Між гарячим і холодним

Між гарячим і холодним

1094 10 хвилин хв. читання
3.08.2014
Про нову айдентику Івано-Франківська: як дієві містяни беруть справу в свої руки?

Клімат українських міст, попри певні перехідні періоди, зазвичай є однозначним: взимку міста холодні, влітку – спекотні. І лише Івано-Франківськ – місто тепле. Стало воно таким з вірою, що люди переймають температуру середовища. Це той випадок, якого не стосується біблійна настанова бути або гарячим, або холодним – помірна температура цього міста і є його фішкою.

Середовище «Тепле місто» народилося у Франківську в теплу пору – його перша презентація відбулася 8 квітня. Я поспішаю на інтерв’ю з його засновником Юрієм Филюком у час спеки, яка разом з візуальною та звуковою засміченістю відчувається як ще один забрудник простору, дісторшн.

На вході до кав’ярні «Говорить Івано-Франківськ» зі мною вітається офіціантка.

– Я шукаю Юрія Филюка, – кажу я їй.

– А, Филюк у залі направо.

Коли я сідаю за столик, та ж офіціантка пропонує мені каву і десерт, додавши: «Ви, здається, у нас вперше».

За столом чотири людини. Це регулярна вівторкова робоча зустріч команди «Теплого міста». Юра знайомить мене з Анею, Миколою і Юлею. «З нами ще мав бути Вітя, але його сьогодні нема». Вітя, тобто Віктор Загреба, є координатором «Теплого веломіста».

«Франківськ ідеально пристосований для велосипедної інфрастуктури, – каже Юра, – він компактний і має рівний ландшафт, хоча зараз є проблеми з безпекою. У нас є мета мати 41,3 % велосипедних переміщень по місту. Тоді ми обженемо Амстердам, який зараз має 38 %».

Коли Юра говорить це, він підсміхається, ніби усвідомлюючи, що я можу сприйняти його слова зі скепсисом чи іронією. Проте я йому вірю. Я згадую його презентацію у Чернівцях, де він розповідав про новий проект – громадський ресторан Urban Space 100. Юра і команда хочуть зібрати по тисячі доларів зі ста інвесторів і на ці гроші відкрити ресторан. Зібрати, до речі, без повернення коштів, тому що прибуток ресторану інвестори спільними рішеннями будуть розподіляти між громадськими ініціативами Франківська. «А якщо не зберете?» – спитався тоді хтось із ошелешеного залу. «Зберемо», – відповів Юра. Нещодавно він став двадцять другим інвестором.

     
  Юрій Филюк: Ми ставимо на перше місце працівників, тому що коли господар щасливий, то у гостя теж є шанс на щастя  
     

– Для когось це момент позитивного самоствердження, – пояснює він, – для когось – цілком щире і альтруїстичне бажання розвивати своє місто. Комусь подобається ідея такого громадського ресторану, когось пре бути співвласником закладу. Багато хто долучається на довірі, лише тому, що це робимо ми, навіть не вникаючи у проект. У людей, які знають нас менше, виникають питання, як там все працює і чи не є це лобіюванням бізнесу під прикриттям соціального проекту. У мене б теж виникали такі питання.

Але їх знають у Франківську вже добре. Для Юри це не перший ресторан. Крім громадської діяльності, він керує мережею «23 ресторани», до якої належить і кав’ярня, в якій ми сидимо, де офіціантка так професійно і безпомильно визначила, що я у них вперше. Він заснував компанію разом із друзями чотири роки тому, коли фінансова криза змусила згорнути свій бізнес у Києві. На літо вирішили поїхати до Івано-Франківська, де Юра виріс, «щоб подумати, що робити далі».

– Дуже романтичний був період, – посміхається Юра. – Ми жили разом у трикімнатній квартирі в центрі Франківська за гроші, які в Києві віддавали за однокімнатну. Поставили у місті кілька точок з морозивом, потім згадали про бельгійські вафлі, а потім скинулися і відкрили перший заклад. Ніхто з нас нічого в тому не розумів, самі розібралися, і за принципом «новачкам щастить» нам все вдалося.

– Ти не сумуєш за київським темпом життя?

– Раніше були моменти, коли я скучав за драйвом і амбітністю великого міста, – каже він, – але зараз стало дуже нескучно. Усі наші проекти міського розвитку, які виходять за межі бізнесу, позбавили нас цієї проблеми. Зараз тут драйву більше, ніж було там.

Поки ми говоримо, у нього постійно дзвонить телефон.

Проекти міського розвитку – це, звичайно, «Тепле місто» з його величезними амбіціями і численними ініціативами. «Місія – генерувати тепло в місті, – йдеться у презентації. – Цільова аудиторія – мешканці міста». Найближчі проекти – перетворення вулиці Грюнвальдської на найкращу вулицю в Європі, «Тепле веломісто», Urban Space 100 і всі інші проекти, що стосуються ІТ чи мистецтва, – теж теплі.

Але найпершою ініціативою була розробка візуального стилю міста включно з логотипом, промо-роликом та правилами використання зовнішніх вивісок. Роботу довірили київській агенції з цифрового маркетингу Aimbulance, яку очолює інший франківчанин – Роман Гавриш.

image

Нова айдентика Івано-Франківська відображає динамічну історію міста, сучасну культуру та почуття глибокої самоповаги його жителів. city-brand.if.ua

image

Символ був навіяний формою найпомітнішого знака міста – Ратуші, а також вишивкою традиційного українського одягу. city-brand.if.ua

image
image
image

У промо-ролику сказано, що «за основу дизайну логотипу ми взяли хрестик, традиційний візерунок української вишивки». Після квітневої презентації візуального стилю з’явилося багато невдоволених «просто хрестиком». Проте навіть вони визнають, що захоплюються цієї ініціативою, і «навіть якщо логотип програє як одиничний елемент, він гарно складається в різні патерни як конструктор». Ці патерни видно вже по всьому Франківську – на чашках, магнітах і футболках. Лише за ранок повз кав'ярню проходять двоє хлопців у футболках з фірмовим патерном козака. Я згадую слова Юри про те, що візуальний стиль міста має прирости до містян, як друга шкіра. І ресторани він робить так само – щоб вони вростали в місто.

Опівдні половина столиків у «Говорить Івано-Франківськ» вже зайнята, хоча в меню тут лише кава з десертами і різні модні смаколики на кшталт смузі чи йогурта з фруктами. У вузькому провулку з кав’ярнею сусідує магазин рибальського спорядження зі стендом «Свіже еспресо» на вході. Над самою кав’ярнею немає вивіски, лише простий напис «Говорить Івано-Франківськ», нанесений прямо на фасадну стіну, яку затуляють парасольки літньої тераси. Всі сусідні кафе та магазини завішані пластиковими вивісками кислотних кольорів.

Ми з Юрою йдемо гуляти по Франківську. У центрі дійсно багато кітчевої реклами, про яку йде мова у промо-ролику «Теплого міста». За 50 метрів від Ратуші – одяговий ринок з контейнерами, завішаними турецькими джинсами, легінсами, білизною і шкарпетками.

– А навіщо нам зараз намагатися цей ринок кудись переміщувати? – питає Юра. – Ми це почнемо, дійдемо до певного етапу, а люди нам скажуть – стоп, ми не хочемо, щоб ринок звідси забирали. Немає сенсу ініціювати зміни, до яких не готова громадськість. Треба міняти людей.

– А ви дозволяєте клієнтам у ресторани приходити зі своїм?

– Є певна культура стосунків. Ми ніколи не кажемо «клієнти» – це наші гості. Не можна прийти в гості в чужу хату і піти брудними чоботами по килимах. Так само в нас. Ми дуже гостинні, але у нас є свої правила. Бізнес передбачає таку модель, яка приносить прибуток і забезпечує зарплату для працівників. Якщо ти приходиш у місце, де тобі створили всі умови для відпочинку, і нічого не залишаєш натомість – це нелогічно.

– А якщо гість замовляє щось у вас і ще хоче поїсти щось своє, чого у вас нема? Халви, наприклад.

– Це некоректно. Наші правила цього не передбачають. Проблема багатьох українських ресторанів у тому, що вони намагаються все мішати: суші, паста, караоке. Це заважає зробити продукт якісним. Європейський досвід говорить про те, що найкраща піцерія у світі  – це «Ді Мікєлє». Їй 260 років, всередині вона виглядає, як радянська столова, і там є лише два види піци. І туди стоїть натовп. Так, у них нема халви. Але якщо ти хочеш халви, то йди в той заклад, який робить найкращу халву і на тому спеціалізується.

Взагалі є чотири групи людей, з якими контактує бізнес. Це гості, працівники, партнери і власники. Непрогресивний бізнес на перше місце ставить власників, потім гостей і партнерів, а працівників – на останнє. Стандартна розстановка – гості, працівники і так далі. Найпрогресивніша модель – працівники, гості, партнери, власники. Розумні власники розуміють, що від них залежить найменше. Ми ставимо на перше місце працівників, тому що коли господар щасливий, то у гостя теж є шанс на щастя. Коли господар не в дусі, то у гостя шансів нема.

Ця думка здається мені надзвичайно логічною і адекватною, і я вже майже готова погодитися попри те, що зазвичай бурчу на заклади, які не дозволяють мені сидіти у них зі своєї халвою. Але Юра переконливий, хоча і не намагається переконати, а просто викладає філософію справи, у яку сам дуже вірить. Поки ми йдемо містом, з ним час від часу вітаються знайомі. Ми заходимо у нове антикафе, де власник – теж, ймовірно, знайомий – радісно зустрічає його і каже: «Шкода, що ти це в такому стані зараз бачиш. Ми ще будемо тут все доробляти». Я почуваюся так, наче ми прийшли з ревізією. 

image

Команда «23 ресторанів»

image

Fabbrika, заклад мережі «23 ресторанів», де офіціанти танцюють щосуботи (другий зліва - Юрій Филюк) 

image

Модель громадського ресторану – зібрати по тисячі доларів зі ста інвесторів і на ці гроші відкрити ресторан

Питаю Юру, чому він взагалі вирішив займатися бізнесом.

– Бізнес дуже реальний, на відміну від багатьох органів державної влади чи, наприклад, університету. Тому що успіх в університеті не гарантує тобі успіху в житті. Я можу і хочу займатися бізнесом все своє життя. Це дуже класна штука. Може, колись я замучуся сидіти на телефоні, як зараз, і захочу працювати офіціантом або баристою у своє задоволення. Чи піду працювати керівником Urban Space і буду там проводити час із класними чуваками. Чи тренінги буду проводити. Але з бізнесу виходити не хочу. Три роки тому мені хотілося якоїсь релаксації – посидіти, подумати. А останнім часом мені хочеться випробувань, – посміхається він.

Зрозумілі поради, завдяки яким бізнес зможе вийти на краудфандинг, а значить залучити ресурси, підвищити впізнаваність свого бренду та зростити спроможність команди.

Міфологічні персонажі можуть бути переможені лише іншими міфологічними персонажами.