Режисер політичного театру розповів, навіщо хоче підтримати Майдан і як зруйнувати межу між актором і глядачем

З 13 до 16 лютого в п’яти містах України буде тривати воркшоп «Театр діалогу» за участю театральних режисерів із шести країн світу.

Театральний напрям «Театр пригнічених», який представлятимуть режисери, спеціалізується на вирішенні соціальних конфліктів та низовій активізації громад. Режисери «Театру пригнічених», які називають себе «джокерами», на певний час формують навколо себе трупу з непрофесіоналів та намагаються разом з ними шукати відповіді на найгостріші соціальні проблеми. Воркшопи повністю організовуються зусиллями і коштами волонтерів, які відкриті до будь-яких форм підтримки. 

ВЕЛИКА ІДЕЯ поспілкувалася з натхненником події та організатором «цунамі джокерів» в Україні ЯЛМАРОМ ХОРХЕ ЖОФФРЕ-АЙХОРНОМ. Він розповів про демократизацію театру, про те, що змусило джокерів їхати в Україну за свої кошти, і чому не всі європейці розуміють прагнення України в ЄС.

 

– Можете розповісти, чим є для вас «Театр пригнічених»? Як давно ви цим займаєтеся? Які ваші враження про засновника цього театру Аугусто Боала? 

Я працював із «Театром пригнічених» приблизно дев’ять років. За допомогою нього я намагався будувати діалог у різних частинах світу, особливо у конфліктних країнах. В Україні я робив «Театр пригнічених» з 2010 року. Ми працювали з різними групами людей, переважно з молодими активістами та студентами.

Я знав Аугусто Боала особисто, ми зустрічалися кілька разів, але переважно спілкувалися електронною поштою. На жаль, він пішов від нас п’ять років тому. Проте він був дуже надихаючою, творчою і відданою особистістю. І я переконаний, що його метод продовжить розвиватися навіть без нього.

– Чим є «Театр пригнічених»: художнім явищем, психологічним експериментом чи педагогічною практикою?

Він є усім потрошку. «Театр пригнічених» виник під час військової диктатури в Бразилії. Він створювався в часи репресій та пригнічень, в часи, коди людей катували і викрадали, коли не було достатньо виражень свободи. Саме тоді Аугусто Боал почав міркувати про те, як театр може бути знаряддям змін у часи репресій та жорстокості. Тож «Театр пригнічених» переважно є політичним інструментом для трансформації суспільства.

Водночас ця методологія може бути використана в інших цілях залежно від людей, які приходять на воркшопи та перформанси. Декому вона допомагає зцілитися, тому що репресії призводять до психологічних проблем. Крім того, ми використовуємо театр як педагогічну техніку, тому що через обговорення проблем спільноти можна ставати більш свідомими до існування пригнічення в суспільстві і як результат – починати діяти.

Що мені подобається найбільше в цій методології – це те, що вона вірить у людську силу, не тільки на словах, але й на ділі. Дуже часто наша найбільша проблема в тому, що ми вважаємо, ніби знаємо відповіді, але на практиці не знаємо, що робити. Тож завдяки цій методології ми створюємо простір, де люди можуть пережити досвід солідарності і горизонтальних стосунків на практиці. Це методологія дії.

 Яка основна техніка «Театру пригнічених»?

– Варто зазначити, що «Театр пригнічених» не може бути зведений до якоїсь однієї техніки. Це сукупність технік, які мають використовуватися залежно від конкретного контексту, тому що різні спільноти мають різні потреби.

Найвідоміша техніка називається «Театр-форум». Але є багато інших технік, які використовуються залежно від того, які ідеї ви хочете проаналізувати.

Наприклад, якщо ми говоримо про міжособистісні проблеми – стосунки з друзями, дружиною, сім’єю – підійде техніка «Райдуга бажань». Якщо треба дослідити роль медіа та маніпуляцію правдою, можна використовувати техніку «Газетного театру». Якщо ви хочете подивитися на політичні репресії, варто використовувати «Театр-форум».

В ідеалі люди, які обирають методологію, мають знати різні техніки та бути залученими до конкретної спільноти, щоб зрозуміти, яка техніка підійде для даного випадку.

 – Ідея активного глядача дуже давня та існує від часів Брехта та Арто. Розкажіть про роль глядачів у ваших постановках.

Однією з основних задач цього методу є демократизація театру. Здебільшого театр досі належить дуже маленькій групі людей – акторам та мистецькій еліті. Глядачі мають змогу дивитися і аплодувати, але не брати участь. А для Боала розподіл між акторами і глядачами також був різновидом пригнічення.

Тож ми хочемо демократизувати театр, зробити його доступним не лише для перегляду, але й для участі, бо у всіх є потенціал до того, щоб творити та бути героями у власному житті. Зазвичай більшість учасників наших воркшопів ніколи раніше не виступали. Коли вони приходять, вони вважають, що не можуть грати, проте за кілька годин відкривають себе і свій потенціал. Інакше кажучи, «працює не для публіки, а разом із нею».

     
 

Будь ласка, сприймайте нас всерйоз,

будь ласка, слухайте нас

 
     

А яка роль джокерів у «Театрі пригрічених»?

– Джокер виконує різні функції, залежно від ситуації. Інколи джокер може бути актором, якщо бере участь мало людей або головний актор захворів. Інколи джокер діє як аніматор. Інколи він стає режисером дійства та підтримує учасників у їхніх власних перформансах. Під час виступу джокер діє як фасилітатор, який намагається побудувати місток між глядачем і сценою.

Аугусто Боал для описання ролі джокерів також використовував термін “difficultator”. Він казав, що джокер має не спрощувати сприйняття вистави для аудиторії, а кидати їй виклик. Він має створювати умови, в яких ми можемо міркувати про нашу реальність, проблеми та їх рішення.

Місія джокера – створити простір, де публіка зможе мобілізувати себе і захотіти впливати на ситуацію. Одна з ключових ідей «Театру пригнічених» – це рух від пасивності до активності. Практика в «Театрі пригнічених» може бути репетицією майбутнього, адже те, що ми практикуємо в театрі, пізніше ми зможемо робити в реальному житті.

 – Ви вже три роки поспіль проводите семінари з «Театром-форумом» в Україні. Чим вас приваблювала Україна, коли ви вперше сюди приїхали?

– Я трішки досліджував ситуацію в Україні. Звичайно, я знав про Помаранчеву революцію. Я цікавлюся пострадянськими республіками, тому що я на половину німець, і ми також пережили комуністичний режим. Я цікавлюся процесами посткомуністичних трансформацій, проблемою ідентичності та економічної боротьби в новому глобалізованому світі.

І що цікаво, зараз, під час Майдану, я згадую деякі дискусії, які в нас відбувалися тут ще два чи три роки тому, і відчуваю їхній зв'язок. Ми говорили про демократію, економічні проблеми, політичне пригнічення, і я відчував, як енергія зростала. Після кожного воркшопу люди все сильніше відчували, що зміни в країні неминучі. Це були різні групи, але відчувалося повільне накопичення енергії. Як на мене, події на Майдані були вибухом цієї енергії.



«Театр пригнічених» (Theatre of the Oppressed) – політичний театр, який був заснований у 70-х бразильцем Аугусто Боалом. У Бразилії тоді правила військова хунта, і мистецтво перетворилося на поле боротьби за свободу. «Театр пригнічених» наслідує тактики модерністського театру Бертольда Брехта. В його основі лежить стирання межі між акторами та глядачами – останні змінюють перших у найбільш драматичні моменти дійства. Сьогодні цей театральний напрям є сукупністю кількох відомих технік, таких як «Театр-форум», «Райдуга бажання», «Газетний театр» та інші. Своєю метою «Театр пригнічених» вважає боротьбу з дискримінацією, розвиток людської активності, популяризацію горизонталізму.

Ялмар Хорхе Жоффре-Айхорн – німецько-болівійський театральний режисер, драматург, «джокер» «Театру пригнічених». Саме він є натхненником розвитку «Театру пригнічених» в Україні – вже три роки проводить тут проводить майстер-класи з «Театру-форуму». Ялмар спеціалізується на проблемних регіонах. Свої інтерактивні постановки він робив в Афганістані, Киргизстані, Північній Ірландії, Руанді, Сьєрра-Леоне. Також він є співзасновником Організації з прав людини та демократії в Афганістані.

 У чому, на ваш погляд, основні конфлікти сучасного українського суспільства?

На мою думку, більшість сучасних суспільств мають проблему з горизонтальністю. Нині існує занадто багато вертикальних стосунків, коли мала група людей приймає рішення за всіх інших без жодної звітності. Можливо, це проблема політичного представництва в принципі. Але я відчуваю, що люди прагнуть ставати більш включеними, щось робити, бути серйозними, брати на себе відповідальність.

Звичайно, більшість людей, які приходять до нас на воркшопи, – це молоді люди, яким від двадцяти до тридцяти. Вони відчувають, що їх не сприймають всерйоз, що на них не дивляться, як на повноцінних учасників українського суспільства. Для мене це ключовий запит – будь ласка, сприймайте нас всерйоз, будь ласка, слухайте нас.

– Як вам вдалося переконати джокерів приїхати в Україну? 

Ініціаторами цього були українські активісти, яких я зустрів. Вони хотіли запросити людей з міжнародного масштабу. Тож я спробував мобілізувати кількох своїх колег із різних куточків світу приїхати в Україну і підтримати створення тимчасового простору для діалогу.

Я зв’язався з кількома джокерами і сказав їм, що ми маємо дослідити це разом. Багато хто дуже цим зацікавився і вислав листи солідарності. Інші казали: «Ми живемо в Європі, і ЄС нас не задовольняє. Навіщо ж українці хочуть у Європу?». В будь-якому разі цей заклик стимулював серед джокерів велику дискусію про Україну. І з точки зору перспектив методології цей процес був дуже корисним для нас, тому що спільнота «Театру пригнічених» існує лише в теорії, а на практиці не часто трапляється нагода робити щось разом.

Хай там як, наразі ми маємо сім джокерів із шести країн світу. І всі вони погодилися приїхати сюди за свої власні гроші. Чудовий приклад щедрості і солідарності.

 – Яким, на вашу думку, може бути найкращий результат цієї театральної сесії в Україні?

Це буде сильно залежати від груп. Ми як організатори можемо мати певні ідеї, але під час воркшопів зміст створюють їхні учасники. Я маю надію, що ця методологія зможе задовольнити запити на горизонтальність та активну участь. Коли ти розумієш свою силу і здатність до дії – це дуже потужна річ.

Я приїздив на Майдан кілька тижнів тому, коли трапилися перші жорстокі сутички, і згадував, як у Болівії в 2003 році ми мали дуже схожу ситуацію. В підсумку тоді загинуло вісімдесят осіб, а президент подав у відставку. Також, якщо подивитися на Єгипет або Туніс, головний виклик полягає в тому, що буде далі, як казав Славой Жижек. Майдану зараз уже майже три місяці, має відбутися щось нове, адже це не може тривати вічно. Що буде далі? Я сподіваюся, що цей театр допоможе людям думати більш стратегічно про своє майбутнє.

 

Зрозумілі поради, завдяки яким бізнес зможе вийти на краудфандинг, а значить залучити ресурси, підвищити впізнаваність свого бренду та зростити спроможність команди.

Людський розум — природжений картограф, казав Антоніо Дамасіо.