Конфлікт українського народу з міліцією – явище не нове. Врадіївка і битви з «Беркутом» – лише останні глави тривалої саги протистояння громадян нахабності людей у погонах.

Витоки таких конфліктів варто шукати ще в радянській Україні, де не раз і не два відбувалися масові протести проти представників влади. Розквіт подібних сутичок припав на 50-ті роки. Російський історик Владімір Козлов пов’язує це явище з амністією 1953 року, коли випустили ув’язнених таборів ГУЛАГ. Одразу після цього збільшився не лише рівень злочинності, але й міліцейського свавілля: виконання службових обов’язків напідпитку, арешт невинних, регулярне застосування тортур на допитах. Відповідно, стрімко наростало невдоволення населення діями міліції.

Показовим був базарний бунт у Херсоні. Там у серпні 1953 року міліціонер причепився до п’ятикласника, що торгував кукурудзою. Міліціонер знав, що кукурудза не крадена, однак почав бити хлопця і намагався його затримати, внаслідок чого юнак знепритомнів. Свідки інциденту відбили хлопця у міліціонера і відправили його у госпіталь. На місці події виник стихійний мітинг за участю 500 осіб, переважно школярів. Почала розповсюджуватися інформація, що побитий хлопець помер у лікарні. Обурені мітингувальники у пошуках правди вирушили до міліцейського відділку. Там їм показали живого підлітка і його матір, однак свідки запідозрили, що хлопця підмінили. Натовп стояв біля відділку міліції до десятої вечора, після чого винного міліціонера було заарештовано.

У 1956 році у Слов'янську Донецької області громадяни намагалися відбити у міліції слюсаря, затриманого за порушення громадського спокою. Приятель затриманого почав кричати біля відділку міліції, і через деякий час там зібрався натовп із 500 осіб. Не всі з них вели себе мирно – у вікна відділку поступово полетіли пляшки і каміння. Після цього міліціонери силою розігнали протестуючих, затримавши основних активістів.

Подібні випадки в різний час відбувалися у Прилуках, Нікополі, Дніпродзержинську. Інколи  конфлікти виникали, коли громадяни намагалися відстояти своє право розпивати алкогольні напої на вулицях, або внаслідок спроб молодих людей відбити у міліції своїх затриманих товаришів. Однак найчастіше міліціонери перевищували свої повноваження, арештовували випадкових людей, проявляли насилля.

Ще один показовий випадок відбувся навесні 1960 року в Кривому Розі. Старшина міліції хотів оштрафувати жінку за незаконну торгівлю насінням, але вона встигла його сховати, і тоді міліціонер насильно відібрав у неї насіння і розсипав його. За цією ситуацією спостерігав дружинник, який зробив міліціонеру усне зауваження. Це розлютило старшину, і він силою потягнув дружинника у відділок. Свідками випадку було кілька людей на ринку, які за кілька годин організували групу незадоволених нахабністю старшини та пішли до відділку вимагати відпустити затриманого. Пізніше до них приєдналися люди, що виходили з кінотеатру, а також група хуліганів. Дружинника одразу відпустили, однак натовп не розходився та вимагав видати їм для розправи старшину. В результаті у відділку було розбито кілька вікон, пробито стіну та підпалено міліцейську машину. Лише вечірній приїзд військ МВС дозволив зупинити погром відділку. Чотирьох активістів було затримано, а старшину пізніше звільнено з роботи.

Через два роки у Кривому Розі стався ще один схожий випадок. Цього разу натовп намагався визволити солдата, якому при затриманні розбили голову. Міліція відстрілювалася, було поранено кількох осіб, а півтисячний натовп намагалися розігнати пожежними машинами. Реагуючи на ці події, один з мітингувальників написав петицію про жорстокість міліції на ім’я Хрущова.

Фактично всі ці випадки масової протидії незаконним діям міліції мали соціальне підґрунтя та виражали невдоволення владою вищого рівня. Взагалі українські випадки конфліктів з міліцією можна вважати відносно мирними, якщо зважити на події в інших радянських республіках, де блокади райвідділків тривали тижнями, залучалася армія та відбувалися погроми цілих міст.