Київська школа: резюме

Київська школа: резюме

425 7 хвилин хв. читання
1.11.2015

Представниця команди організаторів Київської бієнале:

«Коли інституцію визначає людський і професійний вимір, а не самовідтворювані примітивні механізми влади, – стаються виняткові дива»

У Києві завершилася Київська бієнале 2015. Протягом двох місяців на близько двадцяти майданчиках столиці майже щодня відбувалися лекції та було представлено більше ста мистецьких робіт.

Про становлення проекту, від проведення якого свого часу відмовився «Мистецький Арсенал», особливості шести «шкіл» бієнале та те, як показувати Київ, а не декорувати його, ВЕЛИКІЙ ІДЕЇ розповідає одна з організаторок «Київської школи» ЛЕСЯ ПРОКОПЕНКО.

Про трансформацію ідеї

Після того, як «Мистецький Арсенал» в квітні 2014 року відмовилися проводити бієнале, і роль організатора «Київської школи» взяв на себе Центр візуальної культури, стало очевидно, що структура проекту трансформується.

Замість єдиного масштабного майданчика розвинулася мережа локацій, зросла потреба в інституційній співпраці, зрештою, попри обмеженість ресурсів відкрився надзвичайно широкий простір для думки і дії.

Початковий загальний задум влаштувати у виставковому просторі «школи» різних напрямків належить Ґеорґу Шоллхаммеру і Хедвіґ Заксенхубер. Куратори запросили Центр візуальної культури долучитися до розробки освітньої та дискусійної складової бієнале ще минулого року у період роботи з «Мистецьким Арсеналом»: зокрема ЦВК належала ідея «Школи викраденої Європи» та «Школи переміщених осіб».

Згодом, коли бієнале стала автономною, ми вже колективно переглянули і зафіксували назви та концепції всіх шести «шкіл». На кінець квітня програма більшості з них була в зародковому стані: далі вона вибудовувалася крок за кроком у ході затвердження нових інституційних партнерів і майданчиків, розробки змісту виставок, збільшення кількості ліній комунікації.

Найбільш захопливим є те, як «школи» – суттєво відмінні за структурою і модусом дії, але відкриті до взаємних перетинів, – стали системами координат для розробки та прочитання «Київської школи» в цілому, а не просто публічним освітнім компонентом.

     
  Школи по-різному взаємодіяли із виставковим виміром бієнале, але в жодному з випадків вони не зводилися до конкретних виставок чи локацій.  
     

У свою чергу, експозиційні складові бієнале неоднорідні: деякі проекти сильніше марковані тематичними рамками окремих «шкіл», деякі мають виразніший зв’язок з інституційним контекстом, деякі – з фізичними властивостями простору та географією місць.

Центральна виставка в Будинку одягу слугувала за відправну точку «Київської школи». Але вона була не прототипом чи інструкцією, а лімінальним простором, у якому скупчення квазі-магічних об’єктів, вигадані мапи і схеми, повторювані ритуальні дії, зачитувані вголос ритмічні тексти та карнавальні сцени відкривають прохід до інших реальностей – тобто до інших способів бачити й мислити дійсність, інших способів співіснувати, інших історій, іншої політичної уяви.

image

Андреас Сікман в Державній науковій архітектурно-будівельній бібліотеці ім. Заболотного

Про інституційну взаємодію

Від самого початку інституційна співпраця стала вирішальною і смислотворчою частиною «Київської школи». Скелетом цього проекту є ризоматичний конгломерат абсолютно різних точок публічного простору міста – їх перелік і промовисті фасади можна оглянути на сайті.

     
  Через співпрацю з державними і муніципальними інституціями ми спробували неупереджено актуалізувати офіційну «культурну мапу» Києва. Ясна річ, це був досить складний і вибагливий експеримент, у процесі якого довелося дослідити всі відтінки української бюрократії. Хоча звісно не кожна з подібних структур відчужується або чинить паталогічний опір співпраці.  
     

Коли інституцію визначає людський і професійний вимір, а не самовідтворювані примітивні механізми влади, – стаються виняткові дива. Прогнозувати миттєві довгострокові зміни я не можу, але про готовність до майбутньої співпраці від різних партнерів чула не один раз.

Без здійснення таких інфільтрацій «Київська школа» не могла б ані правомірно маніфестувати власну відкритість, ані претендувати на звання проекту, через який місто веде власну оповідь. Загалом, розвиток мережі локацій відбувався досить органічно та вільно. Ми ніколи не планували в стилі «потрібно знайти кілька гаражів, бібліотеку і нічний клуб».

image

Інсталяція Деніси Легоцкої. Фото Максим Бєлоусов

Про відбір художників

Якщо йдеться виключно про виставкову програму, то більшість художників брали участь у бієнале на запрошення Ґеорґа і Хедвіґ: деякі з них займалися розробкою своїх проектів ще взимку та минулого року.

Як це зазвичай відбувалося? Досить багато учасників прилітали до Києва для створення чи монтажу робіт перед відкриттям. Декого з художників запропонувала Сільвія Франческіні, кураторка з Мілану, яка домогала Ґеорґу і Хедвіґ з відбором. Виставку «Школи переміщених осіб» у Центрі візуальної культури розробили Маріта Муконен та Івор Стодольскі, засновники ініціативи Perpetuum Mobile.

У рамках «Школи реалізму» в Інституті проблем сучасного мистецтва представлено проект, ідея та зміст якого належать нью-йоркському художнику і письменнику Джону Міллеру. Проект «Спільна межа» у Художніх майстернях на Сошенко, 33 розробили його ініціатори та учасники Анна Сорокова, Тарас Ковач, Аліна Якубенко та Антон Лапов.

Про англомовність заходів

Кількість заходів і їхня специфічність практично виключила варіант синхронного перекладу як вирішення проблеми. Залежно від характеру публіки, ми часом влаштовували послідовний переклад, але досить рідко: ви можете уявити собі наскільки це ускладнює процес сприйняття, переклад би просто знищував зміст, спонтанність і можливість дискусії.

Ми чесно зізнаємося у неспроможності подолати цю проблему в масштабах проекту і йдемо назустріч більшості своєї публіки, яка все-таки переважно розуміє англійську.

image

Робота Тіля Ґатманна. Фото Максим Бєлоусов

Про перетворення аудиторії в спільноту

З одного боку, заходи «Київської школи» були дуже різними, і, приміром, семінар про спекулятивний реалізм у мистецтві та дискусія про міграційну кризу збирав досить відмінну публіку.

З іншого боку, «Київська школа» прагнула створити середовище, в якому ці аудиторії перетинатимуться і розширюватимуть коло власних зацікавлень. Відвідуваність різних заходів у рамках бієнале теж сильно відрізняється.

     
  Але цікавим і помітним фактом є те, що проекти «Київської школи» змогли пунктирно намітити нову спільноту, відмінну від груп, які в останні роки можна було уявити в ролі відвідувачів умовних «культурних подій».  
     

Маю додати, що, крім цього, дуже втішно бачити серед публіки наших заходів людей, які зазвичай не відвідують більшість «культурних подій» у Києві – через брак інтересу або суто принципово.

image

Робота Тоні Шмале в Будинку одягу. Фото Максим Бєлоусов

Про порівняння першої і другої бієнале

На бієнале 2012 року в «Мистецькому Арсеналі» я працювала координатором основного проекту. Приблизно через півроку після її завершення, коли вдалося закрити принаймні більшість залежних від мене питань, я звільнилася за власним бажанням – в основному, через повну неспроможність працювати в умовах кафкіанської бюрократії та «ієрархічної вертикалі».

Минулої осені Ґеорґ Шоллхаммер і Хедвіґ Заксенхубер запросили допомагати їм, але я працювала з іншими проектами та мала очевидні питання до перспективи роботи з «Мистецьким Арсеналом». У лютому я змогла прийняти запрошення кураторів і поступово приєдналася до «Київської школи» на незалежних умовах.

Коли у квітні «Мистецький Арсенал» скасував бієнале, прийняття рішення стосовно подальших дій зайняло не більше двох діб: Центр візуальної культури підтримав пропозицію Ґеорґа спільно продовжити роботу над «Київською школою», і мені запропонували вести проект.

Ця співпраця стала неймовірно радісною, оскільки протягом навчання в Могилянці і року-двох після я була дуже близька до ЦВК – це вовки, які мене зростили, і з якими я багато пережила.

Роботу над «Київською школою» насправді довелося фактично розпочинати з нуля, але це було цінно для розуміння проекту в його цілісності. Він не міг і не мусив бути гладеньким, суцільно брендованим і готовим до споживання культурним товаром – це було зрозуміло навіть для багатьох наших партнерів. Це проект-процес, що ризоматично розвиватиметься далі у вигляді нових ініціатив – детальніше про довгострокові плани можна буде говорити трохи згодом.

     
  «Київська школа» продемонструвала роботу з сучасністю, процес виробництва знання тут-і-зараз, часом «болі зростання» та колізії, повсякдення міста з невидимою реальністю війни.  
     

Ми показуємо Київ, а не декоруємо його. Сама можливість здійснити «Київську школу» у такій формі свідчить про піддатливість субстрату до культурних і політичних змін, про гнучкість дійсності.

Це проект про неспокійну красу процесу творення і трансформації.

Зрозумілі поради, завдяки яким бізнес зможе вийти на краудфандинг, а значить залучити ресурси, підвищити впізнаваність свого бренду та зростити спроможність команди.

Коли ви знаходитесь в тиші, ви більш природні. І світ тиші більш реальний. Я думаю, що це дозволяє створити більш глибшу, універсальнішу історію.