Поява муралів у Києві неоднозначно сприймається як критиками, так і пересічними шанувальниками вуличного мистецтва.

16-поверхова дівчина у вишиванці, бразильсько-український козак на старовинному будинку на Подолі, заповіді Божі на Січових стрільців – цей перелік далеко не вичерпний.

Про те, чим відрізняється радянське та сучасне українське монументальне мистецтво, та чому засилля муралів псує місто розповідає ЖЕНЯ МОЛЯР, мистецтвознавчиня і кураторка фонду «ІЗОЛЯЦІЯ».

– Ви є кураторкою проекту Soviet Mosaics in Ukraine. У чому він полягає?

– Ми збираємо приклади монументального мистецтва радянського періоду і робимо відкриту базу даних – уніфікована інформація щодо пам’яток на всій території України. Це такий універсальний ресурс для подальших досліджень – історичних, мистецтвознавчих, будь-яких інших.

– Як процес декомунізації в Україні впливає на цей ваш проект?

– Постійно є ризик, що можуть бути знищеними монументальні твори – насправді на сьогодні їх не так багато було знищено, частина була просто замаскована, але ми витратили трошки більше року постійних звернень про неприпустимість втручання в монументальні твори. Не дивлячись на такі зусилля – сотні і сотні звернень – все одно є ряд втрачених об’єктів у Києві, Харкові та інших містах.

Є проекти, які подаються в КМДА на демонтаж певних об’єктів. Я пишу звернення щодо цих проектів, була учасницею спеціальної експертної ради при КМДА з визначення пам’яток, які підпадають під декомунізацію, які мають бути відправлені до музеїв, які збережені в міському просторі, які демонтовані і віддані на баланс благоустрою.

Протягом кількох місяців ми щотижня збиралися в КМДА і близько 400 об’єктів опрацьовували. А в інших регіонах набагато складніше, тому що дуже часто інформація доходить із запізненням, як було, наприклад, в Сумах – ввечері нам повідомили про рішення, а о восьмій ранку зруйнували важкою технікою мозаїку Садовського в дитячому парку. І ми нічого не змогли зробити.

– Тобто процес знищення відбувається так – дивляться на мозаїку, якщо належить до ідеологічних часів комунізму, то руйнують?

– Власне, є кілька прикладів, коли мозаїку знищували через декомунізацію. У Харкові величезне панно Сергія Світлорусова залили бетоном через те, що це було зображення Леніна. Але такі питання як 141-ща школа в Києві, Літній театр в Сумах – це не наслідок закону про декомунізацію, а радше декомунізаційний процес в цілому, який легітимізує побутове знищення об’єктів.

У 141-шій школі нам неофіційно сказали: «Ми робили ремонт, а там були піонери, нам все-одно колись би довелося її демонтувати. Тому і зробили це самостійно». Це такий спосіб використання побутового вандалізму і його виправдання.

У Сумах в парку, мабуть, захотіли побудувати сучасне кафе замість відкритої літньої естради, яку використовували представники субкультур як роледром, скейтдром, вона була переосмислена низовими міськими ініціативами, активно використовувалась молоддю цього парку. І мозаїка місцевого художника була дуже вдалою.

Загалом, мозаїки здебільшого дуже органічні, вони лаконічно підкреслюють архітектуру, доповнюють образ і їх часто легко не помітити. У мене поруч є поліклініка, до якої я ходжу все життя, і вперше декілька місяців тому побачила величезну мозаїку одразу на вході. Тільки коли я почала спеціально звертати увагу на мозаїки, я на неї натрапила.

Над листком паперу сідав архітектор і генерував свій творчий задум, а разом з ним сідали художники – таким чином втілювалось, дуже підтримуване у Радянському Союзі поєднання архітектури ти образотворчого мистецтва.

Сьогодні ми говоримо про загрозу знищення об’єктів, які є частиною архітектурного образу, його конструктивною частиною. Сучасні монументальні твори – це частіше за все втручання в уже наявний архітектурний ансамбль, і наразі художникам набагато складніше працювати з монументальним мистецтвом, і тому складно знайти позитивні приклади.

– Говорячи про сучасне монументально мистецтво, ви маєте на увазі і мурали також?

– Так, сучасне монументальне мистецтво деградувало. Тепер у нас в архітектурі майже немає таких понять як монументальне панно або скульптурні групи, які пов’язані з архітектурою.

Це все такий спосіб прикрашання і декорування. З’являються також об’єкти, профінансовані меценатом – з іменними табличками, хто за мурал заплатив. Така колоборація художників і меценатів , загалом є прогресивною, але в Києві існує в такому дещо спотвореному вигляді. Тому що це відбувається без взаємодії з простором. Є художник з роботою, меценат з грошима, а немає комплексного рішення, куди цей об’єкт розмістити і як він може взаємодіяти з середовищем.

Твір розміщуються в залежності від того, наскільки помітним і видовищним він буде – для мецената важливо, скільки людей побачить профінансовану ним роботу.

– Тобто мурали, які зараз створюються, не є втіленими в образ міста?

– Абсолютно. Не те що не взаємодіють з місцевістю і локальними контекстами у більшості випадків, вони дисонують з містом та простором.

Важливий момент – неприпустимо, що це активно розміщується в історичній частині міста. Дивно, як на таке погоджуються відомі фахові художники.

Ясно, що художники все одно малюватимуть на вулиці – їм це подобається, з цим нічого не вдієш. І зрозуміло, що вони погоджуються на такі великі комерційні проекти, бо сьогодні робота художника є однією з найбільш незахищених та фінансово нестабільних. Тому їм і доводиться погоджуватись на такі проекти, але питання морально-етичної відповідальності лишається відкритим.

– Проблема в тому, що зображення не пасує місту чи взагалі не можна на стінах малювати?

– Малювати в історичній частині міста і покривати малюнками автентичні фактури старих будинків неприпустимо. Це моветон і нагле втручання в середмістя, його ауру і образ.

Місто – це грандіозне утворення, яке живе зі своїми правилами. Я не знаю, за останні декілька років, жодного випадку, щоб відмовили у створенні муралу. В муніципалітеті є такий департамент благоустрою, і сама назва говорить багато про що. Не зрозуміло, що вони роблять, влаштовують якесь благо?

Але лінгвістична конструкція, яка є беззмістовною, ідентична їхній беззмістовній діяльності. Вони підписують абсолютно всі подання на створення муралів. Якщо є художник, готовий малювати і, меценат, який за це платить – це завжди затверджують, ставлять галочку у виконанні плану з блага. У результаті це призводить до безсистемної появи муралів по місту.

Ми вже декілька разів звертались до департаменту, аби знайти комплексне вирішення – ці величезні грандіозні проекти з’являються один а одним, частіше і частіше. Але поки що немає зацікавлення ні з боку муніципалітету, ні з боку тих, хто займається створенням муралів – абсолютно не хочуть обговорень у публічній площині, не хочуть знаходити способів вирішення і врегулювання.

Вони розказують, як люблять Київ, як вболівають за сучасне мистецтво, але не слухають ні мешканців Києва, ні професійну спільноту. Прийти опитати мешканців будинку – єдиний зв’язок з громадськістю, таким чином вони отримують дозвіл на створення муралу на будинку.

Хоча люди, які живуть в розмальованому будинку, насправді, найменше з ним взаємодіють, а якщо хтось приходить додому з іншого боку, то він може його і не бачити. Мешканцям біцяють новий фасад — і вони погоджуються.

Створення цих проектів – це комерційна або політична реклама, відбувається маніпулятивна підміна понять. Приходять до мешканців будинку і кажуть: «Чи згодні ви, щоб відомий закордонний художник подарував вам подарунок – намалював на вашому будинку картину?» І мешканці погоджуються.

Але якщо б вони прийшли з абсолютно такою самою пропозицією і сказали: «Чи ви згодні, щоб пан Сагайдак розмістить свою політичну рекламу безкоштовно на фасаді вашого будинку?» Ніхто б не захотів.

Бо вони так само можуть продати цей фасад – це величезна рекламна площа, яка коштує немалих грошей, а наразі використовується безкоштовно і називається подарунком місту. І критикуючи мурали, часто самі критики концентрують увага на естетичних особливостях, кому подобається, кому ні, говорять про технічні особливості, майстерність автора. Як на мене більш важливо говорити про явище в цілому – це маніпуляція.

Є спільний простір, який використовується тими, хто має певний ресурс і можливості. Якщо депутат чи підприємець і маєш багато грошей, ти можеш взяти частину суспільного простору і малювати там картинки, керуючись суб'єктивним смаком.

– Організатори говорять, що ці мурали прикрашають сіре місто. Яка може бути альтернатива ?

– Яскравість міста — це одна з небезпечних тез. Сіре місто – це не погана альтернатива, це вільний простір. Сьогодні місто заповнене яскравими візуальними акцентами – реклама, вивіски, балкони, кондиціонери. Це все створює невпорядкований візуальний шум, а мурали – це художній образ, який має надзвичайний емоційний вплив.

Міське середовище має включати і функцію релаксу, а таке нагромадження дуже яскравих емоційних образів створюють постійне навантаження на сприйняття. Як на вулиці Січових стрільців – мозаїка з заповідями Божими, яка світиться вночі.

Ніхто не питає згоду продавця, який працює в магазині навпроти, чи людину, яка ходить цією дорогою на роботу, чи таксиста, чи просто того, хто любить гуляти в цьому районі. Кого в такому випадку опитувати? Усіх мешканців Києва, коли ідеться про історичний центр.

Це хибний спосіб легітимізації – опитування лише мешканців будинку. У різних країнах до цього підходять по-різному. І при порівняннях Києва з Берліном керуються аргументом «Он подивіться, весь Берлін в муралах і нічого», але не зауважують, що в Берліні є також багато критики.

Сьогодні це розвиток певної традиції настінного живопису, який з’явився як низова ініціатива, і розвивався органічно, але якщо людина захоче намалювати мурал, то це все регулюється – є місця, де може малювати будь-хто і будь-що, є певні обмеження за розмірами.

І головне – художник має відповісти на питання: «Навіщо це?». Куратор одного з намасштабніших муральних проектів Гео Лерос, на питання навіщо створювати той чи інший об’єкт в середмісті, відповідає «А почєму би і нєт». І з таким обґрунтуванням діяльності важко говорити про якийсь конструктив.

Дуже показовою була ситуація, коли на роботу, спонсоровану Сагайдаком, поставили кондиціонер. Багато урбаністів ходять в КМДА з петиціями врегулювати розміщення кондиціонерів, які псують історичні фасади. Це роками тягнеться – і нічого, сотні кондиціонерів вже встановлено в середмісті. А тут, коли на панський мурал місцевий житель поставив кондиціонер – його зняли за два дні, та і ще мешканцю штраф виписали.

На будинках XIX – початку XX століття так і стоять кондиціонери, а в цьому випадку місцевий чиновник вибирає собі стіну, робить подарунок, і потім вже не приходьте до цього подарунку. Не кондиціонери не ставте, не малюйте нічого.

Важливо, що хвиля обурення була проти цього мешканця, якому просто було жарко і він облаштував свій побут. Його називали вандалом за те, що він у своїй квартирі поставив кондиціонер. Але масове засудження і нерозуміння того, що він такий самий учасник публічного простору, от що важливо в цій ситуації.

Місто – це не дитяча розфарбовка, у якій є контур і його можна розмалювати. Це цілісний організм, і треба зважати, що в ньому живуть люди, котрі емоційно реагують на художні образи. Це може бути і позитивна і негативна реакція. Перенасиченість простору візуальними наративами сприяє зашореності людей, обмеженості погляду.

Радянське мистецтво – це синтез, а сучасне – це декорування. Якщо говорити про щось спільне, зважаючи на радянську пропаганду в зображенні, то ми побачимо дуже консервативні образи: здебільшого жіночка в вишиванці, віночки, традиційні цінності, які нав’язуються.

Яким дієвим є цей інструмент державної ідеологічної пропаганди і переживаючи процес декомунізації, ми не маємо права не зважати на те, що зараз відбувається те саме нав’язування державної ідеології, але з іншим вектором.

У Харкові кілька років тому теж був грандіозний проект з муралами, на яких писали радянських акторів, льотчиць, Ґаґаріна, але в сучасній манері – скейтери балонами на величезних будинках, у георгіїївських стрічках, і сьогодні нікого це не турбує.

І в Києві почався такий схожий процес, з’являються зображення політичних діячів (Грушевський, Скоропадський), важливо аналізувати для чого це все.

Ще один дуже дивний факт, що сучасні куратори монументальних проектів наголошують на тому, що художники малюють мурали безкоштовно. І вважають це за якусь чесноту. Але ж це неприпустимо: фасад 16-ти поверхового будинку – величезна робота, чому художник має її робити безкоштовно? Мало того, що це культивується, ще і подається з такою гордістю, наче досягнення організаторів.

«Ми з художником зробили подарунок місту» – ви використали публічний простір, ще і використали роботу художника.