Повстання культури

Повстання культури

497 6 хвилин хв. читання
8.10.2013
Ми стали ще більш нетерплячими одне до одного, борячись за свободу самовираження, толерантність та прийняття. Ми заплуталися в ідеологіях, затулили своїми ідеями та позиціями обличчя людей.

Минулі вихідні я провів у Любліні на події Eastern Partnership Culture Congress, куди на спільний діалог покликали культурні та соціальні організації з України, Польщі, Росії, Грузії, Білорусії, Молдови, Азербайджану. У форматі презентацій, воркшопів та розмовних бібліотек нам розказували про автономні культурні простори, про нові компетенції в культурі, про утопії самоорганізації в дії. 

Крім нас на конгрес покликали владу міста Любліна, представників культурних інституцій, міністрів країн та простих громадян, які ставали глядачами, спостерігачами й учасниками події.

На конгресі було представлено програми культурного розвитку країн Східного партнерства та найцікавіші кейси самоорганізації з різних країн. Подія, організована на високому рівні, повернула мене до розуміння культури як основи організації нашого життя. Культура сьогодні, як і багато століть тому – це наш розвиток, виховання, навчання. Але у спільному діалозі, за круглим столом.

Там, у Любліні, на чужій території, я вперше зустрівся з деякими представниками українських організацій та культурними агентами, з якими раніше не доводилося чи не хотілося перетинатися. Там я вперше заговорив з деякими українськими художниками, яких раніше ідеологічно «ігнорував».

Триденна подія у Любліні, повернення додому і спостереження за продовженням гострої дискусії навколо подій у Мистецькому Арсеналі сколихнули в мені спогади про 2007 рік, коли мене зацікавило сучасне мистецтво та розвиток культури в Україні. 

Я пам’ятаю, як у період 2007-2008 років я ходив на кілька дискусій і виставок групи Р.Е.П. Пам’ятаю, як вперше побачив і почув, що існує інше мистецтво, що його треба вміти слухати, читати, розбирати, і що воно не завжди «прекрасне». Мені сподобалась молода група людей, об’єднана «довкола боротьби за свободу самовираження, свободу людини», а не довкола створення якогось бізнесу. Я впевнений, що вони хотіли і досі хочуть чогось іншого, набагато більшого, ніж переважна більшість українців.

Потрапивши тоді у цю нову тусовку і загалом у культурний та соціальний сектор, я знаходив все більше і більше людей та успішних практик у світі, які мали на меті щось змінити. І з часом вони дійсно творили зміни. 

Це вже було не тільки сучасне мистецтво, не тільки протести на вулицях, не тільки антигомофобні акції та проекти, де інколи, як мені здавалося, мистецький задум та постать митця конкурували з контекстом, проблемою. Це були трохи інші люди, мабуть, дещо схожі з попередніми своїм ідеалізмом та «вірністю» життєвим ідеологіям. Активісти, соціальні дослідники, екоспільноти, художники публічного простору, культурні аніматори. Мені подобалось, що дія цих агентів змін була спрямована на відкритий діалог з людьми, на пошук спільних інсайтів, культурних кодів, на партисипативність, коли творить не одна сторона, а всі, або творять за участі зацікавлених сторін. Я вірю у цю стратегію.

Саме тому у проектах нашої організації ми стали розглядати культуру найперше як організацію суспільного життя, де контекст – на другому місці, а побудова стосунків між людьми – головне. Зрештою, ми прийшли до такого розуміння і через конфлікти у нашому колективі. 

Спостерігаючи за ситуацією навколо Мистецького Арсеналу, здається, що позиція «проти» –  наперед програшна, особливо для «людей культури». Йти наступом, протестом, ігнором, бойкотом до кінця. Бо тоді, очевидно, вся ця ситуація стає схожою на гру в домінування, міряння сил, захист позицій лише своєї сторони, захист себе.

Зараз цікаво спостерігати і водночас дивно відчувати, як ми всі, ідеологічно різні, переплелися в єдиному інформаційному та життєвому потоці. Чатівня фейсбуку тепер схожа на віртуальну війну смислів. Ми стали ще більш нетерплячими одне до одного, борячись за свободу самовираження, толерантність та прийняття. Ми поплутались в ідеологіях, затулили своїми ідеями та позиціями, теоріями про цензури і свободи обличчя людей. Ми більше не бачимо людину з її сильними і слабкими сторонами – ми розглядаємо її тепер з позиції професіонала, робота, з позиції «здорового глузду», логіки.

Ми, «люди культури», не просто так опинилися сьогодні бік о бік. Ми нібито самі собі обрали цей шлях. Ми взяли на себе відповідальність і показали, що хочемо і можемо чогось досягати. Ми обрали життя на 2000, чи 5000, чи 10000 гривень на місяць. Від того, може, і не дотягуємо до середнього класу, почуваємось «неповноцінними» чи «неситими», але у нас є можливість час від часу бувати в різних країнах, зустрічати найцікавіших людей, які творять історію, кимось захоплюватись, когось критикувати, йти далі. Ми ж нібито ті, хто не тільки заради грошей... Ми ж нібито ті, кому теж видається дивним, що «нашу культуру» на 90% фінансують іноземні фонди, а не бюджет нашої країни. Але ми, «люди культури» – майже остання надія у цій країні.

Я хотів би показати відеолекцію 94-річного американського вченого, автора проекту «Венера» Жака Фреско. Мені видався цікавим його погляд на такі тематичні ракурси: «Якщо тільки критикувати, то нічого не вийде!», «Будь ласка, будьте терплячими!» та «Як досягти примирення у світі, коли існує таке поняття, як ревнощі?». Перегляньте це відео, якщо знайдете на нього час.

Слушною є його точка зору на поняття утопії та єдино вірного рішення: «Коли мені було 16 років, я якось запитав себе: як привести світ до злагоди, як об’єднати всі народи? І тоді я відповів собі трьома найскладнішими словами: «Я не знаю!». А звідки ти можеш знати, що те, що ти придумав, буде працювати гладко? І що це врятує світ? Це звучить так, наче ти – утопіст. Але за своє життя, а мені зараз 94, я побачив стільки змін у житті, що не можу погодитися з поняттям утопії. Якби мені вдалося спроектувати дуже гарне місто, воно було б таким тільки на даний момент, але я знаю, що це місто стане гамівною сорочкою для дітей майбутнього. Розвитку не зупинити. Не можна використовувати термін «утопія», бо він означає ідеальну цивілізацію, де вже нічого не покращити. А для мене це – абсурд. Все, що я проектую, буде покращене кимось у майбутньому». 

А на 0:11:10 можете послухати розповідь Фреско про те, як він усього за один місяць розформував ку-клукс-клан, увійшовши у групу з наміром її роз’єднати, і про те, як змінив свою матір-расистку. Мені здається, що зміна інсайтів та прийомів деяких художніх груп щодо гостросоціальних проблем може піти на користь усім. Не протестом єдиним!

Відомий філософ та австрійський архітектор Хундертвассер колись у 1993 році вів бесіду з одним журналістом:

– Справжньому художнику навіть не потрібно малювати. Я знайомий з багатьма художниками, які не малюють.

– І вони справжні художники?

– Так, вони художники, художники життя.

– Чи творять художники добро?

– Вони можуть творити добро, якщо будуть вказувати дорогу. Якщо будуть вказувати своєю творчістю реальний шлях вперед.

Думаю, цей короткий діалог та слова «вказувати дорогу» можуть бути орієнтиром для наміру художньої спільноти, яка сьогодні, 8 жовтня, збереться для вирішення конфлікту на асамблею творчих працівників.

Автор
співзасновник Великої Ідеї

Зрозумілі поради, завдяки яким бізнес зможе вийти на краудфандинг, а значить залучити ресурси, підвищити впізнаваність свого бренду та зростити спроможність команди.

Із сімдесяти опитаних Українським Інститутом Майбутнього експертів та практиків 46, що складають 70 %, оцінили ймовірність збереження ручного режиму керування освітою на місцях на 9-10 балів за десятибальною шкалою.