Творча група Krolikowski Art називає своє життя великим мистецьким актом, де немає поділу на побутове та творче. Художники мандрували Україною, проте базою був Севастополь, а після окупації Криму осіли в наймолодшому українському місті – Славутичі.

Митці досліджують явище метамодернізму та нещодавно поділилися своїм досвідом, провівши лекцію «Введення у метамодернізм». Цей термін був введений в обіг у 2010 році нідерландськими філософами Тімотеусом Вермюленом та Робіном ван дер Аккером. Олександр та Олександра Кроліковські кажуть, що давно чекали лекцію про метамодернізм, однак недочекавшись, вирішили організувати її самостійно

В інтерв’ю ВЕЛИКА ІДЕЯ розпитала Олександра та Олександру про значення буття художника сьогодні та художні особливості міста Славутич.

Першим мистецьким актом було викрадення Олександри з її батьківського дому

— Олександр: Krolikowski Art був утворений як реакція на кризу та смерть постмодерну. Першим мистецьким актом дуету було викрадення Олександри з її батьківського дому.

Той факт, що ця дія могла закінчитись для мене в'язницею. Олександра була неповнолітня... She was just 17. You know what I mean. А її матуся на той час була майором МВС. Це було серйозним випробовуванням для нас обох – щирість та наївність можуть бути небезпечними, як це вже довів Бас Ян Адер. Але ми успішно зіграли архетипові ролі в цій містерії і нашим переслідувачам не вдалось нас спіймати.

— Олександра: Напевно ви бачили фільм Веса Андерсона Moonrise Kingdom. Історія нашої зустрічі лягла в основу цього кіно.

Нас поєднало прагнення бути не тільки присутнім в «точці росту» сучасного мистецтва, але й бути учасниками процесів створення сучасного світу. Суспільство народжує митця, щоб той вирішив його проблеми, вивів з кризи, вивів на новий рівень. Соціуму завжди потрібен той, хто рефлексує над минулим та мріє про майбутнє.

— Олександр: Tomorrow Never Knows. Принцип нашого існування – це служіння гуманістичним ідеалам людства, а як саме це буде відбуватись, залежить від потреб сьогодення.

— Олександра: Для нас немає кордону між побутовим та творчим, ми синкретисти, і все що ми робимо, є великим мистецьким актом довжиною в життя. Арт-проекти, які можна побачити в галереї – це документація та артефакти частини цього процесу.

В якості бази ми обрали «українську Скандинавію»

— Олександр: Треба зазначити, що під час подій ми вже не жили в Донецьку. Я народився в Донецьку, але на час утворення Krolikowski Art вже мешкав в Севастополі.

Під час окупації Криму ми поїхали в Донецьк, але там почалась війна. Цілий рік ми мандрували від резиденції до резиденції, від проекту до проекту. В один момент ми зрозуміли, що потребуємо місця для відпочинку і натхнення. Ми вже бували в Славутичі, тут живуть наші друзі, тому ми обрали в якості бази «українську Скандинавію».

— Олександра: Навіть в Севастополі ми проводили лише частину часу, ми постійно мандрували. Наприклад, півроку жили в Індії, їздили вчитись в Москву. Але іноді треба зосередитись на важливих речах, і для цього необхідно чути морські хвилі або відчувати лісове повітря. Тому ми обрали Славутич, який водночас є і цікавим урбаністичним проектом, і «містом-санаторієм» в чистому та затишному лісі.

«Провінція» чи «центр» в часи глобальної мережі – це лише стани свідомості

— Олександр: Перший раз я потрапив в Славутич в 2005 році. З одного боку, це місто здалось мені ідеальним: чудовий урбаністичний проект, спокійні люди, гарна природа. А з іншого боку я бачив, що активні та талановиті люди їдуть до великих міст, бо Славутич трохи застряг в минулому. Більшість місцевих не вірить, що Славутич може бути одним з культурних чи наукових центрів, хоча потенціал для цього є.

Треба відмітити, що в Севастополі було теж саме, але нас це не зупиняло. Незважаючи на те, що в самому місті відбувалось лише декілька актуальних подій на рік, за допомогою мережі ми приймали активну участь в мистецькому житті світу, брали участь у виставках. Я вважаю, що «провінція» чи «центр» в часи глобальної мережі – це лише стани свідомості, і це вже не залежить від географії.

— Олександра: Вперше опинившись в Славутичі в 2007 році, після Донецьку, це місто здалось мені не зовсім реальним. Славутич схожий на сон або паралельний вимір. Тут легко заплутати в часі та просторі завдяки різноманітності постмодернової радянської архітектури та тому, що місто розташоване в лісі.

Певною мірою тут панує сюрреалістичний настрій. Таке враження, ніби час в Славутичі зупинився, і причина, через яку посеред лісу виросло місто, поступово забувається разом з травмою Чорнобильської катастрофи.

В Славутичі ніколи не було віри в комуністичну ідеологію

— Олександр: Тема утопії зараз одна з найактуальніших у світі. Слід зазначити, що Славутич є і радянським містом, і водночас тут ніколи не було віри в комуністичну ідеологію.

Коли скульптори проектували пам'ятник Леніну, вони вирішили поставити «вождя пролетаріату» біля одного з його «Ролс-ройсів», таким чином запропонувавши нового, фактично капіталістичного Леніна. Але навіть від такого Леніна городяни відмовились.

Але в той же час в Славутичі дуже багато пасивних, безініціативних людей, які звикли до вертикальної системи відносин, що є типовою хворобою пострадянського простору. Сучасний утопізм базується на власних зусиллях, на власному індивідуальному розвитку.

— Олександр: На мій погляд, Славутичу треба бути обережним зі сприйняттям минулого. Якщо подивитись на приклад північноєвропейських країн, вони значно більше просунулися в розвитку соціалізму, ніж пострадянські країни.

В Славутичі завдяки «стерильності» умов ми маємо нагоду досліджувати пострадянський простір in vitro. І потім зробити висновок, в якому напрямку варто продовжувати розвивати такі міста, яке саме майбутнє має бути взагалі в нашій країні.

Наприклад, цікавий момент. Незважаючи на те, що квартали Славутичу фактично є мікроскопічними, і відстань між ними досить символічна, настрій та поведінка людей в кожному з кварталів дуже сильно відрізняються. Від сонних та спокійних Талліннського чи Ризького до «неблагополучних гетто» Добринінського або Чернігівського. На це впливає не тільки архітектура, але й інформаційне поле, яке є невід'ємною частиною кожного простору, його «егрегор».

— Олександр: Для розвитку міста потрібно підключити його до світового контексту. Дуже корисну роботу виконує фестиваль кіно та урбаністики «86». Але треба більше подій.

Ми зараз плануємо створити в Славутичі міжнародну арт-резиденцію, де митці зі всього світу зможуть працювати над актуальними питаннями сьогодення.

Ми вже вийшли з дискурсу постмодерну, в якому перебували до Майдану 

— Олександр: Метамодернізм – це коли модерна наївність та постмодерна іронія працюють заради спільної романтичної мети.

— Олександра: Метамодернізм – це дитина сучасності. Вона схожа своєю наївністю, щирістю на бабусю з дідусем та водночас іронічна та скептична, як батьки.

— Олександра: На мій погляд, метамодернізм в Україні – це особливе поле для досліджень. Насправді, ми маємо великий потенціал. Ми вже вийшли з дискурсу постмодерну, в якому перебували до Майдану. Революція в 2013 році стала певною ініціацією українського народу, це був романтичний порив, непритаманний постмодерну.

З того часу, як ми вирішили, що досить жити у феодальній державі, ми почали прогресувати, і саме ця щира, хоча й наївна віра у те, що крапля в океані може змінити все, робить український контекст унікальним для культурологічних досліджень. На фоні постмодерного скептицизму з'являються ідеї, засновані на наївному прагненні до розвитку і постійному русі вперед.

Метамодернізм декларує поєднання прагматичного досвіду і романтичних мрій, а також проголошує необхідність еволюційного розвитку. Мені здається, Україна саме на такому шляху.

— Олександр: Головне, що в Україні люди починають розуміти, що вони самі можуть творити історію, і якщо вони не користуються власним правом на це – вони автоматично стають частиною іншого плану, плану тих, хто бажає скористатись своїм правом.

Матеріал створено в рамках програми «Код Міста». Це довгострокова програма, що відбувається на перетині інтересів людей культури, аналітиків, бізнесів, а також державних діячів, які займаються розвитком міст.