«Наберіться терпіння і розбудовуйте інституції»

Ігор Семак – доброчинець проекту «Громадське радіо цілодобово». Він не лише кілька разів перераховував гроші на проект, але й активно розповідав про свою підтримку через соціальні медіа. Під час нашої зустрічі Ігор розповів про досвід збору коштів серед сусідів для встановлення баскетбольної стійки, про потребу розбудови низових інститутів та про вплив програм Громадського радіо на його вчинки під час Євромайдану.

 

– Розкажіть, будь ласка, трішки про себе: чим ви займаєтеся, де працюєте?

Я працюю, можна сказати, «могилянцем» у сфері юриспруденції. Коли на четвертому курсі юрфаку я йшов на роботу помічником адвоката, то сподівався, що назва посади буде простішою. Однак три роки активної практики показали, що в цій сфері «просто юрист» – не надто приємна характеристика. Це або низькокваліфікований корупціонер, або корупціонер, який добре знається на праві. А між ними – тонкий шар тих, хто не зможе досягти на цій ниві жодних прийнятних результатів незалежно від свого професійного рівня.

Зі всіх своїх колег мені найбільш прикро за хороших, відповідальних, чесних, моральних людей, які є класними юристами, залученими до корупції. Але я їх не звинувачую і не жалію, бо без них професія занепала б остаточно. Шкода мені, натомість, тих людей, які самі по собі здібні до права, але при цьому патологічно вперті і не хочуть пристосовуватися до об’єктивних обставин. У нас таким в активній практиці взагалі майже нічого не світить.

Я би себе зарахував саме до цих невдах, але жаліти себе – ще більш нікчемно, ніж бути гідним жалю. Тому інтуїтивно я склав собі, як мені зараз видається, єдиний більш-менш прийнятний «план» існування в цій системі координат, щоб і не зраджувати собі, і бодай чогось у своїй професії досягти. Виявилося, що зреалізувати ці дві цілі одночасно можна хіба-що на посаді судді. Зараз про належну захищеність та незалежність суддів ще не йдеться, але за кілька років, сподіваюся, ситуація зміниться так, щоб можна було йти на такі посади без відчуття, що йдеш на війну.

Хоча зараз такі часи, що про власний комфорт говорити не годиться. Нормальних людей для такої роботи не вистачає абсолютно, тому кожен, хто може, має йти і служити. До речі, зверніть увагу, що робота на державній посаді – це саме служба, яка передбачає, що ти маєш певним чином підпорядковувати себе іншому суб’єкту, жертвувати чимось задля його блага.

– Що вас як майбутнього суддю турбує і цікавить сьогодні в суспільному житті?

Спостерігаючи за людьми, я звертаю особливу увагу на їхнє ставлення до правил і принципів. Йдеться про норми, які можуть автономно регулювати відносини між людьми. На превеликий жаль, надто часто бачу, що в людей немає розуміння цінності таких норм. Кожна конкретна ситуація вирішується залежно від поточного розкладу інтересів, і всі до цього звикли.

Добрий приклад – та ж корупція. Для мене не дуже переконливою є позиція людей, котрі толерують побутове хабарництво, але обурюються корупцією у верхівці суспільства. Бо коли в тебе немає принципу, що корупція неприйнятна в усіх її проявах, тоді межа твого несприйняття цього явища визначається лише твоєю поточною особистою ситуацією – інших орієнтирів у тебе просто немає.

Те ж саме стосується, до прикладу, становища людини в системі кримінального правосуддя. Десь рік чи два тому мав «кухонну» розмову з одним своїм товаришем щодо ув’язнення відомого українського політичного діяча. Наша дискусія розпочалася після товаришевої фрази: «Яка різниця, чи він винен у тому конкретному злочині, все одно його точно було за що посадити». Я запитав, чи хотів би мій друг, щоб і до нього при нагоді було застосовано критерій «точно є за що» безвідносно до доказів і закону. «Ну, у нас же різні ситуації. Я ж проста людина». – «А хто визначатиме ступінь цієї простоти?». Якщо ми заперечуємо дію правила у певному випадку і не можемо обґрунтувати цей виняток чіткими справедливими критеріями, то таким способом ми знищуємо правило. І коли настане наша черга захищатися, нам залишиться спиратися лише на милість чиновника, який врешті-решт є такою ж людиною, як і кожен із нас.

Правила роблять нас рівними, а руйнуючи їх, ми перетворюємо суспільство на систему суцільних ієрархій, у якій дуже некомфортно жити. До речі, одним зі способів руйнування правил як моделі суспільного регулювання є їх надмірне нагромадження, заплутування і низька якість формулювання. Це те, чим любить займатися наша держава.

     
  Якщо ми заперечуємо дію правила у певному випадку і не можемо обґрунтувати цей виняток чіткими справедливими критеріями, то таким способом ми знищуємо правило. І коли настане наша черга захищатися, нам залишиться спиратися лише на милість чиновника, який врешті-решт є такою ж людиною, як і кожен із нас  
     
image

Ще одна пов’язана з цим проблема – в системі без правил колосальна енергія витрачається на досягнення досить скромних результатів. У нас захист свого права власності від грубого порушення через ту ж корупцію може бути справжнім подвигом. Але в Канаді чи Швеції аналогічна проблема взагалі, можливо, не виникла б, а якби й виникла, то була б розв’язана швидко і без надзусиль. Та енергія, що у нас витрачається на елементарні речі, у цих країнах вже працювала б на отримання прибутку з цієї власності.

 – Чому ви вирішили допомогти через Спільнокошт саме проектові «Громадське радіо цілодобово»? Як давно ви слідкуєте за Спільнокоштом і з чим він у вас асоціюється?

Власне, саме завдяки «Громадському радіо» я й дізнався про Спільнокошт. Потім ще була кампанія «Громадського телебачення». Це було якраз перед революцією. Нещодавно, вже після втечі Януковича, в Могилянці з лекцією виступав Адам Міхнік, активний учасник польської «Солідарності». Я тоді ще відновлювався від поранень, отриманих на Майдані ввечері 18 лютого, тому дивився цей захід вдома у записі. Мені як гвіздок застрягла висловлена паном Адамом думка-рекомендація: наберіться терпіння і розбудовуйте інституції.

Майдан не може визначати розвиток країни роками, бо це хронологічно точкове, сконденсоване надзусилля багатьох різних людей, покликане скоригувати траєкторію розвитку країни. Цей вибух енергії не може бути постійним двигуном держави. Як і кермом, зчепленням, бензобаком, зрештою, гальмами (якими я особисто вважав би суди). Для нормального руху наш український «автомобіль» повинен мати всі необхідні деталі й частини, і всі вони повинні бути якнайкращої якості.

Вільні ЗМІ у цій конструкції, на мою думку, відіграють роль датчиків швидкості, пального, мастила, поворотів і такого іншого. Водій, звісно, сам щось бачить і відчуває, що відбувається, але досить поверхово – цього не досить, аби можна було сказати, що він насправді контролює ситуацію.

Громадське радіо з огляду на незалежність і професійність їхньої команди є, на мою думку, одним із небагатьох справних датчиків у нашій машині. Тому їхню роботу треба підтримувати. Саме суспільне фінансування значною мірою забезпечує цю незалежність. Спільнокошт, до речі – це теж одна з інституцій, про яку казав Міхнік. Хороший, надійний провідник, який подає до наших датчиків електроенергію, забезпечуючи їхнє існування. Сама ідея фінансування будь-чого гуртом не нова, але цінність Спільнокошту в тому, що він цю сиру ідею опрацював, деталізував і успішно втілив у життя, причому не на рівні окремої кампанії, а як майданчик, який дозволяє перевіреним способом вирішувати одну і ту ж проблему для багатьох різних проектів. 

– Чи є у вас власні ідеї чи проекти, на які ви могли би збирати фінансування за допомогою Спільнокошту?

Кілька років тому я вирішив назбирати з мешканців моєї рідної дев’ятиповерхівки в моєму рідному містечку на Київщині кошти для встановлення біля будинку баскетбольної стійки. До слова, ми її таки встановили, і це була перша нормальна баскетбольна стійка на ціле 11-тисячне селище. Сума знадобилася незначна, але клопоту з її збором я ще довго не забуду. В деталі вдаватися не буду, але думаю, що потреба ходити «по хатах» і вислуховувати, у кращому випадку, чому людям не потрібно це чи те, демотивує займатися подібними справами.

Якби майданчики на кшталт Спільнокошту можна було організовувати на рівні міст, селищ, сіл, окремих кварталів чи навіть будинків – можливо, локальні проекти, профінансовані громадським коштом, стали би більш частим явищем.

– Авторка проекту «Громадське радіо цілодобово» Ірина Славінська писала, що сприймає доброчинців Громадського як певну спільноту. Чи відчуваєте ви себе частиною цієї особливої спільноти? Як, на вашу думку, проявляється ця спільність, і чи достатньо слухати ефіри Громадського, щоб мати причетність до неї?

Мені б не хотілося, щоб аудиторія Громадського радіо залишалася якоюсь замкненою кастою «обраних» чи «просвітлених», яких можна вважати однією спільнотою. Тобто все завжди починається саме так, але Громадське – це продукт для цілих верств населення, навіть якщо вони про це ще не знають. Це продукт для величезних груп, у які можна об’єднати найрізноманітніших людей з абсолютно різними поглядами на культуру, політику, економіку – об’єднати навколо таких загальних понять, як гідність і прагнення до самовдосконалення. Без гідності і поваги до себе людина не прагнутиме споживати саме достовірну інформацію, без амбіції вдосконалювати себе їй ні до чого будь-яке нове знання, їй найкомфортніше, коли вкотре програють одну і ту ж саму платівку. На наш зимовий Майдан я дивився в тому числі як на спільноту прихильників Громадського радіо. Можливо, не всі його слухали, але я точно знаю, що більшість могли би, і ця потенційна можливість вже характеризує людей певним чином.

Що стосується тих, хто допомагає Громадському, – мабуть, це ті люди, які його люблять, і діють вони більше з егоїстичних міркувань. А є ще ті, які просто усвідомлюють, що це одна з деталей у нашому авто, яка має бути справною, щоб цілий автомобіль краще функціонував. Це ідеальний варіант, коли робиш щось для себе, а тим самим допомагаєш і іншим. 

– Чим саме вам цікаве Громадське радіо? Які його переваги чи інновації порівняно з іншими радіопроектами? Які ваші улюблені програми на Громадському?

Ну, по-перше, це радіо. Це суто вербальний засіб інформації, і в цьому, як на мене, їхня перевага перед телебаченням, де картинка перебирає на себе забагато уваги, залишаючи зміст і аналіз на задніх ролях. При цьому вони працюють у форматі подкастів, що зберігаються на сайті. Послухати прямий ефір, безперечно, цікаво і приємно, особливо коли маєш для цього час. Можна слухати по дорозі на роботу, вдома, під час обіду. Але у них проходить так багато важливих і цікавих речей, що було би нестерпно прикро щось безповоротно пропускати.

Мені для власного розвитку особливо до вподоби їхні найперші програми «Антена» і «Філософський барабан». Крім того, їм постійно вдається добувати цікавих і фахових співрозмовників для інтерв’ю, не а-ля «а пагаваріть», а на цілком конкретні, в міру вузькі, актуальні теми.

Була ще восени минулого року програма «Читаємо Угоду про асоціацію». Вона надихнула мене детальніше ознайомитися з текстом угоди, а згодом, наприкінці січня, поробити листівок-наліпок, сісти на поїзд і гайнути на один день до Донецька – розбавляти своїми скромними силами ті потоки брехні щодо асоціації, які уряд виливав на східняків.

Вдруге збирався їхати у 21 лютого, вже й білети були готові, та не так сталося, як гадалося. Отак органічно Громадське радіо вже встигло вплестися в моє особисте життя. Однак насправді мотиви підтримувати його цілком раціональні. Підтримуючи такі незалежні ЗМІ, ми робимо свій внесок у демократичне, стабільне і заможне майбутнє нашої країни.

Фото Ігоря Семака та Степана Че Решні

Зрозумілі поради, завдяки яким бізнес зможе вийти на краудфандинг, а значить залучити ресурси, підвищити впізнаваність свого бренду та зростити спроможність команди.

Освіта нового покоління спирається на цінності, як квінтесенцію людської мудрості різних епох і країн. За цією логікою навчання має фокусуватися на нових знаннях і дисциплінах, що ще не стали частиною загального культурного багажу.