, що держава не підтримує наших конкурсантів, ставить під питання доцільність існування національного Оскарівського комітету. Ми боролися власними силами, і цього виявилося недостатньо для того, щоб увійти в топ-9 фіналістів.

Наші продюсери навчилися промотувати українські фільми за кордоном. Існує певна кількість воркшопів, семінарів, можливостей навчитися грамотно представити фільм іноземним фестивалям, представникам каналів, дистриб'юторам. А грамотна промоція – це вже 50% успіху фільму. Звісно, фестивальний успіх дається взнаки. Зростає конкуренція у нашому кіносередовищі, разом з цим зростає рівень фільмів.  

Ми кілька років працювали над запуском індустрійної платформи для документалістів, яка стартувала на цьогорічному фестивалі. DOCU/PRO має допомагати українським режисерам розробляти проекти документальних фільмів, шукати ко-продюсерів і фінансування закордоном, промотувати готовий фільм. Сподіваємося, що в результаті народиться нова хвиля цікавих українських документалістів.

Надія Парфан, режисерка, співзасновниця та креативна директорка фестивалю “86”

Прозора система державної підтримки (пітчингів) встановила зрозумілі правила гри для всіх учасників поля. Це дозволяє запускати нові проекти і будувати сталу роботу.

З телевізійного ринку "пішов" російський контент, що також суттєво пожвавило українську кіно- та теле-індустрію і створило нові ніші для для розвитку.  

Раніше українські делегації їздили лише в Канни і Берлін, а тепер маємо стенд українського короткометражного кіно в Клермон-Ферран, презентації документального кіно в Їглаві та Ляйпцігу. Мій фільм відібрали у конкурс Варшавського кінофестивалю, і я отримала державний ґрант на подорож, щоб поїхати представляти свою країну на фестивалі класу "А".

Про децентралізацію поки говорити зарано, але не можу не відзначити Львівську кінокомісію та все, що робить для цього особисто Оля Райтер. Її команда цього року проробила колосальну роботу з популяризації виробництва у регіоні і представництва України на міжнародних платформах. Це безперечно success-story, але поки що їх ніхто не вміє мультиплікувати в інші регіони.

Коли працюєш з масштабним культурним проектом у малому місті, твій головний ворог – логістика. Поганий транспорт і дороги, недорозвинена інфраструктура. Все інше вирішується. Якщо знайти спосіб довезти, поселити, нагодувати людей і поставити нормальний туалет, комерційний захід можна робити хоч на Марсі. Щоправда, фестиваль "86" – не комерційний, а культурний і соціальний проект.

Одна з глобальних тенденцій, яка нарешті дісталась України – музичне кіно. Кілька років назад на всіх великих кінофестивалях почали з'являтися окремі секції цього жанру. Цікаво, чому у нас це сталося так пізно. Важливу роль зіграли паралельні події в музичній індустрії: ще донедавна у нас був суцільний Поплавський, а “Океан Ельзи” вважався вершиною музичного смаку. Але цього року ввели квоти на українську музику на радіо – "і понеслась".

Після Майдану на музичній сцені з'явилося багато нових і, що важливо, різних облич, гуртів, напрямків. Виросло покоління людей, які мають такий самий доступ до музичного продукту, як і їхні однолітки в Європі, Японії чи обох Америках. І це дає свої результати: минулого року ми всім українським інтернетом тужили за смертю Девіда Боуі і зізнавалися в коханні Ніку Кейву. Музичне кіно "капіталізує" готову музичну аудиторію.

З появою фестивалю "86" Славутич перевідкрив свій неймовірний культурний потенціал. Зараз там відбуваються дуже здорові і цікаві урбаністичні процеси. Наприклад, в конкурсі проектів учасницького бюджетування переміг органний зал. У місті на 25 тисяч людей буде свій органний зал, розумієте?!

Сергій Кейн, головний редактор Comma.com.ua

Стан музичної індустрії в Україні сьогодні суперечливий — втім, як і завжди. З одного боку, від початку Майдану дедалі більшає артистів, про яких хочеться говорити, з іншого — артисти сирі, ринок у зародковій стадії, економіка нестабільна, правове поле занедбане, грошей у індустрії суттєво більше не стало. Артисти, промоутери та інші гравці здебільшого борсаються у невагомому вакуумі, але час від часу все ж чіпляються руками й ногами за виступи й предмети, що дає змогу якось маневрувати.

Як не дивно, усе частіше до нас доїжджають зарубіжні зірки — від Depeche Mode і Мериліна Менсона до Foals і alt-J — як популярних, так і актуальних, але ризикованих для привозу. Хочеться складати поеми авантюризму таких організаторів, як GAS Concert, H2D, HMG. Востаннє подібний сплеск був, гадаю, у 2012-му.

Український ринок на певний час зосередився на собі, й це дає відчутний ріст активності в музичній сфері. 12 травня Джамала вперше спробує зібрати київський Палац Спорту, і це буде чергова перемога поп-музики розумної і вишуканої. 13 травня у столиці відбудеться фінал «Євробачення» — випробування для приймаючої сторони на відповідність міжнародним стандартам. Улітку почнеться фестивальний сезон: я знаю, що Atlas Weekend і Zaxidfest мають великі плани.

Якісний експорт української музики і далі буде точковим — фактично, нашим головним скарбом у світовому контексті лишається «ДахаБраха». ONUKA активно набирає оберти, чим дуже радує. У ніші альтернативної музики дедалі більшу славу здобувають Stoned Jesus, Jinjer, Sinoptik, Somali Yacht Club. Якщо вже переходити до завідомо немасових артистів, свої успішні подорожі продовжать Саша Буль, Zapaska тощо. Це все було і раніше. Хотів би бачити на європейських сценах Grisly Faye.

Утім, цього мало, щоби говорити про регулярний обіг української музики за кордоном. Та це і нормально — ми їм не так уже й потрібні, в кожній країні є така сама перспективна європа-таку-ще-не-бачила локальна сцена. Тим паче, частенько наші музиканти бажанням вирватися за кордон прикривають неспроможність домогтися уваги місцевої аудиторії — мовляв, ми всі такі класні, нас тут просто не розуміють, не доросли. А насправді просто мало пашуть.

Відвідуваність музичних видань зростає, а отже, хочеться вірити, зростає і зацікавленість споживача у музиці взагалі.

Квиткове агентство Karabas.com взялося підтримати українську музичну журналістику і виступило спонсором трьох видань — це несподіваний крок і хороша тенденція, що матиме зиск у довгостроковій перспективі. Бо музика як креативна індустрія складається з купи гвинтиків: не лише музикантів, а й журналістів, фотографів, менеджерів, промоутерів, звукорежисерів, освітлювачів і так далі, і всі вони мають розвиватися одночасно.

Основний виклик для музикальної індустрії — працювати, працювати і ще раз працювати. Це стосується будь-якої сфери. Не шукати відмовок, не виправдовуватися обставинами. Так, криза, так, корупція, але сидіти склавши руки — точно не вихід.

У регіонах з’являється все більше ентузіастів, налаштованих робити круті майданчики, концерти, репетиційні бази, музичні бібліотеки. Підтримка держави та фондів була би доречною. Зокрема я дещо розчарований, що «Євробачення» пройде саме у Києві — втрачена чергова можливість інвестувати у культурну децентралізацію та розвиток регіонів.

Світовий тренд, який досі важко заходить в Україну — це стрімінг. Spotify досі недоступний офіційно, а Apple Music лишається забавкою хіпстерів. Тим часом, за даними Американської асоціації звукозаписуючих компаній, у США у 2016 році подібні платформи дали індустрії 51% доходу.

За даними організаці UK Music, до «Брекзіту» музична індустрія давала Британії на 5% більше прибутку, ніж будь-яка інша галузь економіки. Це стало можливим завдяки високим податкам? Аж ніяк. Це просто показник рівня розвитку суспільства. Коли публіка хоче проводити дозвілля на концертах і готова платити за музику. Коли організатори поважають публіку, співпрацюють один із одним у загальній мережі, або принаймні не заважають. Коли медіа не лише просувають вже просунутих, а й постійно розшукують нові таланти. Коли читачі довіряють цим медіа, і публікації у журналі NME вистачає, аби зібрати повну залу. І так далі.

Владислав Міцовський, куратор освітніх програм MusicHub, програмний директор конференції Atlas Weekend, директор по розвитку компанії «Український авторський сервіс».

Відбувається поступове, але відчутне поліпшення як музичної компоненти, так і бізнес-складової індустрії. Кількість цікавих музикантів накладається на велику кількість інфраструктурних проектів. Не все відбувається на високому рівні, але в цьому є своя логіка: індустрія нарощує свій потенціал, і чим довше це триватиме, тим, на мій погляд, краще.

Усі без винятку кризові прояви зіграли на позитив, відбувся запуск деяких важливих механізмів розвитку індустрії, зменшився вплив на кар’єру артиста інозмених ринків та медіа, зменшились частки рекламних та політичних бюджетів, корпоративних вечірок, потроху з’являється міжнародний досвід, зароджується освітня культура. Нинішній стан можна назвати етапом “накопичення енергії потенціалу”.

Розуміючи ці тенденції, ми з вересня минулого року запустили платформу для взаємодії всіх учасників музикальної індустрії MusicHub. Простір клубу Atlas став місцем зустрічі музикантів, продюсерів, менеджерів та агентів. Також, влітку під час фестивалю Atlas Weekend організовуємо міжнародну музичну конференцію.

В нинішньому році не варто очікувати на принципові зміни, окремі музиканти можуть порадувати цікавими релізами – цього, на щастя, не можна передбачити наперед, але в рамках загальної індустрії триває тенденція “накопичення”, без проривів – еволюція продовжується.

Варто визнати, що музика кожне десятиріччя здає свої позиції у загальнолюдських пріоритетах. Сучасний “музичний споживач” – фігура вимираюча. Але це загально-світовий показник. Український споживач, по-перше, не відстає від світових тенденцій. По-друге, він росте разом з індустрією, і це компенсує відчуття музичного зів’янення. По-третє, відчувається продовження ізоляційних процесів: з одного боку, розвивається епігонство, з іншого – тривають спроби пошуку творчої ідентичності. Це – проблема росту, але позитивна, з моєї точки зору.

Не доводиться розраховувати на регулярний, не одноразовий, експорт української музики за межами інтересу діаспори. Кожен окремий випадок варто розглядати та досліджувати, набратись терпіння та методично просуватись у цьому напрямку. Існує ментальна проблема: вихід на світовий музичний ринок часто асоціюється з конкуренцією зі світовими музичними лідерами, а щось менше сприймається майже як національна поразка. Це абсурдний підхід. З часом, наші музиканти будуть представлені й в інших країнах, на рівні з представниками країн Азії, східної Європи, Латинської Америки. Варто розуміти, що така інтеграція у світову спільноту відбувається одночасно з іншими видами інтеграції культурної. Дискусійні панелі, які ми проводили на цю тему, довели, що перспективи експорту української музики всі ще бачать дуже по-різному, але, що добре, ніхто не сподівається на винайдення універсального рецепту для всіх та кожного.

Суспільна модель, властива Україні, традиційно призводить до надмірної централізації. В нас є одна точка входу у музичну індустрію – Київ. При цьому, як і будь-де в світі, більша частина музичного продукту, що потім розвивається у столиці, народжується у менших містах. Іншим містам, наприклад, не вистачає доступного наземного та повітряного транспортного сполучення для можливості повноцінної взаємодії з Києвом. Усім українським містам варто сміливіше вести самостійну гру, без огляду на “київський ресурс”. Й це стосується не лише фестивального руху. Регіони мають віднайти шляхи інтеграції з Києвом так само, як країна вцілому вирішує питання залученості у світовий контекст.

Але навіть за такого стану справ, загалом музична індустрія має великий запас можливостей для реалізації нових ідей, підходів та рішень. Варто наголосити на одному з багатьох аспектів: індустрія ще не повністю пристосована до системної роботи, й роботи як такої взагалі – в нас занизький ККД та низька залученість. Критична частка учасників процесу відверто безладно ставиться до своєї праці. Найчастіше ми бачимо, як розпочинається велика кількість проектів, але якісно з них робиться досить мало. Якісна реалізація – таким має бути гасло індустрії в цьому році й наступних десяти.

В серії #Потенціали2017 розглянуті такі сфери креативних індустрій: Дизайн та Архітектура; Телебачення та Радіо; Видавництво та Сучасне мистецтво; Крафт і Культурний туризм; Гастрономія та Спорт.