Андрій Пелюховський про нове покоління кав’ярень, освіту в Нью-Йорку та вміння створювати бізнес на рівному місці

З Андрієм Пелюховським ми зустрілися в підвальному, але світлому приміщенні «Розумної кави» в галереї «Худграф». Колись тут був чи то комп’ютерний клуб, чи то магазин тренажерів, а сьогодні Андрій власними зусиллями перетворив цей простір на охайну кав’ярню. Лише за кілька місяців «Розумна кава» здобула виняткову репутацію серед молодих київських кавоманів.

Андрій не планував займатися бізнесом – він розвивав освітній проект «Нова естетика української фотографії», навчався у Школі кінокритиків Одеського кінофестивалю та Нью-Йоркській кіноакадемії. Однак, шукаючи себе під час Євромайдану, він вирішив відкрити концептуальний кавовий кіоск на Подолі. Справи пішли непогано, і на вулиці Володимирській з’явилася вже друга «Розумна кава».

Сьогодні АНДРІЙ ПЕЛЮХОВСЬКИЙ переконаний, що власна справа допомагає вирішувати особисті проблеми, і висловлює сподівання, що дотепні низові кав’ярні рано чи пізно витіснять з ринку бездушні мережеві заклади.
 

– Ким є наразі ваша аудиторія?

– Дев’яносто відсотків людей, які до нас приходять, – це наші друзі. Серед них є і мої друзі, і друзі хлопців, які тут працюють, і фейсбук-друзі, яких я знав лише через френд-стрічку. Це вони спричинили ланцюгову реакцію, розповідаючи про нас своїм друзям.

У якийсь момент, стоячи за прилавком, я спіймав себе на думці, що часто знаю наперед, що людина буде замовляти, і можу використовувати формулу «як завжди». Я знав імена багатьох людей, які до нас приходили. З кимось із них ми могли просто стояти і розмовляти, доки не підійде хтось інший.

Звісно, не було якоїсь там фамільярності чи братання – просто ми переходили на новий рівень спілкування. А для такого бізнесу цей момент дуже важливий. Таке поки що рідко зустрічається, і мені на цьому хочеться й надалі будувати справу. Мені хотілося б мати сім’ю таких закладів, де працювали б люди, які б теж були моїми друзями.

– «Розумна кава» в Музеї Ханенків – це вже ваш третій заклад?

– Ні, в музеях Ханенків і Шевченка ми працювали на підряді. Але в мене є ідея просувати цю тему далі. У наших музеях зовсім немає кав’ярень. Якщо ти поїдеш у Лондон і зайдеш у «Тейт Модерн», то побачиш там декілька концептуально оформлених кафе, де можуть висіти роботи високого рівня. Там є ресторан. І це нормально, бо люди приходять у музей не на п’ять хвилин – інколи вони присвячують цьому цілий день і можуть захотіти їсти чи пити.

А у нас ні в Шевченка, ні в Ханенків, ні в Художньому, ні в Історичному немає нічого такого. В них там є якийсь чайничок в каптьорці, вони собі бадяжать «Нескафе», але думають, що людям цього не хочеться.

– Чим ти займався до «Розумної кави»?

– Мені завжди дуже подобалося рухатися в кількох напрямках – я пов’язую це з тим, що я за гороскопом Близнюки. Якщо я читаю книгу, то не одну, а одразу декілька з різних тем. Мої захоплення можуть знаходитися на різних полюсах – наприклад, органічна хімія та кіно. З одного боку, це дуже класно, бо виходить об’ємна світоглядна модель, а з іншого боку, це важко, бо в жодному з цих напрямків ти не просуваєшся достатньо швидко.

До «Кави» я був у депресивному стані, тому що захоплення, які мене колись збуджували і надихали, себе відпрацювали. Я займався відеороликами, фотографією, дуже багато читав. У певний момент через ці хобі я відірвався від реальності, життя стало надто теоретичним. І це навіть фізично на мені відбилося – був поганий сон і відчуття замученості.

Я вирішив, що треба займатися маленькою справою, але дуже приземленою і практичною, щоб бачити результат у дуже короткостроковій перспективі. Бо всі ці арт-проекти і плани на майбутнє дуже небезпечні. Наприклад, ти хочеш зняти фільм. Ти ходиш і думаєш, про що його зняти, як його зняти, як написати сценарій, де знайти людей, де знайти гроші... Вся діяльність відбувається в голові. Ти з цим ходиш, ти з цим спиш, потім прокидаєшся з мішками під очима, тебе це дуже сильно виснажує. А коли в тебе активний мозок і буйна фантазія, то ти цих проектів вигадуєш набагато більше, ніж фізично можеш реалізувати. У тебе нотатки на телефоні просто забиті тим, що ти хочеш зробити – зняти, сфотографувати, змонтувати, зшити і т.д. А в реальності нічого не відбувається. Гештальт не закривається, і в тебе починаються проблеми з психікою.

А от свій кіоск, де продається кава – це річ дуже конкретна. Я вирішив зайнятися саме кавою, бо щиро люблю цей напій і кожен день починаю з кавової церемонії, я п’ю каву, коли читаю і думаю. До того ж, з фінансової точки зору кава є вигідною. Я сидів, рахував і навіть прочитав книжку з бізнес-планування.

Спочатку я хотів знайти фінансування на більш масштабний проект. Мені пообіцяв гроші один бізнес-ангел, але він десь там заклопотався своїми небесними справами і про мене трохи забув. І я подумав, що так навіть краще – я не буду нікому нічого винен і почну з того, що в мене є. Я своїми халтурами назбирав дуже скромну суму грошей, близько $2000. І подумав: що зроблю – то зроблю.

Пам’ятаю, це сталося в один вечір. Я зайшов на Slando і написав «оренда кіоск поділ». Я точно знав, що це має бути Поділ, бо на Подолі я провів дуже багато часу і добре відчував дух цього району.

Перше оголошення, яке я побачив – це був кіоск на кінцевій зупинці трамваю. Він був дуже страшний, сірий, запльований і замизканий. На наступний день я приїхав і подивився – в реальності кіоск виявився ще гіршим, ніж на фотографії. Але це було не важливо, бо у мене в голові вже був образ того, як треба все зробити. Наступного дня ми підписали договір, і я ніби стрибнув у воду зі скелі.  

     
 

Якби я цей час витратив на те, щоб довбати бруківку, зараз був би в загостреній депресії

 
     
image


– Здається, ви запустилися в середині лютого… 

– Так. Здавалося б, важко знайти більш непідходящий час для того, щоб щось почати. Але усі події, що тоді відбувалися, дуже виснажували фізично. Ти переважно перебував в інформаційній зливі, від новин і фейсбуку просто лопалися мізки, а в тому, що відбувалося на вулицях, було дуже важко знайти собі місце.

Я розумів, що це важливий для суспільства момент, але при цьому чітко усвідомлював, що не стану кидати коктейлі Молотова, бо не бачив ефективності цих дій. Я зрозумів, що в цій ситуації треба робити конкретну річ, нехай і не пов’язану з соціально-політичним контекстом. Я вирішив робити добру маленьку справу, бо людям завжди хочеться їсти і пити. Ми одразу запровадили політику «підвішеної кави», тобто якщо людина підходить і хоче випити кави, але не має грошей, ми їй все рівно робимо каву. Ще ми носили на таці чай навколо свого кіоску і просто пригощали людей.

Мені здається, що коли ти в загальній паніці продовжуєш робити свою справу, це досить продуктивний шлях. Якби я цей час витратив на те, щоб довбати бруківку, я зараз був би в іншому стані – у загостреній депресії. А тепер я точно знаю, як змінювати суспільство на краще – робити маленьку справу, робити її добре.

– Чи працює той бізнес-план, який ти собі накидав із книжок?

– Я в цій області був повним неофітом. Я ніколи себе не мислив в амплуа бізнесмена. План мені дав уявлення, як рахувати, як зводити дебет із кредитом. Зараз я читаю багато бізнес-літератури, і мене пре. Я ніколи не міг подумати, що це така творча справа. Кожен день перед тобою виникають дуже різнопланові задачі, і в тебе сильно розширюється кругозір. А бізнес-план обов’язково має бути, бо якщо ти не рахуєш, то рухаєшся без курсу.

Коли ми брали цей кіоск в оренду, там продавали каву, і вони заробляли 300 гривень на день. Я коли почув цю цифру, у мене серце у п’яти пішло. Це дуже мало, це крах. Лише продавець отримує мінімум 200 гривень на день. Це навіть не прибуток, а так – виручка…

Коли ми орендували кіоск, у нас була мета через два місяці вийти на $100 на день, поступово збільшувати цю суму і через певний час досягнути критичної позначки – бо кожен такий кіоск має критичну межу прибутковості. Адже це обмежена площа, туди можна поставити лише одну людину і одну машину, і навіть при всій своїй спритності людина зможе виконувати обмежений обсяг праці. Але ми ці $100 почали заробляти раніше, ніж планували, і це було дуже надихаюче. Коли ти собі ставиш такі milestones, їх дуже радісно досягати. А коли ти рухаєшся без курсу – це стихія. Навіть у творчості, де є місце стихії, важливе проектне мислення.

– Коли ви запускалися, чи були в тебе якісь ідеали кав’ярень з літератури або життя? Можливо, ти зустрічав такі місця у Києві чи за кордоном?

– Я якраз читав тоді «Кофемолку» Міхаіла Ідова. Там ішлося про пару емігрантів, які у Нью-Йорку вирішили відкрити кав’ярню у віденському стилі. Це історія краху їхнього починання – як усе пішло шкереберть і як на цьому тлі зруйнувалися їхні стосунки.

Це художній твір, але зі знанням практичного матеріалу. Там один герой – єврей, який здавав їм приміщення – розказав про таке правило: оренда приміщення не має бути вищою, ніж 25% місячного обороту. Я це правило запам’ятав і навіть використовую. Зараз нам дуже важливо вийти на такий рівень обороту, щоб оренда не перевищувала 25%, бо інакше ця справа може бути збитковою.

Хоча зараз я займаюся «Розумною кавою» у своє задоволення. Я приходжу сюди кожен день, мию підлогу, витираю пил, і в мене не виникає бажання найняти людей, щоб вони мені мили підлогу, а я сидів собі, як СЕО, і колупався у фейсбуці. Підлогу я мию краще за всіх, бо знаю, для чого я це роблю.

Зранку я встаю без такого відчуття, яке було раніше, коли прокидаєшся і думаєш: «Ну, і що далі?». Зараз у мене все по-іншому. Я знаю, що навіть якщо в мене не буде «Розумної кави», то точно буде щось інше, і це мені буде давати енергію для того, щоб кожен день тримати себе в формі.

image
image

– Я чув, ти також навчався у Нью-Йорку. Як ти потрапив туди? В чому основна відмінність освіти в Україні і за кордоном?

– У нас на Подолі була галерея «Квартира 57». Ми з подругою робили там освітній проект. Знімали квартиру, знаходили молодих сучасних українських фотографів, робили їм безкоштовні виставки, а між виставками проводили безкоштовні лекції.

Я фотографією давно цікавився, а в той момент зацікавився ще кіно і відео, і вирішив десь повчитися. Але тут такому ніде не вчать. Тоді моя подруга підказала, що у Нью-Йоркській кіноакадемії оголошують набір на дуже хороших фінансових умовах. Той курс, який коштує $15000, вони продавали за $5000. В результаті вона не поїхала, бо їй не дали візу, а мені дали, і я поїхав.

Я жив там три місяці, і нас навчали в дуже інтенсивному режимі. Цей досвід ні з чим не можна порівняти. Це зовсім інший підхід до освіти, якого тут немає ніде. Вже в перший день ми знімали на плівку. Нам видали камери Arriflex – не нові, але плівкові і в робочому стані. За годину нам розказали, як ними користуватися. Ще через годину – принесли плівку і показали, як її ставити. Ще через годину ми вже самі ставили плівку і знімали кіно на Юніон-сквер. А наступного ранку дивилися відзнятий матеріал.

Ну, і сам Нью-Йорк – це кохання на все життя. Якщо раніше я не знав, куди хочу повернутися вдруге, то тепер знаю точно. Але щоб там жити, треба чітко знати, чого ти хочеш від життя. Мені трьох місяців не вистачило навіть на те, щоб обійти всі музеї та галереї на Мангеттені.

До речі, там є багато кіосків у такому форматі, в якому ми відкрилися. Коли збираєш якісь книжечки, чашечки, купуєш дошку, відпилюєш її, робиш поличку, прибиваєш її гвіздками. Робиш щось своїми руками, а не замовляєш якісь там полівінілхлоридові плити, не клеїш на них оракал, не крутиш якусь там пластикову фігню. Ти робиш все з теплих природних матеріалів, ти робиш це сам. Виходить криво і косо, але люди, які проходять повз твій кіоск, чіпляються оком за ці нерівності. Вони дуже стомилися від штучної і конвеєрної фігні, і для них щілинки та зазубринки мають значення на підсвідомому рівні – людина просто відчуває, що туди вклали душу. 

– Мені навіть здається, що все більше людей починають любити заклади в такому стилі, і їх з’являється все більше. Тобі вистачає часу слідкувати за ринком, ходити пити каву в інші кав’ярні?

– Я не слідкую, але інколи читаю. Наприклад, на Подолі відкрився Vagabond, і мені здається, що дівчина, яка його відкрила, надихнулася нашим кіоском. У неї чоловік з Америки, я знаю цю пару, вони до нас приходили пити каву. Я навіть пригадую той вечір, коли вони мене розпитували, де брати в оренду обладнання. А потім відкрився їхній заклад.

Я дуже сильно зрадів, бо чим більше буде таких закладів, тим краще. Прибутку вистачить усім.

Бо ці кофехауси зі шкіряними диванами і канделябрами – не варіант. Коли ти заходиш, тобі роблять те капучіно за 30 гривень, і ти ще отримуєш негативні емоції через те, як на тебе подивилися. Це не правильно. Але люди самі в тому винні, бо підтримують такі мережі.

«МакДональдс» – це, навпаки, унікальний випадок, бо там спілкування персоналу з відвідувачами зведене до автоматичних фраз типу «Вільна каса!» і «Дякуємо, що без решти». Цей заклад не розрахований на те, щоб людина спілкувалася з персоналом, – він розрахований на те, щоб вона швидко випила каву. До того ж, вони використовують останні тренди в галузі дизайну, там завжди чисто, там витримують стандарти гігієни. І ти знаєш, що тобі не плюнули в чашку кави, бо навіть якби вони хотіли, то не встигли б. Ти сядеш там у чисте крісло і вип’єш каву з чистого стаканчика, дивлячись у велике вікно. Ось за це ти платиш свої гроші. І, до речі, в них кава високої якості. Тому я скоріше там вип’ю кави, якщо не встигатиму у нас.  

     
 

Я одразу вирішив продавати не каву, а емоції і враження плюс каву

 
     

image

image
image

– Розкажи про концепцію «розумності» вашої кави.

– Я весь час тяжів до освітньої діяльності. В мене мама педагог, вона все своє свідоме життя вчила дітей. Думаю, я цього набрався в неї. У школі я постійно брав участь у «Брейн-рингу» і «Что? Где? Когда?». Потім у нас був освітній проект «Нова естетика української фотографії», де ми робили безкоштовні лекції. У мене був курс з історії фотографії, де я реалізував свій потяг до педагогічної діяльності. Тому не хотілося робити просто каву.

А зараз я читаю книжку з маркетингу і розумію, що все правильно робив. Я одразу вирішив продавати не каву, а емоції і враження плюс каву. Щоб випити каву, є мільйон альтернатив. А от таких місць, де можна отримати якісь емоції, не дуже багато, хоча вони вже з’являються.

Зараз «розумність» діє в такому форматі, що доки готується кава, людина витягує зі скриньки запитання, і якщо вона правильно відповідає – отримує знижку. Нещодавно один хлопець на фейсбуці написав: «Я сьогодні випив каву і дізнався, хто придумав громовідвід, а що ви зробили за день?». Тобто це такий пункт, який закарбовує день у пам’яті, якщо, не дай боже, нічого цікавого з тобою за цей день більше не станеться.

Крім запитань у нас ще є головоломки – якщо ти її розгадуєш, то отримуєш знижку в залежності від складності. Також я хочу придумати інтелект-машину – це має бути ігровий автомат, який тебе тестує на певні здібності, і ти також отримуєш якісь дивіденди.

Крім того, я хочу зробити Кубок розумної кави «Що? Де? Коли?» і зараз шукаю під це спонсора.

Думаю оголосити у фейсбуці реєстрацію команд, щоб потім вони тут збиралися і відповідали на питання. Все буде по правилам: буде голос нізвідки, який буде з них стібатися і задавати їм питання. І дуже важливо, щоб це відбувалося не на голому ентузіазмі, а щоб був конкретний стимул. Щоб ті, хто виграли гру, отримали на команду бодай тисячу гривень, поділили їх між собою і купили собі по Молескіну чи щось таке.

А у кіоску ми поставили вай-фай роутер, щоб туди могли приходити молоді люди з комп’ютерами і сідати на лавочку на зупинці, і щоб туди не сідали люди, які там зазвичай сидять. Бо багатьом не подобається пити каву, коли поруч сидить червоний ніс і матюкається. Але це Поділ, там не буває по-іншому. 

– Ви запускалися в лютому, а зараз вже наступило літо, і в Києві відчувається розрядка. Ти щодня спілкуєшся з людьми. Як ти відчуваєш настрій суспільства?

– Я ще тоді відчував, що люди налаштовані оптимістично. Я відчуваю, що розпочався процес змін, хоча він буде дуже повільним і поступовим. Принаймні, люди почали використовувати у своєму мисленні нові категорії, розширювати коло своєї відповідальності, не думати: от, я куплю собі галушки, піду зварю, з’їм, у квартирі наведу порядок, а все інше мене не стосується. Люди більш охоче беруть участь у процесах, не підкріплених фінансовими винагородами. Вони хочуть змін, а завдяки таким людям зміни точно будуть.

Зрозумілі поради, завдяки яким бізнес зможе вийти на краудфандинг, а значить залучити ресурси, підвищити впізнаваність свого бренду та зростити спроможність команди.

Міфологічні персонажі можуть бути переможені лише іншими міфологічними персонажами.