Одразу після перемоги Майдану в лютому цього року група діячів та діячок культури – художниць, режисерів, менеджерів – захопила Міністерство культури, вимагаючи переосмислити культурну політику держави. Ця ініціативна група створила Асамблею діячів культури та збиралася на засідання в підвалі будівлі міністерства аж до середини травня. Згодом від Асамблеї відкололися кілька осіб для створення Конгресу активістів культури – однієї з найпомітніших післямайданних ініціатив. Конгрес реалізував не так багато проектів, однак його системний підхід до політики культури змушує зацікавлено спостерігати за його діяльністю.

ВЕЛИКА ІДЕЯ зустрілася з активісткою Конгресу і кінопродюсеркою ОЛЕНОЮ ПРАВИЛО та дізналася про плани Конгресу, слабкі місця культурного менеджменту в Україні та вади політики держфінансування кіно. 

– Наскільки я знаю, Конгрес активістів культури виник по теплому сліду Майдану. З чого він почався, чим він є зараз і до чого він має прийти у майбутньому?

– Конгрес виник у результаті обговорень та дискусій Асамблеї діячів культури, головним завданням якої були зміни в системі влади, досягнення прозорості та ефективності роботи Міністерства культури, переходу від управління культурою до створення умов для її формування.

Настав момент міждисциплінарної співпраці, і нам захотілося разом створювати проекти. Асамблея взяла за правило, що будь-яке рішення має бути погоджене всіма учасниками, інакше воно не приймається. Коли постало питання, чи можемо ми утворити групу для створення продуктів, то Асамблея ухвалила рішення, що ні. Тому ми вирішили, щоб не суперечити правилам, зібратися окремо та утворити групу «Міждисциплінарна співпраця».

Це було тимчасове рішення для пошуку спільних ідей і проектів. У результаті утворилася команда спеціалістів із різними підходами: серед нас були і дизайнери, і цифрова галузь, і кіно, і театр, і сучасне мистецтво, і перформанси, і культурологи, і циркова галузь, і журналісти – такий мікс, що мав народити щось на стику.

Ми почали думати, як нам використати наявні ресурси. Тоді в нас виникла ідея зробити івент, на якому люди, схожі на нас, які роблять проекти у культурній галузі, зможуть познайомитись. Так виник Конгрес активістів культури.

– У чому було основне протиріччя між Асамблеєю і Конгресом?

– Асамблея дотримується горизонтальних зв’язків, а в Конгресі з’являються зони відповідальності, які потребують організації. Застереження Асамблеї базувалось на тому, що виникнуть вертикальні зв’язки, що призведе до формування відносин «я начальник – ти дурак».

Але, на нашу думку, проектний підхід, який використовується у роботі Конгресу, є запорукою ефективної взаємодії. У проектній роботі виникають ролі, обмежені у часі завдання, і тут немає більш і менш важливих учасників – кожен може взятись і реалізувати проект, де решта його підтримають.

Я взагалі прихильник книги «Бізнес у стилі фанк». Часи змінилися, зараз багато фрілансерства, багато роботи, яку треба просто виконати в певний період, тому й старих відносин начальства і підлеглих навіть у бізнесі стає менше. Тож острах Асамблеї в нашому випадку не виправдався. Ми в Конгресі зараз створюємо систему, де використовуємо такий проектний підхід. У нас є менеджери ресурсів, які відповідають за певні напрямки роботи, та менеджери проектів, які відповідають саме за впровадження цих проектів.

Сьогодні нас цікавлять креативні індустрії, публічний простір, активізація культурних просторів в Україні. Ми хочемо, щоб було багато низових ініціатив, коли люди могли б у себе в селищі організувати якийсь івент, і всі би підключалися.

Інше питання, яке ми намагаємось реалізувати і якого замало торкалися в Асамблеї – це робота з регіонами України. Ми розуміємо, що неврахування регіонів – це дуже хибний шлях: так ми перетворимося на маргінальну столичну тусовку, яка збирається і вважає себе всеукраїнською, тоді як Україна дуже різноманітна. Тому на Конгрес ми запросили будь-кого, хто зможе сам приїхати з регіону. А з розселенням і мінімальним харчуванням ми вже допомагали.

– Я чув, що ваш перший Конгрес активістів культури відбувався коштами самих учасників.

– Так, Конгрес був організований нашими власними внесками та внесками учасників. Обов’язкового внеску для участі не було. Проте ми запропонували тим, хто може, закинути гроші на організацію Конгресу. Таким чином ми зібрали 30 % бюджету, а 70 % становили внески організаторів. Люди культури і так зазвичай не мають багато грошей, а тут ще й Майдан сильно по всіх вдарив, бо там всі лише волонтерили. Тож Конгрес став викликом і для наших гаманців. Це питання фінансування події стало сигналом, що нам слід розвиватися як організації. Після цього ми зробили Літню школу у Цирковій арт-студії «Різома» Анатолія Залевського у Бердичеві. Вона мала на меті більше створити нас як команду, як організацію.

– Що є продуктом діяльності Конгресу – лише нетворкінг? Чи, можливо, ви плануєте їздити по Києву і регіонах та здійснювати ініціативи?

– Їхати і робити проекти в різних куточках України ми фізично не зможемо, бо розпорошимо сили. Єдиним винятком наразі є проект «Новий Донбас» із відбудови шкіл і лікарень у звільнених від терористів регіонах. Цей проект зараз координують від Конгресу активістів культури Олександр Фоменко та Лариса Артюгіна. Вони роблять колосальну роботу, залучаючи безліч партнерських організацій, відшукуючи ресурси та волонтерів для реалізації.

Із самим форматом Конгресу як місця зустрічі ми плануємо працювати у взаємодії з регіональними учасниками. Ми зараз будуємо програму реалізації таких проектів на місцях.

Також хотілось реалізувати щось на взірець вірменського досвіду. Вони пропонували людям, які навчають культурному менеджменту, отримати міні-грант, скажімо, сто доларів, на те, щоб провести у своєму місті івент, спрямований на побудову спільноти. Люди, які отримували грант, зазвичай проводили у себе якісь культурні проекти, а гроші витрачали на печиво та чай або на саджанці для рослин – таким чином залучаючи місцевих жителів. Тож навіть така маленька ініціатива могла дати результат при постійній роботі.

Також ми намагаємося лобіювати культурні питання. Ми спілкуємося з представниками міністерства та закордонними експертами і намагаємося впливати, щоб, наприклад, публічний простір був і в законодавчому полі.

Найголовніше для нас – це нетворкінг. Ми намагаємося створити базу зв’язків. Наразі кілька проектів робиться в колаборації з Конгресом. Ми допомагаємо запрошувати експертів та поширювати інформацію.

– Також я знаю, що ви брали участь в Експертній групі розвитку стратегії при Міністерстві культури. Ви там берете участь від себе особисто чи від Конгресу?

– Мене запросили до неї, бо я була активна під час революції. І хоча я вже була залучена до Конгресу, вирішила не уникати можливості прийти, щоб на щось вплинути. У цій групі прагнуть розробити план і реалізувати побудову діалогу у суспільстві для формування довгострокової стратегії з урахуванням інтересів різних стейкхолдерів – людей і груп, на яких впливатиме культурна політика.

– Наскільки я знаю, ще під час проведення Асамблеї звучали думки, що Міністерство культури можна взагалі розформувати, або ж утворити агенції замість міністерства. Що культура може і без керування існувати…

– Звісно, в структурі Міністерства необхідні реформи. Я для себе зрозуміла, що ще вчуся працювати з цим апаратом.

Є прекрасний британський фільм 1980-х років «Так, пане міністр». Він про те, як новий міністр приходить на роботу і каже, що хоче зробити державне управління відкритим, хоче змін, але з часом бюрократи його змінюють, і він позбавляється свободи дії. Варто йому зробити бодай крок, як його підлеглий здивовано запитує: «Міністр сам ходив по коридорах? Значить, він зможе зайти куди завгодно і отримати яку завгодно інформацію? Це як? Значить, ми не зможемо знати, що він знає, і не знатимемо, що він думає, а отже, не зможемо попередити неприємності». Ця історія з фільму показує, як система себе захищає. Тому моя особиста думка – що реформи необхідно робити, але це, звісно, не так просто.

У Грузії це сталося зокрема через співпрацю команди реформаторів. Реформи починають працювати лише тоді, коли всі міністри домовляться між собою і парламент їх підтримує. Бо якщо реформи робити дуже швидко, постраждають люди. Це як у родині, коли хтось приходить і каже: я хочу, щоб ти схудла або кинув палити прямо зараз. Виникає конфлікт, супротив змінам, що інколи буває гірше, ніж те, як було до змін. Тому коли ми говоримо про реформи, ми кажемо, що потрібен діалог. Потрібно, щоб до цього були готові самі учасники цього процесу.

В міністерській роботі проблема чиновників полягає в тому, що навіть маючи бажання, вони можуть робити лишень те, що приписано. Якщо робиш більше – ти перебільшуєш свої повноваження. Тому всі міністерські співробітники ходять під судом. І навіть якщо хтось захоче щось зробити, йому скажуть: «Ми тебе посадимо, ти перебільшив повноваження». Саме тому реформи мають бути командним рішенням.

– Розкажіть про цю комічну ситуацію, коли партія Сергія Тігіпка «Сильна Україна» «позичила» собі логотип Конгресу активістів культури.

– А ви знаєте, що Демальянс також заявив, що це в них украли? Спочатку ми опублікували запозичений стиль, а потім Гацько зробив пост, що сота – це їхня ідея. Тож виходить, «Сильна Україна» скопіювала у нас стилістику, а в Демальянсу взяли соту.

Будьмо чесні, авторське право в Україні – дуже відносне поняття. Ми лишили рішення за автором цієї стилістики Ярославом Белінським. Він зробив публікацію про цю історію, де й пояснив, що свідомо використовував безкоштовні шрифти, тому що це соціальна ініціатива. А дизайнер, який копіював стиль, взяв інший шрифт того ж автора. Наш шрифт називався Imperial, а їхній шрифт символічно називався Stalinist.

Нам, звичайно, було досить неприємно. Ця ситуація поставила перед нами ще одне питання: чи входить у нашу діяльність авторське право? Це ще одна тема, на яку нас поки не вистачає, але ми розуміємо, що вона дуже актуальна для України, особливо в перспективі прийняття європейських стандартів.

– Що вам дав досвід участі в Асамблеї і Конгресі активістів культури?

– Асамблея допомогла мені зрозуміти, що влада не десь там – влада у нашій голові. Це ми визнаємо владу, я визнаю, що мене контролюють. У Фазіля Іскандера є чудове оповідання «Кролики і удави». Там удав гіпнотизував кроликів, кролики заклякали, і удав їх проковтував. Але якось один кролик вирішив у момент гіпнозу поворухнути вухом і зрозумів, що може посунутись. Почав рухати двома вухами і потім стрибнув у кущі. А удава після цього вигнали зі спільноти. В цьому оповіданні дуже добре показані стосунки влади і людей.

У нас є активістка – українка у Франції. Вона займається медіа, і в неї багато знайомих у Європарламенті і владних структурах. Вона розповідає, що в Європі з одного боку раді, а з іншого – бояться, бо в них такого активізму немає. Якщо люди скрізь лізуть, хочуть все знати – це ж проблема. Як тоді керувати суспільством?

Влада тримається на страху: ми боїмося податкової, боїмося міліції. А так не має бути. Якщо я дотримуюся закону – я не повинна боятися, що міліція мене поб’є. Так само і міністерство має бути обслуговуючим органом незалежно від того, буде воно міністерством чи агенціями.

У Польщі, наприклад, міністерство має свої програми і завдання, але не реалізовує їх самостійно. Вони роблять відкритий конкурс і лише фінансують виконання завдань.

Я запитувала в нашому міністерстві: «Чому ви не зробите більше конкурсів і грантів?» Вони відповіли, що в нашій казначейській системі гроші не можуть вийти з держави. Тобто по суті вони не можуть віддати гроші новій неурядовій організації, а лише державному театру або спеціально акредитованим організаціям. Тобто всі гроші зациклені в державі.

– А в разі масштабного проведення конкурсів немає загрози, що не буде достатньої кількості якісних пропозицій?

– Я сподіваюся, Конгрес до того часу добре попрацює. Коли я думала про майбутнє, в мене в голові крутилася одна формула, яку я почула на Конгресі культури Східного партнерства у Любліні. У нас тоді ще були часи Януковича і жодних шансів щось зробити. І я запитала, що робити з культурою, якщо немає грошей. Одна жінка сказала: нетворкінг і знання – це ресурс, який може компенсувати відсутність грошей.

Якщо ти маєш гроші, зв’язки і знання – ти можеш реалізувати будь-який проект. Ми в Конгресі взяли це за основу – треба будувати нетворкінг, набувати знань і ділитися ними з іншими.

Мені телефонували організатори одного молодого проекту і казали, що хочуть провести івент на захист будинку з культурними інтервенціями. Я поцікавилась, що їм для цього треба. Виявилось, що їм потрібні гроші на білборд… Я розумію, що це відбувається тому, що в них у спільноті не укріплені зв’язки. Тому що якщо я буду робити івент, у мене білборд не спрацює – мені треба буде обдзвонити знайомих, мені треба буде Фейсбук, і всі прийдуть, і вечірка буде крутою. Це нематеріальні ресурси, вони в нас є, з ними можна робити цікаві та результативні проекти. Це реальні можливості, які, може, і не замінять гроші, але іноді дають навіть більше. Та ми продовжуємо шукати варіанти грантування, щоб гроші переставали бути проблемою для молодих активістів.

– А що робити з такими галузями культури, які без грошей не зможуть розвиватися – наприклад, кіно з його витратами на техніку? Чи можлива, на вашу думку, в Україні американська модель ринкової самоокупності культури?

– Кіно є креативною індустрією, як і видавництва, культурний туризм, дизайн – те, що є творчим і в той же час заробляє гроші. Моя думка – держава має обов’язково фінансувати перший фільм. У Грузії прийняли програму фінансування малих кінопроектів. Вони розуміли, що якість може бути поганою. Але якщо десять режисерів знімуть не дуже, бодай один буде цікавим. І так виникають не лише нові режисери, а цілі команди.

Держава має дотувати 10-15 % фільму, і тоді з цією базою легше отримати гроші, наприклад, за кордоном. Є безліч фондів, які дають гроші на фільми, що фінансуються державою.

Що у нас хибно з держфінансуванням у кіно – це те, що держава забирає собі права на фільм. І якщо я захочу показати свій фільм у якомусь селі, мені потрібен буде дозвіл.

Звичайно ж, є некомерційні фільми. Але і з комерційним кіно у нас недопрацювання. У нас в Україні мало екранів. А в багатьох містах можна збирати зали по 20-30 гривень за квиток. Ще в деяких країнах діє національна кінолотерея, коли люди, купуючи квитки, підтримують кіно. А лотерея – це дуже прибуткова справа. Також є акцизні збори, які можна було б направляти на кіно. Куди йдуть наші акцизні збори, нікому не зрозуміло.

У Польщі є схема, коли в кінці року один відсоток із податків на прибуток людина може віддати будь-якій НУО. Більшість перераховують дитячим будинкам або фондам здоров’я. Але якщо ти проводиш рекламну кампанію своєї НУО, тобі також може перепасти – людям все одно, державі заплатити чи тобі.

Є схеми, які працюють. Я відучую себе говорити популярну у нас фразу, мовляв, потрібна політична воля. Мені друзі з мінкульту Грузії гарно на це вказали: коли люди кажуть, що немає політичної волі, значить, вони здалися. Політична воля – як священна корова, немає її – то і все. А треба і далі щось робити, працювати, бо зміни – це ми самі.

Фото Конгресу активістів культури, Олександра Супрунця