19-20 червня в просторі IZONE проходив арт-хакатон «Культурний Код Міста» – подія, яка відбирала нові міські проекти, формувала навколо них команди та підживлювала їх духом колективної творчості.

Про те, як віртуальна реальність і дані стають новим мистецтвом, як музеї починають працювати з проблемами суспільства та як нові платформи допомагають домовлятися про щасливі міста – в цьому конспекті лекційної частини арт-хакатону.

Як технології перетворюються на нове мистецтво?

Як медіа-арт може змінити місто та суспільство? Чи може міський ландшафт стати віртуальною реальністю? Саме такі питання ставили перед собою перші лектори арт-хакатону «Код міста», чиї виступи були об’єднані у блок «Мистецтво та технології»: медіа-арт художник Георгій Потопальский (ujif_notfound, kontrapunkt) та архітектор та моделювальник віртуальної реальності Федір Бойцов.

Виступ Георгія Потопальського «Художник ковтає конденсатор» дав більше питань, ніж відповідей (як і личить сучасному мистецтву).

Визначення медіа-арту можна знайти в інтернеті, та насправді все почалося, коли від статичної картинки людина перейшла до рухомої. Це сталося у 1863 році із винаходом moving panorama, кругової панорами. Перетворення руху рук на звук – вже не стільки інженерний винахід, а й перформанс.

Приклади, що ілюструють поєднання технологій,  ідеї та художнього задуму: синтезатор АНС, музика якого звучить у фільмі «Соляріс», перша інсталіція з телевізорами Вульфа Востела у 1968 році, роботи Нам Джун Пайка, першопрохідника перформансів із mind-машинами Елвіна Люсьєра. Також цікаві ідеї поєднання  імпульсів, що передаються від зображення живому перформеру, світло, що реагує на рух, створюючи загальну картину танцю та інше. Програмне забезпечення та ідея дозволяє лише за допомогою світла трансформувати великі простори – як, наприклад, працює художник Ріоджи Ікеда.

Федір Бойцов, творець пікселізованої реальності, почав розробку власного продукту, коли зрозумів як може об’єднати любов до власного міста, архітектурну освіту та роботу над створенням віртуальної реальності. Окуляри з картону та мобільний телефон – і ви можете відправитися у віртуальну Одесу та пройтися навколо Дюка.

Основа ідея програми-прототипу – збереження архітектурної спадщини та можливість мандрувати світом через портали, переходячи із Одеси у Львів чи на острів Пасхи – якщо там знайдуться ентузіасти, що створять відповідну локацію.

Завдяки деталізованій комп’ютерній моделі стане можливо відновлювати колишній вигляд вулиць, відтворювати та масштабувати декор та ліпнину для відбудованих фасадів.

Ще одна можливість – мандруватиу часі, переходячи у минуле та досліджувати як змінювалося обличчя міста за останні роки. Або працювати із планами генерального забудування міста – та проектувати його вигляд у майбутньому.

Також можливість переглянути у масштабі 1:1 проекти нових будівель, оцінити у реальному просторі чи не спотворять вони обличчя міста, долучити іменитих архітекторів до висловлення думки та можливість почути суспільну думку зробить план розвитку міста більш гнучким та людяним.

Наразі рук для оцифровування міста не вистачає – тому Федір долучає до проекту небайдужих студентів. Це відкриває можливість для навчання: студенти отримують можливість навчитися 3D-моделюванню, створювати локації для власних дипломних робіт та залишати напрацьоване для наступних вузівських поколінь.

Музей – це місце звідки відвідувач має щось винести

Яке місце в сучасному соціумі міста має займати музей? Як технології можуть впливати на демократизацію музеїв? Доповіді на цю тему робили представниця Українського центру розвитку музейної справи Софія Рябчук та Світлана Цуркан з Національного художнього музею.

Софія Рябчук почала свою доповідь «Креативний потенціал музею» з означення сучасних викликів музеїв.

В наш час роль музею змінюється від збереження історичного та культурного спадку до розвитку суспільства.

Коли під час опитування дітей запитували, що таке музей, вони казали, що це те місце де нічого не можна чіпати руками. Тоді як політикою багатьох музеїв сучасності стає нова риса – культура участі.

Музейна інституція в дусі культури участі – це місце де відвідувачі можуть творити, дискутувати та обмінюватися контентом.

В той ж час не слід плутати участь з простою інтерактивністю. Остання є роботою з новою формою сприйняття, з активним споживанням, тоді як участь працює з соціальним станом людини, з тим, що вона хоче покращити.

Різні музеї реалізовують це по різному. Наприклад, в американських музеях зараз йде дискусія про те, як робити виставки про індіанців, уникаючи колоніальної позиції. Україну не так давно відвідував керівник восьми музеїв Ліверпуля, Девід Флемінг. Під час своєї лекції він стверджував:

Музей, який вдає свою аполітичність – старомодний. Сучасний музей підіймає больові точки суспільства

Прикладом такого музею є один з музеїв Флемінга, міжнародний музей рабства в Ліверпулі, яка працює не лише з історичним, але і сучасним рабством. За даними цієї інституції і сьогодні у світі існує близько 20 млн. рабів. До них належать, наприклад, жінки в Індії. Тому музей намагається не просто інформувати про це питання, але також і впливати на нього. Методом для цього є, наприклад, політика фінансової підтримки, коли музей пропонує відвідувачам передавати внески організаціям, які працюють з проблемами цих жінок. Різна фінансова ситуації Великобританії та Індії дозволяє сумі бодай в 10 фунтів допомогти котрійсь жінок розпочати власний бізнес.

Інший приклад Софії Рябчук – Польський центр Солідарності. Він навіть називається не музей, а центр. Для нього є важливим говорити не лише про історію руху «Солідарність», а і про свободу сьогодні. Серед прикладів свободи, які вони досліджують є історії спільнот ЛГБТ або навіть український антикомуністичний рух.

Серед прикладів з України можна згадати виставку «Герої. Спроба інвентаризації» у Національному художньому музеї, яка показувала героїв різного періоду: Леніна, козаків, святих і т.д. Остання зала цієї виставки мала представляти героїв сучасності, але вона була незаповненою і відкритою. Музей зробив в ній проект «Твій знайомий герой» і разом з відвідувачами створив спільну виставку, де люди представляли своїх побутових героїв.

В Україні також намагається працювати з культурою участі Музей історії ВВВ (скоро його буде перейменовано). Поруч з речами солдатів Другої світової війни вони почали виставляти речі сучасних солдатів, наприклад, фіолетову куртку Надії Савченко.

Але проблема є в тому, що люди не готові до участі. Софія Рябчук наводить приклад статистики соцмереж, де лише 1% аудиторії є активними творцями, а 9% готові долучатися лише час від часу. Наприклад, коли той же Музей Солідарності просив глядачів знімати відео про, що вони думають про виставку, активність не була високою.

На думку Софії Рябчук кредо для сучасних музеїв може бути кумедна на перший погляд фраза Зеновія Мазурека сказана їм під час циклу зустрічей «Євромайдан і культура», згідно до якої: «Кожен відвідувач має з музею щось винести». Але має винести звісно не речі, а досвід, і не лише винести, але і принести.

Продовжила цю думку Світлана Цуркан в своєму виступі «Національний художній музей: Музеї – це не те, чим вони здаються!». Світлана розповідала переважно про приклад Національного художнього музею України – інституції, яка прагне виняткову роль для нашого міста і суспільства.

На думку Світлани, якщо відвідувач музею отримує готові знання та існуючу ідентичність, а не шукає їх – це радянська модель.

Серед основних викликів Національно музею Світлана Цуркан виділяє два. Перша задача зробити музей видимим. Друга – які технології використати, щоб момент споглядання був основним, щоб на картини дивилися не через смартфон.

Щодо першого питання виявилося, що люди дуже часто не знають про місце існування Національного музею. «Навіть люди які стояли на Майдані під час Революції гідності, не знали, що музей знаходиться поруч. Навіть про вулицю Грушевського люди дізналися лише після Майдану. Тому наразі у нас є ідея створення мапи та системи міток, по яким можна дістатися до музею».

Інше важливе питання – внутрішнє життя музею. Світлана Цуркан згадує жарт: «Я якось почула, як одна мама говорила свої донці купаючи в холодній воді, ти ж розумієш, що все неприємне – корисне. Власне і музей дуже довго сприймався саме таким чином».

Крім того музейники Національного музею з сумом помітили, що коли до музею на екскурсії приводять школярів і їм задають питання, за них часто відповідають вчителі. І навіть в дискусіях, які проходять в музеї, аудиторія включається, лише коли є модератор від музею.

Стосовно залучення технологій в музейне життя Світлана вітає їх появу, але застерігає: «Ми сподіваємося, що можна буде залучити нові технології, але вони не мають витіснити музейні об’єкти і позбавити нас дива реальності, як у того чоловіка з відомого зображення, який дивиться в смартфон на кораблі, коли поруч пропливає кит».

Як знайти місто для щастя?

Чому робота з даними є основою сучасної ідентичності міст? Які є способи візуалізації даних? Про це розмірковував у своїй розповіді Микола Скиба з Агенції культурних стратегій. Його історію проілюстрував проект «Social Media Arts», який представили учасниця Конгресу активістів культури Олена Правило та художник Георгій Сатігов.

«Якими даними ми оперуємо в місті?» – почав свою лекцію Микола Скиба, представник Агенції культурних стратегій. Існують два способи запитувати про дані. Перший – дізнаватися, як дістатися кудись, скільки коштує якийсь сервіс тощо? Другий – питати, як я можу реалізувати свою ідею, у чому сенс існування цього міста, де ми можемо бути щасливими?

Якщо для перших питань вже є сервіси, які можуть на них відповісти, то для других відповіді досі досить важко шукати. Однак відповіді на такі питання можна шукати в розрізі ідеї креативних міст та того, з якими даними вони працюють.

Є дуже багато графіків від сучасних медіа-художників і дизайнерів, які показують, наприклад, місця на мапі міст, які відвідують місцеві люди і приїжджі туристи, або місця, де люди частіше використовують wi-fi. Однак, що це дає окрім мистецького жесту?

На це питання звернув увагу Річард Флоріда, досліджуючи таку ефемерну тему як місто для щастя. Він виявив, що міста інколи притягують, а інколи відбирають свої таланти. Є міста, в яких зручно проводити третій вік, є міста, де зручно навчатися, є міста, де добре відпочивати. В той же час люди віддають свою креативність місту, і від цього залежить міська економіка, яка притягує нові потоки талантів.

Місто – це не просто інфраструктура, це згустки комунікацій. Креативне місто може виникнути лише розуміючи світовий ландшафт. Дані Світового банку стверджують, що на сьогодні 80% багатства світу становить інтелект.

Саме тому слід говорити про інтелект та креативний потенціал, як важливі напрямки для розвитку міст. Маркерами кретивного потенціалу є такі речі, як майбутнє, відкритість до розмаїття, інновації. Це ті речі, з яким міста виходять на глобальний ринок.

Ключовим історичним поворотом у цьому питанні стало ХІХ століття. До цього ресурси міст були направлені за закритість на створення міста-фортеці. Потенціал такого міста визначався тим, скільки воно здатне протриматися в облозі. Після цього ресурси міст почали направлятися на відкритість, як далеко може бути розповсюджений вплив міста, скільки воно може залучити нових ідей та людей.

Зрозуміти роль того чи іншого міста в сучасному контексті можуть допомогти дані. Так місце України в світових рейтингах індексу економічної свободи та конкурентності ведення бізнесу продовжує знаходитися в другій сотні. Проте в рейтингу глобального індексу міст Україна вже почала підніматися. Київ, Львів і Одеса потрапили з низької в середню категорію цього рейтингу. До того ж Україна потрапила в світовий рейтинг інновацій, тому потенціал України дає нам обнадійливі сигнали для майбутнього.

Те, над чим потрібно працювати, підказують нам дані останнього Давоського форуму, де в України був високий індекс освіти і потенціалу, але катастрофічно низькі показники у спроможності бізнесу зберігати і розвивати таланти. Це тривожний показник, адже сучасні міста конкурують саме за стартапи та таланти.

Після теоретичного виступу Миколи Скиби автор проекту «Social Media Art» Георгій Сатігов та культурна активістка Олена Правило представили практичний спосіб того, як можна працювати з даними.

«Найбільша креативність відбувається в місцях зустрічей – почала виступ Олена Правило. Однак, щоб люди в місцях утворювали синергію вони мають вчитися. Навчання в свою чергу залежить від даних».

Після цього Георгій Сатігов розповів, як працює проект Social Media Art: «Всі ми знаємо, що таке соціальні мережі, ми довго звикали до спілкування ними та ускладнювали його час від часу. В якийсь момент вони почали провокувати художників робити свої власні проекти».

Серед прикладів роботи художників з даними соціальних мереж можна привести проект Murmur Study Крістофера Бейкера, який колекціонував нові маленькі емоційні слова, які користувачі почали використовувати в соцмережах. Художник Браян Піана зробив активну інсталяцію з аватарок своїх друзів по Твіттеру. Інші художники робили цікавий візуальний ряд зі своїх стрічок в соціальних мережах. Зважаючи на ці приклади Георгій стверджує:

«В своєму проекті ми вирішили працювати з хештегами в наших соціальних мережах. Наш проект збирає данні по кількості різних хештегів за день та створює в кінці кожного дня графік».

Цей проект може здатися на перший погляд не достатньо практичним, на що Олена Правило резюмувала, що якщо шукати в мистецтві лише практичну користь, ми позбавимо себе можливості мислити в інший спосіб.

Містам важливо починати думати над своїми протоколами

Звідки виникає зв'язок гри та міста? Якими саме ігровими формами можна зробити розмову про місто цікавою? Про це в рамках останнього блоку арт-хакатону вели мову стратегиня громадської організації «Ґараж Ґенґ» Ірина Соловей та молода архітектурна команда Formografia у складі Романа Саха та Констянтина Кучабського.

Ірина Соловей в своїй лекції «Повільні та швидкі міста. Пошук балансу між ритмами та алгоритмами у місті» говорила про прихід креативної економіки в українські міста.

«За нашим переконанням в місті діє п’ять гравців: медіа, бізнес, влада та громадські організації. Культура – це той гравець, який досі неактивований достатнім чином. Культура є важливою, бо це єдина сфера, яка має життєву необхідність створювати інновації. Адже в культурі є найбільша кількість людей, які отримують задоволення від тих речей, які є незрозумілими».

Ірина Соловей нагадала, що у світі на сьогодні існують протоколи швидкого і повільного міста. Для першого важливим є продуктивність, для другого – рекреація. Однак це є і нова площина для інновацій.

В Україні є популярний приклад івано-франківського проекту «Тепле місто». Він виник, як іміджева річ, але зараз вони переросли це і почали досить критично відноситися до такої форми ідентичності яка, наприклад, є нині у Львові, куди приїздить багато туристів, але швидко їдуть. Тому вони обрали для свого міста іншу форму – міста для гостей. Вони відчували, що в місті є підприємці, але їм не вистачає кругозору. Тому вони в рамках цього почали запрошувати у Франківськ багатьох людей.

Ще один приклад, який приводить Ірина Соловей, – Харків: «Він мені неочікувано видався портовим містом. Чому? Бо туди щороку прибуває та відбуває 300 тис. студентів. І це задає процеси в місті. Якщо їх помічати, їх можна сприймати, як відповідний ринок».

Для креативної економіки є кілька режимів функціонування. Один з них – мандри для здобуття знань. Ірина Соловей називає це «номадичним життям».

У багатьох є потреба до обміну та перевірки своїх інсайтів. Проте час на те, щоб подумати сьогодні приходиться відвойовувати, або зберігати наперед.

В контексті цього для міст зараз важливо починати думати над своїми протоколами та ритмами для креативних міст. Проте є і паралельні думки, що потрібно мислити не містом, а регіоном. Дуже допомагає така підказка, якщо ви хочете щось змінити для міста думаєте масштабом країни.

Іншим прикладом того, як сучасне місто може вирішувати свої проблеми є проект «City Curator», задуманий архітекторами Романом Сахом та Констянтином Кучабським.

Це – технологічне рішення, яке може збалансувати ідеї громади, міської влади та урбаністів стосовно розвитку конкретних міських просторів. «City Curator» спроектовано як платформу, де усі учасники міських процесів можуть приймати рішення стосовно міських проблем. Роман та Констянтин стверджують, що навколо ідеї такої платформи на сьогодні дуже багато працюють у світі, але ще не було створено якогось остаточного рішення.

Більше того, якщо у світі, вже є багато достатньо гарних форм по роботі з даними, картами, кадастрами та статистикою, то у Києві такого немає. Тому перше завдання, з яким будуть працювати архітектори – залучення людей до створення таких даних. Лише маючи такі данні, можна помітити проблемні місця в функціонуванні міста.

Наразі архітектори перебувають на етапі допрацювання концепції такої платформи. «Зараз ми формуємо категорії, в яких можуть виникати проблемні місця. Наприклад, в категорії спорт проблемами можуть бути відсутність спортивних майданчиків».

Спосіб, в який проблеми можуть бути вирішенні, архітектори називають «матрицею рішень». Це своєрідна форма збору пропозицій по вирішенню певної проблеми та голосування за них. Такі рішення візуально наноситимуться на сайт платформи. Громада матиме нагоду, як подавати такі рішення, так і голосувати за них за допомогою своїх ґаджетів. Більше того навколо кожного рішення можуть об’єднуватися громади, урбаністи, художники. Районом для прототипування задуму «City Curator» має стати Соломянський район міста Києва.

Матеріал створено в рамках програми «Код Міста». Це довгострокова програма, що відбувається на перетині інтересів людей культури, аналітиків, бізнесів, а також державних діячів, які займаються розвитком міст.