Когда начались протесты в поддержку подписания соглашения о евроинтеграции, которые теперь уже превратились в протест против Януковича и Кабинет министров, БОЛЬШАЯ ИДЕЯ обратилась к украинцам, ныне живущим в Европе, с просьбой прокомментировать последние события и поразмышлять над тем, что делать дальше. Вслед за Виктором Цокланом ответила организатор и лицензиат конференции инноваторов TEDxKyiv-2013 Ольга Романюк, которая живет в Германии.

Я 15 років зростала в Донецькій області, 17 років прожила в Києві, і ось зараз адаптуюся у Європі. Переїхала в Лейпциг, бо чоловік тут працює (шукали йому роботу з гідним іноземця доходом у Києві, але не сталося). Увесь минулий тиждень не могла спокійно дивитися, як граються з майбутнім розвитком країни – «підписуємо... не підписуємо... хто більше заплатить».

Бачила в неділю «євромайдани» по Німеччині, і вирішили з іншим (лише одним) знайомим українцем Михайлом Оніпченком організувати свій в Лейпцигу в день Саміту в Вільнюсі. За добу знайшлися люди, прапори. Нас було небагато – близько 20, але прийшли всі 20, хто зголосився у Фейсбуці (100%-ва участь за реєстрацію в соцмережах – це вперше в моєму досвіді). До речі, на проведення мирних заходів у Німеччині не потрібен дозвіл. Треба лише поставити до відома місцеву адміністрацію про кількість людей, час та місце проведення акції. Так діє «свобода слова».

Що ж до розгрому Майдану – це страшно! І в сенсі людей, що отримали поранення, i в сенсі «свій йде проти свого». Та ще жахливіше – як провокація на зворотнє більше насильництво! І що робити? (одвічне питання). 

Декілька історичних прикладів з однаковим підходом до боротьби.

1. Насильницька та кривава революція 1917 року – результати протрималися 75 років.

2. Нельсон Мандела, який брав участь у підпільній збройній боротьбі – отримав 27 років ув’язнення. Але Нельсон Мандела, який повністю відмовився від політики зброї на користь мирної політики, повалив одну з найгірших диктатур у світі.

3. Розвал Берлінської стіни в 1989 році. Тут теж були накази «стріляти на ураження» та провокатори в натовпі. Але стійкість та масштаб мирних намірів перемогли. Як? Трохи історії: рух почався з Лейпцига, де щопонеділка люди стабільно виходили на центральну площу зі своїми вимогами. Спочатку – парафіяни центральної церкви після понеділкової вечірньої служби, потім – решта городян. Прив’язка до церкви гарантувала ненасильницьку природу протестів та зміцнювала довіру, тому кількість учасників демонстрацій зросла за місяць від 10 тисяч до 320 тисяч (в півмільйонному місті). Цi щопонеділкові протести підхопили інші міста.

Скажете, що Німеччина – це Європа, то все мало пройти цивілізовано в будь-якому разі? Але Хонекер все ж таки віддав наказ стріляти на ураження, влада намагалася запалити насильство через провокаторів у натовпі. Розповсюджувалися чутки про можливу масову розправу в дусі площі Тяньаньмень, що сталася напередодні – того ж року в Китаї. Мешканці Лейпцига розповідали мені, що «так, ми боялися всього... стояли навпроти і водомети, і поліцейські собаки, з якими ми ніколи не стикалися». То як все ж таки мирно перемогли? Бо 1) вистояли, 2) весь світ дивився.

Шевченківське «боріться – поборете» добре підказує, наскільки сталими мають бути наміри в створенні того, у що правдиво віриш.

Фото: Платформа

Интересно читать также: 

Украина с другой стороны. Виктор Цоклан