Як невидимий баобаб повернув мені ліс

Попри те, що я виросла на Поліссі, з дитинства набагато більше любила місце, де проходили мої канікули — Тянь-Шань. Зустрічі з горами я чекала весь рік, в той час, як поліські пейзажі сприймала як нудний, набридливий фон, який може радувати лише ранньою весною чи пізньою осінню. Дерева мені були цікаві тільки тоді, коли втрачали свою псевдо-життєрадісну одноманітність. Всі інші пори року моя уява відтворювала яскраві сині гори над нескінченою смугою навколишніх лісів. Інколи мені вдавалось навіть побачити білі шапки на їхніх верхівках. Тоді дерева майже зовсім зникли з поля мого зору. Я помічала лише тополі. Адже тополь було багато і в країні моїх Небесних гір. І цей факт наближав мене до неї…

Але останній рік, блукаючи в пошуках образу Каїсе-дра, роздумуючи про його створення, тішачись тайною і явною символікою Дерева Балачок, я, зовсім випадково, віднайшла у далекому куточку свого серця покинуті колись дерева. Всі ці звичайні, нібито нічим не примітні, липи, дуби, каштани, осики, сосни та вільхи, на які я довгий час не звертала жодної уваги.

Небачений мною ніколи баобаб незбагненним чином, повернув мені ці знайомі обличчя, що росли поруч. Тільки після нашого примирення я зрозуміла як мені їх не вистачало. Виявляється їхні бляклі подоби все ж тривожили якусь частину мене весь цей час, простягаючи до мене руки.

Ні, я не стала менше любити ті сині гори. Просто прийняла світ, який знаходиться біля мене. Відтак кожне з цих неекзотичних дерев стало наповнюватися для мене новим змістом. Я зрозуміла, що будь-яке з них також може стати тим єдиним Каїсе-дра під ким відбуватиметься діалог. І якраз в цьому криється справжнє диво. Тепер я годинами не можу відірвати від них погляд, малюю їх знову і знову, не в змозі зупинитись. Просто не маю сил прогнати їх з листів цупкого акварельного паперу, що лежать переді мною. Далеке африканське дерево, під яким можна домовитись про будь-що, проросло крізь мене та повернуло любов до зеленого лісу.

Разом з тим, Каїсе-дра — своєрідна нагода осягнути не лише себе, а й іншого. Осягнути не прикриваючись формальними прапорами толерантності, а відкриваючи щось прекрасне у вашій несхожості. Приймаючи її як данність. І в цьому випадку Дерево балачок — це спроба змінити сумнівний алгоритм: незрозуміле, отже — погане, невидиме, тобто — неіснуюче. Чим, хоч трішки, зламати загальне відчуження, та зробити крихітний крок у бік винаходу мови, яка  зближатиме. Тому Каїсе-дра — це також моя віра у можливість завжди  побудувати міст.