ЧОРНА ЖІНКА
У квітні проекту «Я на тебе чекатиму під каїсе-дра» буде лише рік. Ми започаткували його на минулому Книжковому Арсеналі (2015), хоча в моїй голові це дерево виросло набагато раніше. Якщо по порядку, то народилося воно, як з насінини, з одного-єдиного вірша. З вірша «Чорна жінка» Леопольда Седара Сенгора. І треба визнати, що ця насінина проростала в досить тепличних умовах, якими є стіни Французького інституту.
Там я колись вчила французьку. Одного семестру потрапила до групи, у якій викладав Себастіан, французький журналіст. Замість граматичних трюків, виконання яких для мене і досі залишається досить складним, замість причесаних текстів про Монмартр чи Ейфелеву вежу, Себастіан годував нас «іншою» Францією. Мінорними розповідями про Нор-Па-де-Кале, анекдотами з патуа, рибальським фольклором з Бретані. Все, що він викладав нам, було настільки апетитним і позбавленим будь-яких ознак тривалого зберігання, що особисто я забула про свої невизначені стосунки з французькою граматикою і почала висловлюватися. Спочатку говорити, а потім писати – щось на зразок шкільних творів. Один із них, з не меншою, ніж завжди, кількістю моїх помилок і Себастіанових виправлень червоним, і був аналізом «Чорної жінки» найвідомішого поета Сенегалу та й загалом Західної Африки Седара Сенгора. Звичайним домашнім завданням, з якого почався великий і розлогий, як дерево, проект. Чорна Жінка загіпнотизувала. І досі почуваюся під її довгим допитливим поглядом.
На момент, коли вірш було перекладено українською, я навчалася вже у Володимира Павловича, - не один раз зверталася до нього для індивідуальних занять. Він якось дуже схвально поставився до моїх перекладацьких вправ. Тому після «Чорної жінки» спробувала перекласти «Ніч край Сіну», консультуючись із Володимиром Павловичем з приводу кожного незрозумілого мені повороту мови і думки великого сенегальця. Мене дивувало, як легко мій Учитель розшифровує Сенгорові метафори – він якось дивовижно розумів увесь контекст Західної Африки, з яким поступово знайомив і мене. Володимир Павлович не дуже любив розповідати про себе, але між розмов просочилося, що якийсь час він мешкав у тих місцях.
Вірш за віршем, а потім поема за поемою переклалася перша збірка Сенгора, «Співи із нетрів». З поезій і з коментарів мого Учителя я дізнавалася, якою буває саванна та її мешканці, щось особливе про побут, характери, місцеві квіти і дерева. Звісно, тоді я ще й не мріяла про каїсе-дра. Але від самого початку перекладів мала велике бажання ділитися усім, що відкривалося з поезій Сенгора. Здавалося, що мені завжди бракувало цих віршів, що моїх друзів, колег, дітей обмежує незнання чогось дуже важливого і яскравого. Чогось такого, як постаті сенар, сеньйор колоніального Сенегалу, у їх довгих сукнях і смішних ковпаках.
Наступного семестру я повернулася до занять у групі. Коли вперше побачила нового для мене викладача Амаду, щось усередині тенькнуло. Коли він упродовж одного уроку двічі згадав Дакар, усередині мене затенькало так гучно, що довелося посеред однієї з розмов запитати, звідки він родом. І – о, я була на небесах – мій новий викладач промовив це заповітне слово, «Сенегал». Звісно, я поділилася з Амаду своїми захопленнями. А він поділився своїми, - так я вперше довідалася, що вихідці з інших континентів можуть бути патріотами України. Амаду відкривав нам «іншу» Африкою, так, як колись Себастіан – «іншу» Францію. Африка Амаду була урбанізованою, знахідкою для китайського бізнесу і раєм для емігрантів з Європи.
Звісно, я мала б більше розповісти про Сенгора і «Чорну жінку». Але зроблю це іншим разом. Дозволила собі цей ностальгійний блог тільки тому, що вирішила більше ніколи не вчити мову на курсах. Нехай він буде присвячений Французькому інституту і його прекрасним викладачам. А ще - щорічній Французькій весні, яка (нехай французи поставляться до цього з розумінням) для когось втілюється в образі Чорної жінки. Ніжної, яскравої і галасливої.
P.S. А ось і вона сама:
Леопольд Седар Сенгор
Чорна Жінка
Жінко ню, жінко чорна,
Вбране в твій колір життя, краса – в твої риси
Я виріс в твоїй тіні; твоїх долонь тепло мені затуляло очі
І ось, у серці Літа й Полудня,
Я тебе відкриваю, Земле обітована, з висоти найвищого сонцем спаленого перевалу
І твоя краса влучає мені просто у серце орлиним зблиском
Жінко оголена, жінко незнана
Достиглий плід у пружній плоті, тьмяний екстаз чорних вин
Вуста, що змушують мої вуста співати
Саванна до цнотливого обрію, саванна, що тріпоче під ревними ласками східного вітру
Різьб’яний тамтам, тамтам войовничий, що гримить у руках переможця
Твоє низьке контральто – свята мелодія Альми
Жінко оголена, жінко незнана
Гладь, не порушена диханням, олія на стегнах атлетів, на стегнах володарів Малі
Небесна газель, перлини на шкірі нічній твоїй – зорі
Радощі ігрищ Духу,
відблиски на червоному золоті шкірі в тіні волосся
На сонці твоїх очей мій страх світлішає
Жінко відкрита, жінко чорна
Співаю твою красу швидкоплинну, риси, які закарбую у Вічності
Випереджаючи вперту долю, що знищить тебе на попіл – плекати нові життя