* * *

моє покоління приходить до тями

як вовк із мультфільму «ну – постривай!»

нас шили руками нас вчили роками

no money – no honey, no woman – no cry

 

про нас забували – бо рано, бо пізно,

бо бігають клоуни в синіх трико

бо де наша слава, бо де наша пісня?

бо постріли наші – завжди в молоко

 

і ми молодці – ми при стайні, на сіні,

колись надзвичайні, колись емоційні,

і наша свобода така –

вона розчиняється в хлорці і глянці

їй мариш вночі, нею спльовуєш вранці

бо надто міцна і гірка

 

але все одно – по зернині, по кроку

неначе відчувши – вже час –

ми творимо разом велику епоху

яка проростає крізь нас

Дмиро Лазуткін

* * *

У ритмі серця пульсує Майдан,

Зігріває в протестах музика.

В очах: «Майбутнього не віддам».

СтрічкИ зав’язані вузликом.

 

Плече до плеча і рука в руці,

Годують-боронять кожного.

Йолки кладуть на шляху бійців.

Стверджують: «Разом – зможемо».

 

«Ми таки Є…» – не просто слова.

Беркут очей не виклює.

Дії народні, віра жива,

Відповідь гідна викликам.

 

Бочки з вогнем для зігріву тіл,

Душі гріються гаслами.

Вийти із замкнених "верхом" кіл

З цінностями незгасними.

 

(Хто ми тепер і куди йдемо? –

Знали б наші правителі…

Коштує дорого капремонт,

Але ж не жити митарем! )

 

Клич: «Україна – понад усе».

«Слава героям!» – відповідь…

Та головне – дії після сцен.

Будьмо до змін відкритими.

 

Мудрими будьмо, дбаймо про суть.

«Не вороги, мета у нас…».

Ми вже обрали істинну путь.

Все буде добре. Справимось.

Олена Рощина 

 

Вірш, написаний на майдані

Веди мене через натовп я йду наосліп

останнє що маю твоєї руки тепло

осіннє взуття нагадає що вже не осінь

та є з ким ділити граніт і ділити постіль

і поза повіками світло нас обпекло

 

Веди мене в місце де більше не буде холодно

я звикла до темряви хочу у ній побути

наосліп здається що ти мене водиш колами

озвучити власне ім’я як лишитись голою

озвучуй його по буквам

Оксана Гаджій 

 

Кіт у чоботях

Це мої поля і мої сади.

Це мої фортеці у далині.

Мої пасовиська біля води,

і мої рибини на мілині.

При дорозі яблуні і айва,

зеленіє хміль, зріє виноград –

все моє: трава, у траві мишва,

а над нею мат польових бригад.

Мій Чумацький шлях, і в могилах прах,

сорок сім чудес, всі АЕС і ГЕС,

дим вогнів в лісах і кадил в церквах,

і туман увесь із озер і плес.

Це мої комбайни і трактори,

фабрик чорний піт й лихоманка жнив.

Сутінки зійдуть на мої двори,

і мої жінки заведуть там спів.

Це мої кордони і наркота,

це мої наливки і самогон,

це мої сини в теплих животах

достигають в мріях про закордон.

Мої божевільні від дня до дня

восхваляють Господове ім’я.

Це моя країна. І вся хуйня

в цій країні також лише моя.

То ж чого ти хочеш, безжальний світ?

Що ж мене висмоктуєш у журбі?

Я і певний брід, і смачний обід,

і жінок, і рибу віддав тобі.

Розтисни кулак, напрямок чи знак

поміняй на все неземне й земне –

де ховаєш ту, котра просто так,

без мого усього прийме мене.

Катерина Бабкіна 

 

* * *

В Межигір'ї у дворі

плачуть гірко упирі.

 

Їхній розум – на вершок,

а на голову – сніжок.

Сипле сніг, наш білий брат,

на голівки упирят.

І на ручки-загребучки,

що гребуть усе підряд.

 

Упиряточка малі,

йдіте з нашої землі,

сплиньте геть

на унітаза золотому кораблі!

 

Поки сипле, сипле сніг,

брат наш сніг на ваш барліг,

раз і два, і два і раз –

поки цілий унітаз.

Олеся Мамчин

  

Репортер

Господин Киселёв, в Киеве страшно!

Опять малороссов попутал нечистый!

На площади варят военную кашу.

По улицам толпами ходят фашисты.

 

Кругом баррикады, окопы и рвы.

Ещё до сих пор мои руки трясутся –

Когда тут узнали, что я из Москвы,

Меня хотели убить трезубцем!

 

Кругом гомосеки и лесбиянки!

От наркоманов деваться некуда!

Студент-филолог из Могилянки

Избил пятерых сотрудников Беркута!

 

Мустафа на трибуне кричал про джихад,

И толпа бесновалась «Хотим в Европу!»

А потом провели большой гей-парад,

И ВСЕ УБЕЖАЛИ ЕБАТЬСЯ В ЖОПУ!!!

 

После митинга я захотел в туалет,

Но с кастетом и криком «Героям слава!»

На меня в подворотне напал Филарет

И заставил креститься слева направо!

 

На данный момент известно точно:

Гитлер Адольф воскрешён отныне!

Говорят, постарались прошлою ночью

Мольфары-генетики из Коломыи!

 

Коллегу свою потерял я давно –

Её тут поймали и, кажется, съели.

В центре Крещатика батька Махно

Играется маузером на карусели!

 

Быть может , старушки, и те – немногие,

Не стали громить магазины и шопы…

Потом объявили, что будет оргия,

И ВСЕ УБЕЖАЛИ ЕБАТЬСЯ В ЖОПУ!!!

 

Я продолжаю свой репортаж

Из столицы фашиствующей Украины.

Сзади меня был Гостинный Двор,

Теперь, посмотрите – одни руины!

 

В переходах метро танцуют гопак –

За это ль, скажи, воевали деды?!

Гуцулы в Михайловском, в Лавре – бардак!

Жиды, либералы и людоеды!..

 

Жидов тут вобще (всех бы разом под суд!),

Простите, хотел сказать «иудеев»…

Они раздают прохожим мацу,

Вводят в гипноз и внушают идеи!

 

Ночами творится такое, скажу я,

От ужаса с треском взрывается сердце –

Повстанцы, скукожившись возле буржуек,

Пьют вёдрами кровь христианских младенцев!

 

Под Администрацией Президента

Возможность была всех накрыть (хорошо бы!),

Но клич гомосеков раздался где-то,

И ВСЕ УБЕЖАЛИ ЕБАТЬСЯ В ЖОПУ!!!

 

Господин Киселёв, передайте Путину,

Что сколь бы ни были хохлы свирепы –

На всякую нечисть найдётся орудие:

Дубинки, газ и духовные скрепы!

 

Господин Киселёв, передайте Путину,

Что Киев – мать городов русских!

Так пусть митингуют эти паскудины

На львовских бандеровских улочках узких!

 

Прбьётся соборности юная завязь!

Пойдём триедино топтать наши тропы!

Извините пожалуйста, я прерываюсь –

МЕНЯ ТУТ, КАЖЕТСЯ………………………………

Артем Полежака 

  

* * *

я подумала: ні

не напишу жодного вірша

я ж не женуся за славою

я ж не хочу скористатися з моменту

я вже погано римую

а неримований вірш нікого не переконає

у реальності останніх подій

яку я відчуваю корою головного мозку

щелепами зворотнім боком очного яблука

і хребтом

не напишу жодного вірша

щоб не дай бог

ніхто і навіть я не відчула надії.

а якщо я і напишу вірш

то жодного разу не згадаю

намети солідарність

побиття суди петиції

пряму трансляцію громадське телебачення радіо свобода

п'ятий канал українську правду

розмиті обличчя-імена затриманих

хіть все більше спати і нехіть прокидатися

бо ранок приносить новини

вплетені у стрічку все більш жовтоблакитнішу

і кожна як немовля просить МАКСИМАЛЬНИЙ ПЕРЕПОСТ

або вони сипляться як стусани

або вони сипляться як бруківка на голову

.

все одно

там –

пляж

і якщо серце не зупиниться

від любові і від розпачу

поїдемо туди влітку

щоб трохи перепочити? 

Наталія Єрьоменко

* * *

На йолці – гірлянди з колючого дроту.

Ґумовий Кий, і Щек, і Хорив.

Перцеві парфуми знову у моді –

Купуємо на розлив.

 

Прометей біля діжки чекає на проповідь:

Де вже, мля, беркут той двоголовий.

І тепер римувати «Європа-жопа»

Банальніше навіть за «кров-любов».

Артем Захарченко

 

Щось постійно горіло попереду

Щось постійно горіло попереду –

не орієнтир,

не знак заблуканих,

не багаття, не знак остороги,

нічиє житло, нічиї

полювання чи війна, що спинилися

тут назавжди,

не людина, не звір,

не сухе дерево, що впало у своє

чистилище,

невідступне, як душа світила, не

наказ і не допомога,

щось

солідарне з нами в безвиході,

безутішне, коли нам безутішно,

спокійне, коли

миримося з утратою.

Однакове в час війни і час миру,

глухе до прохань, але стривожене, коли

мовчимо надто довго. Однакове

для королів кварталу

і тих, кого женуть сходами.

Короткозоре і чуйне,

ніби мати в глибокій старості.

І не надія, бо

буває так, що немає надії,

а воно – є.

Остап Сливинський

 

* * *

внутрішні війська мої, у кишені джинсів,

ховають ножі, кастети й довгі слова…

кілька убитих полковників, двоє заляканих принців,

збереглися рубцями і плямами на рукавах.

 

ці хлопчаки усередині втомились від повсякденних атак:

вони кожного вечора дякують мені що живі,

мовчки охороняли увесь цей сраний бардак,

у моєму серці і моїй голові.

 

осінь дає команду розганяти внутрішній протест,

іти в атаку з гумовими кийками і сльозогінними газом.

мої внутрішні війська, не хочуть підіймати цей хрест,

не збираються вірити у весь цей абсурд і маразм…

 

створення світу передбачало дурниці,

я нарешті це збагнув, зрозумів і вніс у блокнот.

навіть найвідчайдушні демони й благородні лицарі,

відмовлялись від пекла і віри, стягів й клейнод.

 

стоять і дивляться на мене, ніби горобчики

опустили світлі голівки. здали ножі, слова і кастети.

внутрішні війська мої – маленькі хлопчики

й дезертири, що стануть поетами.

Григорій Семенчук

 

Капілярів водорості (уривок з поеми «Тов.Дим»)

революція починається в животі

революція починається нудотами

починається в організмі тихо

як дотик

а потім росте живіт

теплими спалашками

як від

запальнички або від

того, що її роздавили

революція починається з диму

від цигарок

починається із заправок

революція оживає в бензині

і в іншому паливі

напийся своєї революції

кольору смерті – синьої

червоної – кольору любові

та іди гуляти вулицями

кров’ю фарбованими

а потім – відходять води

з осінніми вогкими поцілунками

і капілярів водорості

обплутують очі та шлунки

потонулих у революції

мокрих поетів

потонулих у революції

крикливих дітей

– потонувших в революции этой

– потонувших в революции той

Любов Якимчук 

 

 

З «Крику»

Я – стою осторонь.

 

Я, я не воюю.

Моє бажання – роздорiжжя, сваволя.

Бажання, хворе невiдповiднiстю –

Єдина зброя супроти.

 

Здобуваючи крик, залишаю собi зраду,

Зрада притягує голод, а голод – миттєвiсть.

Одна рiч пояснює iншу.

 

Влада, пiдпорядкування, правила.

 

Влада передається з рук у руки, –

Коли передстаннiй ще тримає її в руках,

Останнiй вже тягне її на себе.

 

Час вдаваних змiн тягнеться довго,

Що забувається справжнiй смак до життя.

 

Коли довго не пишуться римованi вiршi,

Почуваю насолоду вiд асиметрiї та свободи.

 

Вже не керую собою, довгий коридор iз доґм i норм

Вже не має влади надо мною.

 

Алкоголь також має свої iмена та присвяти,

Як давнiй друг, що раптом з’явився  на порозi,

Як книга, яку несила дочитати.

Крiзь яку можеш дивитися на свiт.

 

– Можеш? Насправдi можеш?

 

Людина, розгубившись,

Не може керувати сим свiтом.

Її вiрш – намарне; вiдчиняє дверi:

– Можна?

 

А поза твоїми залiзними руками —

Солдати, вулицi, бульдозери.

 

Хто я? Я, – припалюючи цигарку,

Говорячи цiлком правильно, —

Не можу.

 

Вiн був там, отже,

Має право.

Застиг у розчинi будденостi,

Не на своєму мiсцi.

 

– Знаю: сей свiт нецiлiсний, атиповий,

Нездатний стати вiршем.

 

Зiперся на пiдвiконня, зiщулився.

– Гарний день, – каже, – сьогоднi.

 

В моїй самотностi – блискуча обгортка морозива

Перекочується вiтром,

З сиреною пролiтає карета швидкої,

Залiзнi квiти вкрилися iржею,

Об’їзнi дороги – спiралi,

Всесвiт – нiготь,

Трiскає посерединi й болiсно кровоточить.

 

Людина йде дахом, балансує, розставивши руки,

А я кричу їй знизу:

– Чуєш, я не хочу так жити!..

 

Дiалектизми потрiбнi як екстракт необхiдностi,

Як дiєвий антибiотик супроти семантичної порожнечi.

Специфiка локальностi, коли наодинцi з мiстом,

Не спiльнота, не сiм'я.

 

Забув се мiсто ввечерi, в лiхтарях i тролейбусах.

Торкаюся шкла, а воно дрижить.

Се мiсто розсиплеться, як автомобiльне шкло,

Лишень торкнуся.

 

Може ти сам – чорнило? Ти сам – зумер? Новий Заповіт?

Не кажи нікому, чуєш? Нікому й ніколи не показуй

Своїх віршів, долонь, дітей.

 

Містика кредитування й інвестицій,

Реліґія купівель і продажів,

Телебачення намірів...

 

Зваж, кому більш потрібна твоя правда,

Чи не краще мовчати, вдаючи чужинця,

На сій жовтій нічній вулиці?

 

Залишив позаду найкращі дні,

Думаючи, що найкраще – попереду,

думаючи, що найкраще, і так далі.

 

Друзі стають чорт зна чим. Тебе люблять лиш ті, хто на відстані,

Або ті, хто від тебе залежить.

Певна відстань програмує ненависть.

Куля любові – скляна: боюся...

Під пильним оком сього міста

Станеш підстаркуватим, зможеш брехати чи недобачати.

З’ясуй, любов низького зросту, з короткою зачіскою, курить,

Кому до вподоби, кому, окрім тебе самого, чужого,

На сій жовтій нічній вулиці?

 

Молися, й тебе почують,

Клени, й тебе почують,

Присягай, і так далі.

Юрій Завадський

 

Резолюція Л. і К.

«I fall outside of her.

She doesn’t notice it all

 

And mine is an empty bed

 I think she's forgotten»

 

Цей світ надто прекрасний,

– надто хиткий.

Виголошую революцію кохання

супроти страждання,

супроти війни.

 

Виголошую ревно

навперебій

еволюцію серця

відкритого

навсібіч.

 

Цього світу перлини

краплями на тьмавому склі

стікають у прірву –

мереживо слів

на дотик руки.

 

Виголошую віддано

із останніх сил

еволюцію пристрасті,

революцію боротьби.

 

Коли западає тиша,

– століттями  невагомий штиль, –

тремтиш в передчутті

майбутніх бур,

блискавиць і битв.

 

В ці дні цей світ прекрасний

в глибині нас мерехтить

в оточені полум’я

з жертвопринесень вір

й барикадних стін.

 

Виголошую революцію

безтурботних обійм,

еволюцію любові

на кожне коло землі!

 

Виголошую: Бог жив!

Втративши межі

Богині живі

в наші тіла прорвались!

Андрій Воронов

 

* * *

«пишу з україни, у нас революція,

скоро в европу ввірвемося, нене!»

тиша.

тільки на воду у ступці

з докором глипа оцупок леніна.

Сусанна Барабанова 

 

інтимна громадянська лірика

у потоках світла людського,

на бурхливе море схожого,

хочеться віддатись кожному,

в кого в серці революція

 

доки люди-ріки ллються,

не заснеш сьогодні, бо

почалася революція –

наш великий акт любові

Вікторія Черняхівська