З досвідом викладання приходить печальне усвідомлення неефективності системи вищої освіти. І справа навіть не у відсутності нормальних технічних засобів навчання чи неадекватності деяких викладачів. Справа у стратегічних моментах. Наприклад, у відсутності мотивації тих, хто приходить навчатися. Особливо складно стало працювати після введення ЗНО (зовнішнє незалежне оцінювання – Ред.). «Елітні» університети стали укомплектовуватися «золотими медалістами». Найчастіше їм начхати на здобуття досвіду, а от бійки за оцінки – звичне діло.

Шкода, що в структурі нашої освіти відсутня ланка коледжу. Абітурієнти мали б приходити в університети з досвідом та набутою професією. Натомість сьогодні ж ми отримуємо дві крайності – або університет, намагаючись дати практичні знання, наближається до рівня ПТУ, або залишається на теоретичному рівні, але студенти не отримують практичних знань. Це ж так типово, коли юристи та економісти працюють офіціантами чи менеджерами.

Я вирішив, що потрібно дати студентам можливість отримати практичні навички та професію. Тому я посилено взявся розробляти нові навчальні програми. Виявилося, що не так просто передавати практичні знання, які ти розумієш інтуїтивно. Бо одне діло бути дизайнером, а інше – дизайнером-педагогом. Я не дипломований вчитель, але взявся до експериментів із викладанням. 

Я відмовився читати те, що не має ніякої практичної користі. Це доволі легко зробити, якщо є досвід реальної роботи. Ти розумієш, що тонкощі «наукової парадигми» та інший теоретичний «білий шум», який продукують 110 тисяч кандидатів та докторів наук (статистика за 2010 рік) не наблизять студентів до успіху та реального працевлаштування. Тому ми концентрувалися на практиці, навіть коли у мене були теоретичні курси, я намагався там розповідати щось корисне.

Я переніс на викладання схеми управління комерційних фірм, в яких я працював до університету. Привчав студентів працювати оперативно і ефективно. Вони мали робити не один ідеальний макет у місяць, а десятки варіантів посередніх макетів за пару. Потім, коли я дізнався, як викладають графічний дизайн у інших вишах, я був шокований, наскільки розмірено там навчали. Багато з них ще досі мають практики, де група (приблизно 15 студентів) цілий семестр робить одну газету. Ми ж робимо газети щотижня.

Мені вдалося перемогти апатію та відсутність мотивації у деяких студентах, коли я почав збирати їх у малі групи поза навчанням і робити реальні проекти. Можливо, дітям зі школи прищеплюють ненависть до роботи в класі, і вони навіть найцікавішу ідею сприймають із інстинктивною ненавистю. Але варто вийти за межі аудиторії, як студенти починають працювати краще. Цілеспрямованим дітям, що справді хотіли б чогось навчитися, у великих групах (по 15 людей, а десь і по 30) заважають їхні колеги. Це «пасажири», які помилилися у виборі майбутньої професії і лише мріють досидіти до V курсу, і відмінники, яким взагалі все одно, що вивчати – аби оцінки були хороші.

Разом зі своїм колегою Олексієм Ситником ми заснували в університеті кілька газет та сайтів, куди вербували студентів для роботи і навчання одночасно. Для цих проектів їм доводиться брати інтерв’ю у відомих людей, проводити розслідування і, що найголовніше, їхні тексти і фото публікуються, їх читають і коментують. Це якісно відрізняється від типових завдань у наших університетах, a la «візьміть інтерв’ю один в одного, надрукуйте на принтері й викиньте його після пари».

Вершиною моїх експериментів з навчальним процесом стала студентська дизайн-студія «Dezaici». Там ми зібрали кращих студентів, які хотіли поглиблено вивчати графічний дизайн на практиці. Як дизайнер-практик я отримую багато замовлень, за які не беруся: вони або соціальні (тобто за них не платять), або вони мені нецікаві. Ми з моїм колегою вирішили передавати ці замовлення студентам – за умови, що вони самостійно будуть спілкуватися з замовниками. В результаті усі виявилися задоволені: у студентів – реальна практика, у замовників – виконана робота, а в нас росте клієнтура. 

У цих проектах ми могли передавати досвід людям безпосередньо, нам не потрібно було рівнятися на групу «пасажирів», відмінників чи двієчників. Але найголовніше – вони отримували досвід спілкування з реальними людьми, замовниками, читачами тощо. Фактично уміння адекватно комунікувати з замовником чи роботодавцем – 50% успіху дизайнера, а цього в університеті не навчають. 

Я викладаю в КНУ також курс фотографії. Якось дав завдання – проілюструвати статтю. Я похвалив одну дівчину, що підібрала нестандартну фотографію, та поставив їй гарну оцінку. Але потрібно усвідомлювати, що в реальному житті в 95% пройде найпопсовіша ілюстрація, бо «треба, щоб навіть найтупіші читачі її зрозуміли». Я «плачу» за роботу студента ефемерними балами, які не мають ніякої вартості. А коли б я продавав ці роботи, я б двічі подумав, чи зможу я продати креативний дизайн когось із студентів, чи краще зробити «попрощє». 

Зараз я бачу, що для осягнення професії дизайнера не потрібен університет. Диплом про вищу освіту вимагають хіба що державні установи. Основним критерієм прийому на роботу є портфоліо та оперативність виконання тестового завдання. Багатьом моїм студентам було б набагато зручніше вчитися у форматі експериментальної дизайн-студії. Кожен сам би розумів, скільки йому потрібно вчитися, і коли прийде час піти працювати. Робота – це єдиний якісний вчитель.

Найкраща порада тим, хто хоче вивчити дизайн – піти працювати, замість того, щоб п’ять років ночами копіпастити реферати. А потім півдня сидіти і слухати про геній Шевченка і наукову парадигму довгі лекції, які можна прочитати в інтернеті за 15 хвилин, якщо взагалі їх варто читати.

Якщо ж і треба реформувати систему вищої освіти, то я би зробив те, що може очевидно покращити процес та звільнити більшість студентів від мук непотрібного для них навчання. 

Павло Салига Графічний дизайнер, викладач, засновник експериментальної студії графічного дизайну Dezaici. Павло Салига – графічний дизайнер із майже десятирічним досвідом викладання. На його грудях не блищить Орден Макаренка, він не створює нових університетів, зате має багато ідей щодо покращення наявної системи освіти, які перманентно реалізовує. Сьогодні тренує студентів бути практиками у КНУ імені Т. Шевченка та КНУКіМі.

1. Заборонив би абітурієнтам вступати після школи, без професійної освіти чи досвіду роботи за спеціальністю.

2. Залишив би 10% від усіх вишів. В інших 90% видалив би майже усі теоретичні дисципліни і перетворив би їх на коледжі з 3-х річним терміном навчання.

3. Підняв би зарплатню викладачам, щоб залучити до роботи в університетах професіоналів. Зараз зарплата у більшості вишів просто мізерна. 

4. Дозволив би студентам особисто обирати курси для вивчення. На жаль, в Україні ще досі діє стара система, при якій курси для студентів визначаються університетом.

5. Заборонив би вступати абітурієнтам без Advanced рівня англійської мови.

Звісно, існує багато професій, які неможливі без 5-6 років стаціонару – лікарі чи, наприклад, інженери. Все, про що я розповідаю, не стосується такого роду спеціалістів.

Якось я знайшов свій студентський конспект з етнопсихології і здивувався, наскільки він був цікавий. Однак, коли я був студентом, я не розумів цього. Моїм єдиним бажанням було здати без проблем сесію і забути про неї на півроку. Якби ми могли внести зміни у систему вищої освіти, виграли б усі. З одного боку, 90% молоді здобули б робочу спеціальність, замість того, щоб «відсиджувати» 5 років, і далі не практикувати формально здобутий фах. З іншого, 10% отримали б дуже якісну освіту в елітних вишах – від найкращих викладачів.