Як отримати допомогу «Карітасу України»? Як організації вдалося залучити 10 мільйонів гривень на свої проекти? Яка місія об’єднує представництва «Карітасу України» в усьому світі?

Представники однієї з найбільших гуманітарних організацій України розповідають про критерії надання допомоги знедоленим, соціальну систему Європи та проблеми з солідарністю в Західній Україні. 

«Карітас України» – одна з найактивніших неурядових організацій, яка сьогодні працює на подолання гуманітарної кризи в Україні. На відміну від багатьох інших громадських та волонтерських новоутворень, що активізувалися після Євромайдану, «Карітас» має довжелезну історію діяльності.

Рух «Карітас» зародився понад століття тому в середовищі німецьких католиків і зараз розрісся до всесвітньої мережі. Українське представництво «Карітасу» виникло разом із незалежністю України.

Своїм головним викликом «Карітас» вважає боротьбу з бідністю. Однак в умовах української кризи 2014 року працівники організації адресно допомагають сім’ям жертв Євромайдану, переселенцям, учасникам бойових дій. Лише на ці нові напрямки своєї діяльності в 2014 році «Карітас України» отримав від закордонних донорів понад 13 млн грн, а також 700 тис. грн від українських доброчинців.

Про принципи отримання допомоги від «Карітасу», джерела фінансування організації і важливість солідарності для українського суспільства ВЕЛИКА ІДЕЯ поговорила з президентом «Карітасу України», віце-президентом «Карітасу Європи» АНДРІЄМ ВАСЬКОВИЧЕМ, та координатором центрів по опіці переселенцями на Західній Україні ГРИГОРІЄМ СЕЛЕЩУКОМ. 

– Почнемо з практичного. Як переселенцю зі Сходу, бійцю добровольчого батальйону чи жертві політичної кризи в Україні отримати допомогу «Карітасу»?

– У нас зараз діє шість центрів: у Львові, Івано-Франківську, Сокалі, Дрогобичі, Нововолинську, Коломиї. Ми охоплюємо чотири західні області. Зараз ми працюємо над відкриттям офісу в Харкові, який, окрім Харківської, працюватиме також із Донецькою та Луганською областями.

Стандартний механізм такий. Люди нам телефонують, і ми призначаємо офіс, куди вони можуть підійти, щоб ми могли скласти карту їхніх потреб. У кожного, хто приходить, є своя унікальна історія і свої унікальні потреби – у когось проблеми з житлом, у когось багатодітна сім’я, у когось переламані ребра і так далі. Виходячи з цих потреб ми намагаємося побудувати нашу програму індивідуальної допомоги.

Ми безпосередньо працюємо з людьми. З одного боку, ця робота є дуже вдячною, бо ти реально береш участь у житті людини, але з іншого боку – дуже тяжкою, бо ми розуміємо, що не можемо допомогти всім.

– Чи доводиться відмовляти людям?

– Так, тому що ми, як і всі, маємо обмежений ресурс. Тому ми обираємо тих, кому наша допомога є більш необхідною, хто без неї взагалі нічого не зможе зробити. Насамперед допомагаємо багатодітним сім’ям, вагітним, самотнім матерям, пристарілим, неповносправним.

Буває, що хтось приходить і каже, що вони живуть удвох і в них маленьке незручне житло. Ми наводимо їм приклад багатодітної сім’ї, де п’ятеро дітей живуть у двокімнатній квартирі, в якій сиплеться стеля. І люди самі розуміють, наскільки в цій ситуації недоречне їхнє прохання, тому що їхній стан не є найгіршим. Це важливо для формування солідарності.

 

 

 

 

 

 

 

 

– Невже ніколи з солідарністю не виникає проблем?

– Зараз на Західній Україні є дуже серйозні проблеми з солідарністю, тому що звідкись з’явилися меседжі, мовляв, «східняки» наїхали. Це дуже загрозливо, бо ми маємо відкривати свої серця і бути єдиними до кінця. Бо коли з’являються такі настрої, інакше ніж сепаратистськими їх не назвеш, бо ми самі себе починаємо ділити.

– У вас зараз діє п’ять актуальних програм, спрямованих на подолання кризи в Україні. Можете коротко розказати про них?

– По-перше, ми допомагаємо переселеним особам з Криму та опікуємося понад 2100 людьми, надаючи їм різну допомогу, зокрема з харчуванням і гігієнічними засобами. Другий наш напрям – допомога людям, потерпілим на Майдані: пораненим та сім’ям загиблих. Це, наприклад, сприяння з протезуванням та реабілітацією. Ще один наш проект спрямовано на допомогу переселенцям на Сході. Ми почали з того, що постачали воду в міста, де її забракло. Також маємо програму психологічної допомоги людям, що постраждали на Майдані, і людям, що постраждали на Сході.

Також після звільнення Слов’янська ми починаємо проект з відновлення міста. Ми вирішили за допомогою спонсорів відновити вікна в житлових будинках. Треба якнайскоріше створити умови, щоб люди могли повертатися, жити нормальним життям і налаштовуватися на лад будівництва, а не розвалу. Це важливий момент, попри те що бойові дії й агресія тривають і ми не знаємо, як події будуть розгортатися надалі.

Також ми доставили 360 шкільних комплектів для дітей переселенців в Слов’яногірську. Взяли під опіку геріатричний пансіонат у Донецьку, в якому проживає близько 70 одиноких людей похилого віку. Їм придбано необхідні для повноцінного функціонування закладу гігієнічні засоби, медикаменти, обладнання.

– Розкажіть трішки про структуру «Карітасу України». Скільки регіональних представництв ви маєте?

– «Карітас України» існує 23 роки – стільки ж, скільки й незалежність України. Вона почалася з низової ініціативи греко-католицьких священиків, які з’їздили на Захід, побачили там таку організацію і почали у важкі 90-ті займатися перерозподілом гуманітарної допомоги в Україні. Тоді створювалися клітини «Карітасу» на рівні парафій і громад. Поступово виникла потреба структурувати цей процес, і було вирішено створити національну структуру і регіональні організації.

«Карітас» в Україні поділено за єпархіями і екзархатами Греко-католицької церкви. В Україні діє 13 єпархій і екзархатів. У Харкові кілька місяців тому було створено новий екзархат, і ми там якраз створюємо нову структуру «Карітасу», яку будемо використовувати для допомоги всьому регіону в цій кризі. Зараз в Україні діє 20 організацій «Карітасу» у 8 областях. Кожна така регіональна структура є незалежною. Всі вони об’єднані в «Карітас України».

– Якими програмами ви займалися до кризи?

– Ми мали три пріоритетні напрямки. Перший – здоров’я. Наші працівники приходили додому до літніх людей та хворих на СНІД і надавали їм різні послуги, щоб людина якомога довше могла жити у своєму звичному просторі. Також ми займалися дитячою онкологією.

Другий напрямок – допомога дітям і молоді в тяжких життєвих обставинах. Тут ми концентрувалися на дітях вулиці. Але ми зрозуміли, що діти вулиці не прийдуть у наші центри. Тому ми самі пішли на вулицю, зробили мобільні соціальні станції, щоб увійти з дітьми в контакт, возили їм харчі. Інколи ми шукали сім’ї цих дітей і дивилися, чи могли б вони до них повернутися. У шести містах України ми також допомагаємо неповносправній молоді.

Третій напрямок – міграція. Це також діти, що лишаються без опіки батьків, та літні люди, які лишаються без опіки дітей, бо їхні діти виїхали опікуватися іншими літніми людьми за кордон. Інший аспект міграції, з якого ми взагалі починали цей напрям нашої діяльності, – торгівля людьми. Це не лише торгівля жінками і сексуальне рабство, але й експлуатація чоловіків, невиплата зарплат та безправний статус під час роботи за кордоном.

Ще один напрям, який ми вже десять років координуємо, – допомога людям, які потрапили в біду за кордоном, сприяння їм із поверненням в Україну і реінтеграцією.

Ми не мали можливості на міграцію в Україну з інших країн, але ми бачимо, як питання переселених осіб раптом стало актуальним. Коли ставилося питання щодо міграції в Україну, я завжди згадував, що український народ також колись емігрував, мусив тікати, і хтось і десь їм тоді допомагав. Це повинно заохочувати нас краще ставитися до біженців, які до нас приїжджають.

– Тобто ви працюєте безпосередньо зі знедоленими. А чи лишається у вас можливість працювати системно, наприклад, на рівні законодавчих ініціатив?

– Наш підхід ставить перед собою три задачі. Перше – пряме задоволення потреб. Друге – аналіз всього напрямку потреб, наприклад, домашньої опіки або міграції. Третє – лобіювання.

Наприклад, для домашньої опіки ми створили лобістську групу, яка розробила концепцію того, як послуги домашньої опіки могли би виглядати на рівні держави. Наші спеціалісти розробили певні стандарти у цій сфері, ми аналізували законодавство, щоб зрозуміти, що має бути змінено.

– Якими є критерії успіху для ваших програм? Як ви оцінюєте свій вплив на соціальну ситуацію в Україні?

– У кожному нашому проекті прописані індикатори його успішності. Ми маємо квантитативні параметри – скільком людям ми маємо допомогти за ті кошти, які у нас є, а також якісні параметри – які послуги ми даємо. Ми маємо картку кожної людини з описанням наданих їй послуг. І якщо це все виконується – це і є індикатори успіху.

– З яких джерел фінансуються ваші програми? Я так розумію, вас фінансують як приватні меценати, так і уряди різних країн…

– Уряди дуже мало фінансують. Насамперед кошти йдуть від наших партнерських організацій «Карітасу» в Європі – іспанської, французької, бельгійської, австрійської. Разом із ними ми є членами мережі «Карітас», до якої входять 165 національних організацій. Це великі організації. Наприклад, у німецькому «Карітасі» працює 450 тис. людей. «Карітас» у Німеччині – найбільший працедавець після уряду. Він охоплює всю соціальну сферу, від садочків до лікарень та домів для пристарілих. Програми «Карітасу» в Німеччині фінансує держава. І це той принцип, до якого і ми би хотіли дійти – щоб неурядові структури надавали соціальну допомогу, але фінансувалися державою.

Відповідно, людина, яка має проблему, обирає, від кого вона хотіла б отримати послугу з її вирішення. І тоді виникає інший зв'язок. Система повертається не до того, хто дає гроші, а до того, кому вона надає послугу. Якщо послуга надається погано, людина буде обирати когось іншого.

Отже, кошти, які надходять до «Карітасу України», найчастіше надходять від наших партнерських організацій. Якщо вони надаються в рамках програм урядів їхніх країн, тоді це також і кошти урядів інших держав.

Також «Карітаси» у різних країнах Європи займаються тим, чим ми намагаємося займатися тут – лобіюванням перед європейськими установами, комісаріатами і т.д. Вони слідкують за тим, щоб Європа залишилася соціальною – щоб соціальна система, яка існує в країнах Європи, не була демонтована під тиском економічних потреб.