ВЕЛИКА ІДЕЯ поговорила з журналісткою Наталею Гуменюк, яка побувала в «гарячих точках» по всьому світу і бачила, як відбувалися протести в різних країнах

Коли ми зустрілися з Наталкою, вона зачитала мені лист, який щойно отримала з Португалії: «Дорога Наталя, ми читаємо твої статті і слідкуємо за твоїм твітером @ngumenyuk. Ми – португальський бренд, який робить революційні футболки. Ти їздиш по світу і подаєш сильний меседж своїми статтями, ми робимо те ж саме своїми футболками. Ми хочемо тобі допомогти, надіслати футболки, зроблені нашими художниками. Хай вони стануть твоїм спорядженням. Наша команда буде дуже щаслива підтримати й українську молодь! Будь сильною, keep going!». Ми розпитали її про те, на що схожий Євромайдан і в якому напрямку варто було б рухатися громадськості, щоб зробити протест більш ефективним.

Моральна підтримка українцям зараз надходить буквально з усього світу. Мені пишуть колеги зі Словенії, Британії, Польщі, Нігерії, Грузії, Норвегії, Єгипту, Швейцарії — звідусіль. Знайомі і незнайомі. І це не може не надихати, і, здається, допомагає триматися на ногах.

Те, що найбільше мені допомагає залишатися спокійною, не впадати в депресію, — спостерігати за подіями в Україні, зважаючи на світовий контекст. Тоді розумієш, що нині ми в точці А, але прямуємо в точку Б, що після загострення відбувається затишшя, що активна фаза протесту поступово набуває інших форм, що люди не весь час залишаються на площі, і це не пов'язано з апатією чи розчаруваннями.

Українські події справді схожі на всі світові протести останніх років, які в кожній країні – чи це Туреччина, чи Болгарія, чи Єгипет – запалює різна іскра, але в основі – той факт, що влада не зважає на думку громадян, а коли ті голосно про себе заявляють – або не чує далі, або ж пробує силою придушити протест, що викликає ще більшу реакцію. Нещодавно я працювала у Бразилії, де сотні тисяч людей вийшли на вулиці – формально через підняття цін на транспорт і корупцію, на тлі надмірних витрат на чемпіонат з футболу 2014 року і Олімпіаду. На вулицю вийшли люди, які зрозуміли, що більше не можуть терпіти. От тільки бразильці не вимагали зміни влади – це, мабуть, єдина відмінність.

image

Тут важливо уточнити, що те «влада не чує» може створити враження безнадії. Та природа сучасних медіа така, що загострення/проблеми – на перших шпальтах, а от поки справа дійде до вирішення, то журналісти їдуть геть. Тоді виникають питання: «а от бразильці протестували – і що?». А насправді бразильська влада під тиском людей скасувала деякі задорогі проекти. Отже, все недарма. У середу (вчора) я знімала, як студенти різних вишів пішли ходою до Міністерства освіти, вимагаючи припинення репресій проти студентів, що оголосили страйк і не відвідують заняття, відставки міністра і його заступників.

Ми (Громадське телебачення – Ред.) самі кілька годин показували мітинг, спілкування студентів із заступником міністра, а той факт, що в результаті упродовж однієї години за участі студентів було підписано наказ «Про забезпечення конституційних прав студентів», зокрема права на свободу зібрань, згадувався якось побіжно. Так, це поки лише наказ – не факт, що він працюватиме. Мені ж насправді цікаво, що під тиском людей виникла ситуація, коли замміністра запитував представників студентства, чи погоджуються вони з такою редакцією закону, чи задовольняє вона їх? Повторюся, можливо, цей закон не працюватиме ідеально, але він є, молоді люди таки досягли результату. 

До речі, з Бразилією вийшла дивна історія. Зараз на Громадському ми весь час знімаємо онлайн і показуємо все, що буквально цієї хвилини відбувається на місці події. Місяць тому я познайомилася з хлопцями з бразильського руху midia ninja (ninja – незалежний наратив, журналістика в дії). Це спільнота незалежних репортерів, які через телефон ведуть прямий ефір з протестів. Засновники руху вийшли з мистецького середовища, раніше робили live stream з концертів. Вирішили створити незалежне медіа, оскільки сучасні ЗМІ в більшості своїй – це якийсь фейк, політично заангажовані, комерційні, далекі від людини, а суспільство потребує і професійності, і щирості, Вони оголосили збір охочих долучитися в Сан-Пауло, запросили 300 людей. І ось саме в цей день в Бразилії розпочалися найбільші масові виступи за останні десятиліття. «Зліт» скасували і пішли «в поле» – стали знімати те, що відбувається на телефон, в тому числі жорстоке поводження поліції, й одразу ж показували, тоді як центральні медіа говорили про провокаторів.

     
  Ось я повернулася, почала розповідати всім про Бразилію, і тут – раптово! – відбувається українська революція. І я, так само, як і бразильські ninja, ходжу ночами по точках протесту і «стрімлю»  
     
image

У ninja з'явилася маса шанувальників, а головне – людей, що самі надихнулися і почали знімати. Ми ще жартували, що таких збігів не буває. Тим часом ми вже робили Громадське, ще не були в ефірі, а я думала, що за стратегіями, бізнес-планами і бренд-буками нам бракує прямого контакту з людьми, який і робить сучасне телебачення справжнім. Ось я повернулася, почала розповідати усім про Бразилію, і тут – раптово! – відбувається українська революція. І ось я так само, як і бразильські ninja, ходжу ночами по точках протесту і «стрімлю».

Чому все стається одразу? Запит на такий продукт з'явився, бо в суспільстві чогось бракувало. Власне, і протести виникли не від того, що все добре; накопичилося безліч проблем в усіх сферах. Щодо медіа, то вони були або підконтрольні політикам, або комерційні. 

Перше, що мене стривожило тут у перший день масового протесту 1 грудня – це те, що то був найменш організований протест, який я коли-небудь бачила. Мається на увазі не згори, а щодо самоорганізації. Найменш продуманий. Ні політики, ні люди на вулицях взагалі не розуміли, що вони роблять. Все відбувалося дуже хаотично. Також було чимало розпачу. Зізнаюся, я знала, що справи в Україні кепські, але стало очевидно, що людям в країні просто дуже-дуже погано і вони дуже злі.

Та день гніву пройшов, після нього була мить розгубленості. Тепер я бачу, що помалу починаються позитивні процеси. Днями я була в кількох спільнотах – студентській, кіношній, художній. Вони обговорювали свої подальші дії. Нарешті люди зрозуміли, що якщо немає плану, то не діло просто сидіти. Якщо плану дій немає, його треба скласти. Він не впаде на голову, його ніхто інший не напише. До того ж план – це папірець, а процес. У нинішньому протесті дуже мало координації. Середовища відірвані один від одного, а це розпорошує сили. Існує вакуум ідей та дій, тож ідуть за тим, хто скаже першим, що робити. Так, наприклад, найгучнішими на першому етапі виявилися крайньо-праві сили, через які гаслами майдану стали «Слава нації! Смерть ворогам!», а також «Героям Слава». Західні колеги повсякчас просять мене перекласти значення і дуже дивуються, що це аж ніяк не стосується європейських цінностей, перепитують, чи справді такими є гасла #євромайдану у 2013 році? Доводиться пояснювати, що такі сили не представляють усіх, просто, як і «Брати мусульмани» в Єгипті виявилися найголоснішою і зорганізованою силою, яка, як кажуть арабські громадські активісти на певному етапі «привласнила протести».

Світовий досвід показує, що якщо все робити системно й організовано, то все виходить! Для досягнення мети повинні бути конкретні завдання. Неможливо просити людей, які не є відповідальними за певну сферу, впливати на рішення, які не в їхній компетенції. Не можна, наприклад, прийти під суд і сказати «Янукович, геть», тому що суд не відповідає за Януковича. Суд можна просити скасувати рішення щодо політрепресованих. Міліцію можна просити дотримуватися не наказів конкретних осіб при владі, а Конституції та законів.Те, що зараз відбувається в Україні, – це не унікальний досвід, у світовому контексті. Він унікальний для нас, дуже цікавий, але потрібно розуміти, що з розгубленістю необхідно боротися. Є процес, а не окрема дія. Якщо ми правда хочемо вибудувати нові правила, люди повинні самі їх вибудовувати в рамках своєї діяльності, в рамках тих навичок і досвіду, які має кожен. Щоб змінити правила, потрібен час! За день нічого не зміниться. І якщо людей немає на Майдані, це не означає, що все скінчилося. У нас все-таки є такий страх, що люди розійдуться і все затихне. Ми розуміємо, що знаходитися на площі постійно неможливо, але є інші інструменти впливу на ту сферу, яка нас хвилює. Якщо нас хвилює робота суду, ми робимо щось із судом. Якщо нас хвилює відповідальність міліції, то ми говоримо про це і виконуємо з цього приводу якісь дії. Допускається тільки системний мирний супротив.

Організація – це продуманість дій, де цілі нехай навіть амбітні (бо люди мають вірити у щось більше), але реальні, що конкретна акція не відірвана від контексту чи просто цікава, а працює на загальну мету. Ось, наприклад, за умов тоталітарного режиму важливо, щоб люди втратили страх. Але якщо люди не бояться, а зневажають, то видовищна акція, яка би пояснювала, що не треба боятися, має не так вже багато сенсу. Не треба просити вийти на площу тих, хто й так вже там. Ці люди можуть зробити більше. Так само не варто чекати, поки хтось скаже, що робити, треба думати, як можна впливати на тих, хто відповідає за сферу, яка нас не влаштовує.

Майдан – лише один з безлічі інструментів. Якщо один з інструментів протесту не діє, значить, треба застосовувати інший. Якщо забарикадована площа, це показує, що люди готові діяти і готові там стояти. Це потужний символ. Водночас, одної площі мало, значить, потрібно мати конкретні вимоги для того, хто може щось змінити.

image

Майже два роки я їздила в Єгипет, намагаючись розібратися, як суспільство живе після революції. Лише останнього разу зрозуміла, в чому полягає проблема медіа, які висвітлюють протести. Ми звикли мислити такими категоріями, що якщо громадськість в ситуації протесту не бере владу в руки, значить, вона програла. Це не зовсім так, і єгиптяни допомогли мені це зрозуміти. Там влада постійно переходила то в руки військових, то в руки ісламістів. Не треба бути наївними: в сучасному світі політику все одно роблять професійні політики, які мають гроші і владу. По правді, громадські активісти не хочуть мати справу з політикою, вони завжди критичні до влади, вони хочуть тримати її під контролем. Вони по інший бік системи. З моїх знайомих активістів у всьому світі ніхто не хоче бути депутатом чи міністром. Не хочуть, але, якщо чесно, і не можуть перемогти політиків на виборах. Це стосується і США, і Європи, хоча й винятки існують.

Завдання громадянського суспільства – зробити так, щоб влада дослухалася до суспільства, щоб суспільство було могутнішим і сильнішим, щоби могло чинити тиск на владу. Банальна уже фраза, але справді: люди наймають людей, які зобов'язані їх слухати. У цьому випадку серйозний організаційний консолідований рух обмірковує свою програму і каже: так, опозиція, ви ні до чого не додумалися? А у нас є план, виконуйте, а ми вам допоможемо. Знайте, що ми сильні. Ну й додам, якщо такого руху немає, то, що краще: скаржитися чи його створювати?

Цікавий випадок був у Сербії, коли організувався рух проти Слободана Мілошевича. (Я зроблю застереження, бо багато хто каже, що «Отпор» – так цей рух називався – мав щедре фінансування. Але на Балканах понад 10 років ішла війна, гроші і без того йшли на озброєння). Повернімося до нашої теми: молоді активісти масово тиснули на Мілошевича. Але вибори самі активісти не виграли, і це було дуже позитивно, тому що вони не стали політиками, а залишилися по інший бік барикад і далі тримали вже нову владу підзвітною. І їх не можна було не слухати, бо вони були сильними, впливовими, гучними. Я вірю, що люди можуть нав'язати політикам свою позицію, але для цього потрібно щось робити, а не розкидатися словами. Здається, все це звучить, як заклик до дії, але я просто описую світовий досвід.

image

Зараз багато хто закликає до національного страйку, але страйки не оголошують, їх спершу організовують. Небезпека в тому, що якщо ти гучно заявиш про страйк, а той не відбудеться, все можна списати на апатію людей, ще більше зневіритися: «ось бачте, люди не підтримали». А що було зроблено для того, щоб люди дізналися, зорганізувалися? У нас апатію вважають проблемою, причиною, через яку багато що спускається на гальмах. Але апатія – не лише в Україні, а й в усьому світі — не невідворотна загроза, апатія – це просто умова, перешкода, для подолання якої докладаються зусилля.

Ми трохи забуваємо про силу прямої дії. У Південній Африці, наприклад, одним із найдієвіших способів спротиву був продовольчий бойкот. Довгий час велася збройна боротьба проти апартеїду, але найбільше ефекту мало те, що протягом півроку бойкотували магазини білих. Чорношкірі африканці, яких було більшість, відмовилися ходити в усі магазини, які належать білим. Організатори цього руху починали з малого: вони ходили по всiм тауншипам, де жило чорне населення, розповідали, чому це важливо, біля магазинів стояли волонтери і закликали не купувати там товари. Це вимагало чималих зусиль, але за півроку вони зробили набагато більше, ніж кілька років збройної боротьби. Вийшов дуже потужний економічний удар, який в підсумку зламав систему. 

У нас же люди іноді нереально оцінюють свої зусилля. Хоч і виявляють ініціативу, але не прораховують: щоб якась ініціатива діяла, потрібно іноді докласти зусилля. У нас розуміння цього методу тільки зароджується, розуміння того, що треба робити певні кроки. Мало людей прийшло на майдан? А скількох друзів ви покликали? А скільком сусідам подзвонили у двері?  Скільком розповісти про те, що відбувається і чому для вас важливо включитися в процес. Кожен може щось зробити, головне зрозуміти — що.

Фото: midia ninja, Natalia Gumeniuk via Facebook


Автор
writer journalist socialworker

Зрозумілі поради, завдяки яким бізнес зможе вийти на краудфандинг, а значить залучити ресурси, підвищити впізнаваність свого бренду та зростити спроможність команди.

Вкладаючи кошти в культурний проект, який репрезентує країну як простір, що народжує зірок світового мистецтва, спонсори інвестують у власний успіх, бо позитивний імідж держави, де існує успішна, цікава всьому світу художня сцена – це найкращій шлях до поліпшення іміджу національного бізнесу на міжнародному ринку.