П'ять років тому художник Іван Семесюк став зачинателем такого явища, як «жлоб-арт», створивши хвилю нового критичного автентичного мистецтва. Семесюка, як і інших «жлобістiв» Олексу Манна, Андрія Єрмоленко, багато лають: хто за «примітивізм», хто за радикальність висловлювань, хто за дружбу зі «свободівцями». Проте сам художник, що заснував галерею «Бактерія», вважає своє мистецтво «живим» і «дивним» та збирається витягати «жлоб-арт» на Захід. ВЕЛИКА ІДЕЯ поговорила з Семесюком про майбутні символи України, створення просторів для висловлювання і про завершення проекту «жлоб-арт».

– «Бактерія» як галерейний простір існує вже майже рік. А що було на початку? Для чого вона створювалася?

– «Бактерія» створювалася для того, щоби існував певний рух між андеграундними тусовками – літературною, музичною та художньою, і щоби митці не сиділи по кутах та не пліснявіли на самоті. А тут раптом вийшла така історія, що у нас зараз дуже непогана літературна тусовка утворилася молода, і цей момент, особисто мене, дуже тішить. Це взаємно надихає художників, поетів, і створюється такий собі рух культурний і конкретний. Врешті, художники «Бактерії» теж люди письменні.

Окрім того, в моєму житті паралельно існує рух «Союз вольних художникiв», і цього року на львівському форумі видавців СВХ представив товстенний мистецько-літературний  альбом «Жлобологія», де перетнулися певним чином художня і літературна складові. Тобто є обмін.

– Ти мені казав, що альманахом «Жлобологія» ви завершуєте тему жлобізму.

–  Це етапний чвертьфінал, скажімо так. Ясно, що художники можуть займатися жлобізмом усе життя, але інформаційний пік пройдено. Все, що ми хотіли сказати як художники-жлобісти, ми сказали. Нині у планах СВХ – розвиток та закордонні проекти і лютування там, а не лише тут.

– Чи зрозуміє Захід? І навіщо це вам?

–  Навіщо це нам? Рух - це все, і шило в срацi. Потрібно просто ворушитися, щоби жити. У нас майже нема ніякої (маю вираз-паразит)  культурної трансляції з України на зовні, а її потрібно створювати. Звичайно, можна сидіти вдома і нічого не робити, і споживати лише чуже, а хочеться створювати своє, якісне і  живе. В цьому сенсі, маємо новий та свіжий погляд на Європу, на Америку - такий пильний погляд з української щилини. Європа - це багатоповерхівка, і кожна країна в ній - це як квартира: маю ключі, і можу зайти і вийти. А Україна тут - це окремий балкон без входу, і ми на ньому сидимо, а драбини поки немаємо, щоб звідти вилізти. Але все одно ж ми звідти щось бачимо, все чуємо, тільки нас ніхто не бачить. Можливо, навiть, це й добре, бо ніхто нас особливо не чіпає. З іншого боку, звичайно, часом нас ніхто і не помічає. Загалом, зараз важливо вийти з тіні і починати просто фонити. Про нас на Заході ніхто майже нічого не знає, а тут між іншим теж народжуються якісь нові погляди, нові естетики, часом дуже кумеднi.

Прекрасно розумію, що те, чим я займаюся, - це дуже дивне мистецтво, як говорять россійскою - «странное». І я виробляю «странное». Починаючи з цих котів в трєніках і закінчуючи вишивкою. Такого ніхто не робить і не робив, і це важливо для мене.

Арт-календар «Жлобологія» Івана Семесюка, 2014. Фото – Arthuss.com.ua

– Можеш розповісти, чому ви вирішили закрити тему жлобства?

–  Не зовсім закрити. У листопаді в Мистецькому Арсеналі у СВХ буде велика презентація альбому «Жлобологія», буде веселий хепенінг «Гопники в клітці», виставка наших картин, всієї колекції за всі роки. Ми публічно цю клітку розтрощимо і на цьому закриємо всю тему з гопниками в Україні, на якомусь ментально-шаманському рівні. Ясно, що колекція жлоб-арту буде поповнюватися і жити, але хочеться перенести її вже в розділ історії, щоб це була колекція, яка відбулася як історичне явище. У певний момент нас стало забагато. Знаю, що всі ті персонажі, всі теми, які я розробив у жлоб-арті, буду все життя використовувати, сто відсотків, але просто по-іншому.

– Як?

– Цього я не знаю. Коли художник починає розповідати про свої творчі плани... Я таким людям не вірю. Творчих  планів взагалі не може бути, вони ж творчі, а це некерований процес.

– Але це ж не означає, що жлоби як явище зникли?

–  Хоча художник-мавр і зробив свою справу, очевидно, що вони нікуди не ділися, але сподіваюся на те, що колись в Україні зникне мода на дебілів і жлобів. Варто всі ці теми висміювати. Просто має існувати певна психічна резервація. У нас жлобство диктує фактично все: починаючи від зовнішнього вигляду міліціонерів закінчуючи якістю асфальту - це болюча тема. Але воно не повинно підкоряти загальне тло в країні. Загальне тло має бути чепурненьким.

– Що змінилося за останні років п'ять, відтоді, як ти почав цю тему розвивати?

– У країні? Чи в арт-тусовці?

– Арт-тусовка – окрема тема. У країні, в тому явищі, яке ти описуєш.

– Я бачу, що насувається нове покоління. Мені зараз 33, а з'явилися люди, котрі на 10 років за мене молодше, і коли я тільки починав, вони були майже малюками. Між тим вони вельми жваві, прикольні, дуже багато з'явилося цікавих людей та ініціатив. Але буває по-різному. Деякі художники з Харкова, наприклад, говорять, що мистецтво в цій країні взагалі неможливе, бо немає де виставлятися, немає тусовки. Ну так створюйте її! Потрібно щось зробити, ми ж зробили... Ось у Львові та Одесі є цікаві богемні двіжняки, є цікаві дискусії в пресі. Потрібно просто їздити, дивитися і робити.

Країна змінюється на краще, в останні років п'ять, як це не дивно. Всупереч бикоті, яка кругом панує. Дивуюся, що взагалі дійшла справа до цієї колотнечі з європейською асоціацією. Ніколи не думав, що за мого життя це станеться. Подивимося. Країна змінюється, це очевидно - нові люди приходять.

– Люди з інших країн, які стежать за творчістю жлобістів, називають твої роботи візитною карткою України. Але виходить якась така сумна картка...

– Так, ну а що робити?

– А яку альтернативу вишиванкам як символу України ти міг би уявити?

–  Очікую на хвилю неоромантизму в українському мистецтві. Але має з’явитися певний емоційний привід. Якщо ми, наприклад, у перспективі таки вліземо якимось раком в Євросоюз і впишемося в контекст нової історії, то діло буде. Мені здається, що цей момент може спровокувати якусь певну нову хвилю, щиру, романтичну. Але потрібно засукати рукави і працювати.

З архіву Івана Семесюка

– А все-таки, по-твоєму, який новий символ можна запропонувати Україні?

–  Здається, не визрів ще той символ, просто не викристалізувався. Ну який може бути символ? Аграрна символіка на кшталт вишиванки і Дідуха не годиться для модерної нації, і потрібно, щоби щось нарешті дозріло просто на ментальному рівні, і цей символ сам собою проявиться, а яким він буде, не знаю. Цікаво було б подивитися на нього. Це має бути щось супер'експансивне. Принаймні, я свій проект державної символіки розробив свого часу – гербо-прапор зі страшним кнурячім *балом і хижим вишкіром, імперський такий символ, з усіма національними кольорами - червоно-чорним і жовто-блакитним. Вийшло люто, і я навіть написав про нього оповіданнячко. Кнур – це некастрований кабан, запліднювач, трохи тупуватий і пихатий, як багато хто з українців, досить неповороткий, але лютий та експресивний. Потрібно вже зрушити з місця масив нашої кволої аграрної цивілізації, яка пустила цупке коріння аж до центру Землі. Тому такий лютий кнуряка може бути символом України, веселим та енергійним. Розробив його за взірцем карних британських татуювань, бо це прикольно і переконливо. І якби я був президентом країни та міг би впливати на цi всi справи, то зробив би герб коміксним і сучасним. Вперше за всю історію хтось мав би постмодерністичний герб! Але хто ж мене послухає? Ми можемо запропонувати світові щось абсолютно нове - в цьому наш потенціал.

– А що для цього має статися?

–  Звичайно, має в корені зміниться все. Якби я був міністром освіти, то ввів би обов'язкову для всіх і кожного англійську мову та риторику, щоби люди вчилися доносити свою думку і переконувати світ. В школі цьому практично не вчать, а вчать шлаку, переважно. Тому в нас мало трансляторів думок, мало хто може адекватно донести свою думку до людей, навіть якщо вона є.

– Слухай, на твоїй сторінці в Вікіпедії написано, що ти був головним дизайнером передвиборчої кампанії Кучми...

– Та це хтось приколовся! Я вчора все повитирав.

– Сьогодні я бачила.

– Дивно.

– А якщо серйозно, ти би став займатися такою роботою, якби тебе зараз покликали в передвиборчий штаб?

–  Не дуже цікавлюся українською політикою, хоча, можливо, я міг би бути політиком, але не в контексті того, що маємо зараз, звичайно. Потрібна дійсно болюча суперреформа і струс системи, бо якщо людина навіть просто зайде до приміщення  Верховної Ради – все, має потім довго і ретельно відмиватися в душі, бо гадючник конкретний і це ненормально. Художники ж, звичайно, можуть бути глашатаями ідеї. Наприклад Олекса Манн міг би бути прогресивним політиком нового штибу, а що? Проповідувати він вміє добре, мислить він переконливо. У наш час важливо, щоби художник був ще й трохи філософом, трохи письменником, врешті-решт проповідником. А підкладати замість мистецтва шматки пиляного пінопласту і при тому пиздіти «незрозуміло про суттєве» – це давно нікому не цікаво.