Катерина Бабкіна

***

Примерзають гумки у дверях старих машин.
Починаються чоботи з хутрами і колготи
під штанами. Хлопчику, поспіши,
в теплій шапці скоро ніхто не впізнає, хто ти.
Скоро віхоли вкриють вихололі двори,
скоро вилиці втратять пам’ять про дотик літа –
не вмовляй, говори про те, що в тобі горить,
доки світишся, доки можеш ще говорити.
Доки ніжність ще не болить, доки ще не все,
що було між вами, ожеледь облизала.
Місяць в небі тьмяні міські ліхтарі пасе.
Місця в місті лишилося зовсім мало.
Говори про тих, хто губами лапає сніг,
хто злітає, як змій повітряний, в темне небо,
хто біжить у хвилях, а хвилі збивають з ніг,
і про інше все говори, що сказати треба.
Про таємні побачення в тихих нічних кафе
І про клятв одвічних відголос гордовитий.
Про усе неймовірне, невідоме, нове,
і про світло те, яке у тобі живе,
щоб її зігріти.

Лесь Белей

Осіннє тепло 

ще трохи і ми не втримаємо тепло у цьому місті
ще кілька днів і тепло залишиться
тільки на банях Михайлівського
тепло хрустітиме у жовтому листі
під ногами
тепло паруватиме від капотів машин,
що щойно запаркувалися на тротуарі
і ми, налякані холодною осінню,
ходитимемо тільки по трамвайних рейках…
опинившись у темному депо,
ми боятимемося заговорити,
аби не випустити тепла з рота,
вигрітого мовчанням

Христя Венгринюк 

000 272 

Коли не п’ю квіти,

Здається, що за спиною завжди хтось лежить.

І я ходжу тихо, аби не наступити,

Аби не завадити.

Ці нерви росли двадцять років –

І розквітли!

А тепер лише зигзагами,

Аби зашептати цю тугу

І вирушити в подорож,

Де припиню боятися сісти

І забуду ці звуки крок кроками.

[Може нарешті ляжу в листя,

Яке під вікном чекає].

Василь Лозинський

Телетекст 1

Була осінь і світло червоного неону,

Відбивало мокре листя на бруківці.

Ми не розмовляли ні про що інше окрім  реклами,

Про тютюнову залежність та останні сни.

Телетекст 2 

Сьогодні я на ровері з двох причин,

Але не назву жодної з них,

Бо з’явилася третя,

Ровер просто гіпер (бола)!

Телетекст 3

Щойно бачив малого хлопця

з червоною розпашілою пикою і двох дівчат,

які плювали одне на одного.

на вулиці з найкращими у Львові хот-доґами.

Телетекст  4

Білі целофанові кульки

на підлозі здалися мені

промінням місяця, що був повним у ці дні

Вгледівши таке, я поцілував подушку,

Так ніби це була ти.

Тарас Малкович 

*** 

Сплановано увірвавшись у раптовий кисіль ночі

поставали в один викшталтуваний ряд

височенні цигарки будинку повкручувані в землю.

Здавалося, ніби будівничі риштування

раптово стали головнокомандувачами військ

спрямованих на якусь дуже вишукану поміч темряві

Ніби будівничі риштування раптово стали

полоном для цих круглих велетів спраглих світла

позатискали цигарки будинку зусібіч

і напевне щось дуже суворо їм

наказали.

Я не зумів визначити де посадили курця

але раптом з-понад цигарок почали зникати зірки

так ніби від потужних його затяжок

а кожна цигарка блідо спалахнула жовтавим світлом зсередини.

Я розумів що людям котрих туди позаселяли

не до душі було те холодне палахкотіння

бо вони взялися раз-по-раз

горизонтально перетинати бліді світелка цигарок

власними розжареними лампами власними рухами власними

кольорами шкір

Над ранок цигарки усвідомили цей людський візуальний спротив

і поступово сприйняли самих себе як

велетенські хімічні колби

взявшись раптом випаровувати з себе усе що вдихнув той далекий курець

Так, зірки поступово випорпувалися з колб

нагрівалися і долучалися до світіння сонця.

У будинку вже не можна було вирізнити

жодного нічного видива

На зміну видовищам прийшли настільки звичні звуки

що непереборно хотілося забратися звідти

і оглухнути хоча б на пару годин.

Остап Сливинський 

Закохані на велосипеді 

Вона їде на рамі, як пташка, що

ненадовго присіла на гілку, роздмухана і оперена,

з двома стуленими

колінцями, що шлють солодкі позивні

водіям зустрічних вантажівок.

Його бачимо невиразно, зате чути,

як фляга його постукує об сідло з кожним натисканням

педалей. Мугикає мелодійку,

з якого фронту він її привіз? Тут такої не знають.

Вона тримає у жмені лісові горіхи, частує його,

не обертаючись – точніше, підносить їх навмання, а він

ловить горіхи вустами, що нагадують

брунатну поторочену латку.

Назад, зі станції, вона вертатиметься сама,

більше схожа на фігурку з паперу,

суха, рівна, двовимірна,

звикла вправлятися в цій любові, як у

добуванні обіду з нічого –

жменьки чаю і двох картоплин.

Буде їхати крізь перші удари дощу,

перемотуючи ногами засвічену плівку, безкінечний

порожній кадр, у якому він колись забігав до вітальні

і крутив її довго в обіймах.

От, пуста мова любові, що торгується із надією,

як одноногий стілець із пічкою: ще хоч до полудня

не чіпай, якщо вже не дано мені

пережити ніч.

Григорій Семенчук

***
поки літак не відпускає трап, поки пілота не попустить драп,
ми звідси не поїдемо – тут добра вентиляція
тепер, ти розумієш нульову доцільність політичних мап,
бо революція, насправді, починається з вібрації.
вібрує всюди – в пабах, магазинах й ресторанах.
за кого б ти не вболівав – Карпати чи Чикаго Буллз,
що б не любив: коктейлі молотова, нітрогліцерин в бананах.
я помолюсь за те, що б й далі вібрував твій пульс
бо кожен може до цих слів прислухатись,
танцюючи у барах танго, затягнувши сумно караоке.
тримати у руках себе, не збухуватись,
коли навколо ніч зимова й морок кароокий.
кому був винен – урочисто всім прощаю,
гудить мотор, ковтаючи 15 тонн пального.
поки літак не відпускає трап, поки пілота теж не відпускає,
ми знищимо усі маршрути, видалимо блоги,
бо наше серце, очі й руки діють від вібрації,
і поштовхи щораз сильніше в животі.
сади із крейди проростають крізь доми й палаци,
цей пульс відчутний навіть для собак й котів. а як же ти?

Юлія Стахівська

Метелик пам’яті

Вкотре вересень тугий набиває рюкзак: моху і листя тепле лігво.

Вдаль каравани вагонів ідуть.

Несподівано близько твої губи шерхлі мов пагорбів шторм:

падає – вгору – і знову вершина.

Сніг ще далеко. І фуги молочної спів чорних проваль не засипав.

Я притулюсь до щоки тої площі, де маятник люду безликий.

Прадід залишив засушений спогад про місто, яке себе випило.

Твоя сила не в тому, щоб вбити нічного метелика пам’яті –

чуєш – а у відсутності страху. День поцілує тебе ніби знахар,

що розмовляє з комахами і шепче землею, читає траву. Більше нічого

тобі не скажу, друже. Хай все написали – але райдужки каре кільце

бачить більше за голос – каравани осені вже в двадцятьшосте

мене забирають – крона клена тремтить – вітер її серцеїд обіймає.

Галина Ткачук 

Ремікс

З'явилася надія,

що останній день не буде кінцем.

Бо щойно я зімкну повіки -

почую вигук "Ре-емі-ікс!"

незнаного нікому ді-джея.

І безліч разів

у гармонійних комбінаціях

повторять найкращі шматки:

дитячі дні народження, побачення,

здані іспити і миттєві прозріння,

зустрічі з друзями, ігри з дітьми,

здійснені плани, виконані обов'язки,

будинки і краєвиди,

музика, вогні;

дитячі дні народження, побачення,

зустрічі з друзями, ігри з дітьми,

здані іспити і миттєві прозріння,

здійснені плани, виконані обов'язки,

будинки і краєвиди,

музика, вогні...

І припинять,

непомітно сповільнюючи темп,

лише тоді,

коли всього цього

буде насправді досить.

Любов Якимчук

***
під мостом шумить ріка колій
поїзди електрички
електрички поїзди
дрезина
під пласким мостом
як груди твоєї дружини
ріка колій
тут час вимірюють не водою
не владою
і не дружиною
а дрезиною
поїздами електричками
електричками поїздами
я пірнаю в цю ріку
наловити заіржавілих годинників
заіржавілих карасів та кразів
на березі на них влаштували лови
годинникарі із вудочками
серед них вишня – не садок вишневий
а тільки вишня
а також тичина
йогансен
а сосюра знову наливає чарку
не горілки а горя
а в руках у хвильового
востаннє б’є хвостом
короп часу
і моє обличчя все у капцях
ні – у краплях
і моє обличчя як окріп
що википів
та осів на шибку осінню