Письменниця про реальність, подібну до общинного ладу, де люди не можуть індивідуально проживати життя.

Лише третина українців залучена до громадського життя. Що роблять і кажуть решта? У тих немає мотивації, у цих – часу, треті не вірять і не хочуть вірити, інші усю відповідальність перекладають на дядьків при владі. 16 червня у Маріїнському парку проект «Об’єднуємося заради реформ» (UNITER) запросив громадських активістів, екологів, правозахисників, журналістів, художників і просто містян поділитися дієвими інструментами впливу для здійснення локальних реформ. Письменницю, співачку та телеведучу Ірену Карпу ВЕЛИКА ІДЕЯ впіймала під «Вільним кубиком», де проходили читання поезії та прози, і розпитала про країну і людей навколо.

 

– Чому ти тут? Тобто чому це для тебе важливо, і що спонукало знайти час у неділю і прийти сюди?

– Так мені ще й із Чернігова довелося приїхати на цю штуку, а потім ще потрібно їхати назад... Насправді, мені сподобався сам формат заходу. От, наприклад, у мене є подруга, яка пише вірші, і я, чесно, не знаю, що робити з віршами, куди подаватися, щоб їх почули. Класно, що такі заходи організовуються для різних людей. Наприклад, для поетів, які хочуть самовиразитися і не знають, що робити зі своєю творчістю. Звичайно, можна публікувати поезію в соціальній мережі, але хочеться побачити живого слухача. А тут втілена ідея вільного простору, коли люди проходять і відбувається якийсь екшн. Це дуже по-європейськи, це світовий підхід – поєднання балагану чи базару. Але, знаєш, в цьому є життя. Зовсім інше відчуття, коли потрібно йти в якісь приміщення, де щось призначено, а тут присутня громадська та культурна спонтанність – і це реально дуже класно. Я люблю такі заходи, оскільки я за своєю натурою новатор і підтримую будь-які сповнені ентузіазму речі.

 

 

– Сьогодні багато звучали, і від тебе зокрема, слова «громадське» та «громадянське». Що для тебе означає долучатися до «громадського життя» і хотіти чогось більшого, ніж просто реалізовувати егоїстичні пориви?

– Я розумію, про що ти. Це, звісно, проблема. У нас як – де три козаки, там два отамани. Наша реальність подібна до общинного ладу, де люди не можуть індивідуально проживати життя. Спостерігала, що як тільки людина виходить за межі свого офісу чи під’їзду, то починає відчувати, що навколо всі вороги, а насправді це не так. До речі, хочу про це написати – про презумпцію чужої агресії. Люди мало посміхаються, мало взаємодіють, хоча насправді вони не є злі за своєю суттю. Якщо до людини підійдеш і запитаєш, як там кудись пройти, і якщо людина не зовсім «клінічний псих», то вона все добре розкаже. За натурою українці нормальні, просто вони зовні закриті...

– А в чому причина?

– Це все пережиток Радянського Союзу, 90-х, коли був кавардак. І взагалі, у нас немає цивілізованого індивідуалізму, а є таке нахабне «я перший», «я вирву»... А громадські організації якраз об’єднують людей за цивілізованим принципом. Люди збираються заради спільної дії, не через те, що їм хтось платить, а через те, що вони хочуть щось змінити чи просто чогось добитися... Спільнокошт – це взагалі дуже крутий приклад: не треба чекати, що якийсь мегаолігарх розкошелиться або тебе підтримає держава, яка ніколи нічого не підтримує. В той же час ти моніториш попит людей, ти бачиш, чи в тебе є потенційний покупець. По-моєму, це геніальна думка. Якщо люди хочуть у це вкладати бабло, значить, це буде мати майбутнє, а якщо це нікого не цікавить – ну, то вибач, можеш продати татову машину чи хату, але це буде реально попадняк. Тому це класно, разом ми – сила. Я дивлюсь по собі – наскільки мені важко читати комусь одному, навіть якщо це буде мій найкращий друг, і наскільки мені кайфово, коли є багато людей. Бо тут є колосальна сила на енергетичному рівні, та і на практичному. Бо якщо одна людина буде голосити «давайте щось змінимо», то її приймуть за психа. Якщо це буде робити тисяча, то, як мінімум, це з’явиться у пресі. Якщо це зроблять сто тисяч, то жодна армія проти них не піде, бо люди сильніші.

– А от знаєш про теорію ста мавп? Якщо сто мавп, що живуть на одному острові, навчити очищати картоплю від піску, то згодом їхньому прикладу слідуватимуть інші. Ми не зовсім мавпи. Але якщо спроектувати, то коли у нас може виникнути ця абстрактна критична сотня, після якої усі почнуть долучатися до творення цивілізованої держави? Я маю на увазі ситуацію, коли люди самовиражаються і отримують від того кайф.

– Так, навіть поети не повинні сидіти і нудити, що все погано, а читати на площах, оскільки це пісня душі, направлена на людей... З іншого боку, вуличні читання відсіюють неправильних людей. От чого я часом вживаю матюки? Якщо це бар’єр, який людина не може переступити через свою зашореність, і побачити щось глибше, то навіщо потрібен такий читач-чистоплюй? Бачила, що поки я читала, тут два пацика у кросівках «в ужасі бєжалі». Єдина проблема – це масовість... Тут потрібне промо, запевнення, що тобі від цього буде конкретна користь. Не просто – підтримай, прийди. Як показує досвід благодійних концертів, мало хто приходить, але якщо людина бачить цю дитинку і сама їй дасть памперс чи ще щось, то вона дасть ще сто мільйонів разів, бо вона бачила, що це допомагає не абстрактно, а конкретно. Так само тут: треба перш за все звертатися до самих поетів, і до інших, і до їхніх друзів, щоб це було таке стріт-паті, максимально треба робити цей «двіж». Нам не вистачає карнавальної культури. Якщо пригадати, весь 2004 рік фактично був великим карнавалом. Коли є атмосфера карнавалу, то у людей немає страху.

– Тобі не здається, що громадські організації працюють у вакуумі? Тобто вони створили всередині себе зв’язки, і хоча намагаються вирватися, якесь тяжіння повертає їх назад.

– Так, є таке... Тому що люди не дуже розуміють, що таке громадська організація. Дійсно, є враження, що події громадських організацій – це лише прес-привід. Не вистачає масовості.

– Справа у грошах чи в тому, як вони спілкуються з людьми?

– Думаю, в тому, як воно все викладається. У дуже багатьох людей відклався стереотип, що от чуваки заробили грант, і це все піар... Я пам’ятаю по собі, як то – бути по інший бік барикад, у громадській організації. Люди не завжди розуміють, що тут не треба членський квиток – ти просто йдеш і підтримуєш якусь нормальну ініціативу. А люди сприймають це ледь не як політичну партію або шанс комусь попіаритися. Я у своєму житті одного разу повністю організувала акцію, коли заборонили кетамін тваринам. Тоді паралельно був інший інфопривід – масове отруєння собак. Знаєш, у нас було дофігіща людей, які підтримали цю акцію. А от коли прийшов день акції, я чула: «Ну от, Карпа піариться»... Думала: йоп вашу мать, та я можу вийти і показати в черговий раз цицьки, щоб пропіаритися, ніж мені оце напружуватися і щось робити. І головна ветеринарша Києва не прийшла, бо сказала: «Что ета за клоуни, какієта музиканти і пісатєлі?». Типу, шо я буду позоритися, «мнє нада сєрйозниє люді». Знаєш, люди настільки стурбовані своїм статусом, що вони думають, що не можуть піти підтримати якихось хіпанів, навіть заради важливої справи. І ця фігня є в українців загалом.

– А як ти бачиш молодих? Як з ними краще працювати?

– Дуже багато молоді можна зачепити в соцмережах, точково. Ясно, що можна роздавати флаєри десь в університеті. Я би радила вірусні ролики знімати. Треба робити якусь ржаку, щоб люди дивилися, і щоб це чіпляло. Це звичайні маркетингові речі, але вони працюють. Можна показувати на контрасті, що є в інших країнах і що є у нас, і давати зрозуміти: а можливо, буде ось так, бо є можливість робити конкретні речі. Людям треба дати зрозуміти, що сила в їхніх руках. Ця пасивність українська вже багато років мене страшно дратує.

– А чому ти досі лишаєшся жити в Україні?

– Думаю, що можна ще щось змінити...

Автор
..............

Зрозумілі поради, завдяки яким бізнес зможе вийти на краудфандинг, а значить залучити ресурси, підвищити впізнаваність свого бренду та зростити спроможність команди.

Важно ребенку дать возможность оказаться в роли эксперта – это станет самым верным лечением от огорчения не быть выбранным.