Про зміну свідомості, яка починається з закордонного паспорту і вивчення мови

У Херсоні Євромайдан свого часу розпочався зі студентів, які побачили новини і вийшли на перший вечірній протест, не дуже петраючи, що відбувається. У той самий день вилізли політики й почали впарювати певні слогани. Студентам слухати це було нудно, тому діалогу не склалося. Але поступово включилися активісти й журналісти, і Євромайдан запустився. Він проходив кожен день без перерв.

Спочатку було відчуття карнавального, флешмобного дійства. До грудня існувала домовленість не використовувати політичних прапорів, а потім мітинги політизувалися, змінилися акценти й наповнення…

За останні місяці в місті сформувалося протестне ядро. Треба розуміти, що Херсон – це сонне місто. Чотири-п’ять років тому тут були мітинги на захист парку, але на них зовсім не вийшло місцеве населення, були лише журналісти й активісти, і я особисто розчарувався в подібних акціях. А Майдан відкрив можливість такого виходу, насамперед для молоді.

Кілька тижнів тому я навіть бачив, як один з учасників Євромайдану спокійно виходив на самотній пікет проти російських товарів у великому торговому центрі. Мені важко уявити, щоб таке могло статися ще півроку тому. І що найкрутіше, коли адміністрація намагалася заборонити пікет, купа народу почала захищати хлопця. Тобто протестуючих більше не сприймають як навіжених, яким треба більше за всіх.

У будні херсонський Євромайдан збирав десь 150-200 осіб, у вихідні більше. В піковий час на початку збиралося одна-дві тисячі, для Херсона це багато. У березні, коли люди розуміли, що «зелені чоловічки» вже за сто кілометрів, площу заповнювали вщент 6-8 тисяч осіб. Євромайдан відбувався не лише в Херсоні, але і в Скадовську, Каховці, Новій Каховці, в Генічинську під Кримом.

На Антимайдан виходило 200-300 чоловік. Його в Херсоні жартома називали «вольєром». Обласна адміністрація огородилася парканами і почала туди зганяти бюджетників. Конфліктів у Херсоні не було. Відбулась єдина спроба «ватників» повісити триколор на флагштоці на площі. Але вже за 7-10 хвилин його було зірвано.

Я пам’ятаю, як у перші дні Євромайдану в Києві я стояв під спільним парасолем з дівчиною, яка ніч відпрацювала в супермаркеті, побачила новини і зранку приїхала на Майдан. Вона розповідала, чому вона за Європу, і в мене було враження, що мені моя бабуся розповідає про комунізм.

Конфлікт, як на мене, не тільки між тими, хто виходив на вулиці, вимагав змін, казав «баста!», та тими, кого цікавили статус-кво, низькі ціни на газ і веселі російські канали. Конфлікт ще й між тими, хто хоче революцію тут і зараз – вила і вперед, і тими, хто хоче інтегруватися в систему, змінювати її.Я єврооптиміст: в області я створював євроклуби, відкривав інформаційні центри, долучався до проведення Днів Європи. Але я розумію, що євроінтеграція буде болючою, хоча її й треба пройти. Ось уже три місяці я не можу викладати європейські студії. Я починаю скочуватися на матюки, і до того ж, у моїх групах дуже жорсткий розбрат і нездатність до діалогу.

В одній точці маємо декілька конфліктів і тотальну неспроможність вести діалог. Я це по собі знаю, коли люди, з якими ти працюєш, яких довго знаєш, розповідають тобі про загрози від «Правого сектору» і виливають на тебе російську пропаганду, так що аж хочеться грюкнути дверима. І це люди, з якими ти готовий іти на поступки та слухати, а як щодо людей, з якими в тебе немає емоційного зв’язку? Наприклад, сьогодні я їхав в автобусі, де непогано вдягнені тіточки казали: «Бандеровцы придут, стрелять начнут», і в мене був спалах люті.

У перші дні Євромадану я зустрів людину, яка була жорстким корупціонером зі шлейфом, але виходила на підтримку європейських цінностей і стандартів. І я думав: як це можливо, це ж когнітивний дисонанс – люди декларують європейські цінності, але не мають впевненості, що зможуть відмовитися від позазаконних речей. Це фактично роздвоєння свідомості і легкий привіт від Радянського Союзу, коли треба було вірити в комунізм, але розбудовувати псевдоринкову економіку.

Коли я ще студентом починав працювати у школі, я знайшов програму обміну з поляками, і мої учні, восьмий-дев’ятий клас, поїхали в Польщу. Це може звучати попсово, але я чітко побачив, як змінилися діти. Важливо доторкатися до іншої культури, бачити зміни і чути іншу мову.

Будьмо відвертими, в Україні доволі споживацький натовп: дайте мені тут і зараз, бажано, щоб я не напружувався. Ми колись організували центр обмінів для студентів. Ми запитували молодих людей: хто хоче вчитися за кордоном? Ліс рук. Хто має закордонний паспорт? Двоє-троє. Хто вчить бодай одну іноземну мову? Якщо двоє-троє – це вже хороший результат. Позиція така: я хочу закінчити Оксфорд, але бажано, щоб мене туди відвезли, здали за мене всі екзамени, дали красивий папірець, повернули сюди і ще й працевлаштували. Ставлення таке, ніби хтось комусь винен. Від таких міфів і патерналізму треба позбавлятися.

Останнім часом я спостерігаю, що в Херсоні купа народу активізувалася і захотіла щось робити. І тут завдання в тому, щоб утримати людей, запропонувати їм якісь мережеві речі. Але знову ж таки, я недавно зустрів того самого хлопчину, який робив самотній пікет. Він – молодий, активний і таке інше. А ми якраз відправляли групу на молодіжний обмін. Я питаю: «Є закордонний паспорт? – Немає. – Вчиш англійську? – Не вчу…».

Ми в організації називаємо тренінги чи семінари на цю тему «копняками щастя» – як удар, який має мотивувати. Обміни, стажування, комунікації – важливі будь-які речі, які можуть руйнувати стереотипи й ілюзії та показувати людям, що світ не завершується в твоїй квартирі.

Я нещодавно стикнувся з роботою пересувних музеїв із прав людини та етнічної багатоманітності. Мені б хотілося зробити такі мобільні простори для дискусії, які дають певну інформацію, але не суху статистику, а поштовх до роздумів і діалогу, які вчать задавати питання та шукати відповіді.

Я зараз працюю з учнями в досить «понтовому» навчальному закладі, де діти проходили відбір. Я запропонував їм неформальні інтерактивні забавки: ось вступна лекція, ось набір літератури, ось творче завдання, якщо не розумієте, задавайте питання. Ці діти, 10-11-класники, вчаться в гарному навчальному закладі, знають кілька мов, їхні батьки вкладають у їхній розвиток, але вони не привчені задавати запитання. І я вбачаю в цьому велику проблему. Бо, як на мене, добре запитання – це здатність розуміти іншого, розуміти, що не існує знаків оклику та аксіом, що всюди треба шукати доказів.

Автор
ВЕЛИКА ІДЕЯ — платформа фінансування проектів через Спільнокошт / медіа соціальних інновацій

Зрозумілі поради, завдяки яким бізнес зможе вийти на краудфандинг, а значить залучити ресурси, підвищити впізнаваність свого бренду та зростити спроможність команди.

Внезапная свобода может убить. Метамодернистка изучает границы ответственности за вмешательство.