Фото (СС) – origami_potato, www.designaside.com

На сьогодні як у великих, так і у малих комуналках частіше всього є одна лампочка та один вимикач на туалет і ванну кімнату. Витрати енергії на освітлення місць спільного використання розраховуються із показників квартирного лічильника “на всіх”. Щомісячна сума показників індивідуальних лічильників вираховується з показників спільного. Різниця, яку отримують, і складає витрати на освітлення публічного простору. Цей результат ділиться на всіх пропорційно кількості проживаючих.

Цей малоцікавий, як може видатися, пасаж я дозволив собі для того, щоб продемонструвати на практиці принцип дії справедливого розподілу “спільних благ”. У науковому бестселері 2001 року “Очерки комунального быта” Ілля Утєхін представляє одну історію боротьби за справедливий розподіл. Автор згадує скаргу літньої жінки, яка закликала збільшити частку оплати за “спільне користування” для свого сусіда. Річ у тім, що до її сусіда занадто часто приходили у гості, і як результат – “надзвонювала” за місяць вона менше ніж її сусід. Жінка розсудила, що за електроенергію вона, як й інші мешканці, платять однаково, а дзвінок сусіда споживає більше енергії, що представляє собою очевидну несправедливість. Ця історія, як приклад надзвичайної “чутливості” до справедливості розподілу, є такою лише на перший погляд. Справа в тому, що доля витрат електроенергії виступає символічним замінником “справедливої долі” витрат взагалі. Автор Утєхін вважає, що “комунальне” світосприйняття породжує особливу увагу до індивідуальної долі учасників спільноти, і тому автоматично сприймається таким, що притаманне людям жадібним і заздрісним. Поміж тим, жадібність та заздрість – цілком природні та універсальні людські емоції, які включені у будь-яку культуру, а перед нами – одна з можливих форм такого включення.

Екологічні, антиглобалістські та інші соціальні рухи сучасності – ще одна можлива форма культурного впорядкування жадібності та заздрості, які пережили культурну трансформацію у свою протилежність у вигляді альтруїзму, акціонізму та волонтерства. Вказані емоції слугують підтримкою балансу інтересів, вони приєднані до фундаменту поняття соціальної справедливості та цементуються там. Самі по собі вони є потенційно деконструктивними як для соціуму, так і для індивіда, тому потребують спеціальної культурної “огранки”, тобто механізмів, які необхідні для врегулювання енергії цих емоцій, перетворення їх у силу корисних для спільноти форм поведінки. Культурні механізми придушення та перерозподіл заздрості та жадібності різняться з-поміж різнобарв’я соціальних груп та культурних контекстів, але суперечки щодо індивідуальної частки публічного простору у його матеріальному (простір кухні комунальної квартири чи паркової зони у місті), так і символічному вираженні (наприклад, спільна пам‘ять), залишаються повсякчас актуальними та концентруються навколо питання власності та приватності. Втім, приватності, яка у рамках публічного простору приймає неабиякий примарний характер, що явно прочитується, наприклад, у громадських акціях, тим більше у художніх інтервенціях, де власність “ділять” на такі специфічні спільні ресурси як “чисте повітря”, “прозора вода” або “зелені насадження”. Якщо користуватися логікою, побаченою Утєхіними у комунальному побуті, я можу зробити припущення, що подібні акції проводять не стільки заради усвідомлення несправедливого користування “спільним ресурсом”, а заради впровадження культурного механізму придушення жадібності та заздрості.

Звісна річ, еволюційне усвідомлення того, що “спільне” не обмежується комунальною квартирою, міським середовищем або репрезентацією у парламенті, має розцінюватись нами як виключно позитивний момент, адже ми спостерігаємо становлення нових горизонтів громадської відповідальності та появу нових важелів впливу у боротьбі із “капіталістичною машиною”. Та чи все так однозначно та виправдано? Чи не є ці аргументи в арсеналі громадсько-активної публіки черговою реакцією на появу нових потенційних об’єктів заздрощів? Інакше кажучи, чи не є соціальні рухи та громадський опір, що трансформовані культурою у “цивілізований вигляд”, заздрощами до людей, які “псують повітря”, “забруднюють ріки”, “ріжуть ліси”.

Дії соціального вислову щодо класової несправедливості та намагань їх згасити сьогодні обрамляються не за сценарієм 1917 року, буквального «розподілу» майна, а за сценарієм кінця ХХ ст. у вигляді акціонізму та хеппенінгу. Нині в комунальній квартирі від уваги “громадськості” не вислизне навіть власність, винесена у пакетах для сміття, від зайвої уваги не пройде і життя зірок шоу-бізнесу та й, врешті-решт, будь-якого бізнесу. Громадськість невпинно контролює споживання, особливо “знаних” членів суспільства. Так, улюбленим заняттям у вільний час для багатьох із нас є дріб’язковий підрахунок заробітку та обговорення обновок свого шефа, сусіда, кума. Багатьох із нас страшенно дратує багатство та пихатість інших, але разом з цим, це надихає нас на певні дії: як варіант – наслідування, а коли і на це не має змоги – на будь-що, аби придушити свою заздрість.

Біда багатьох так званих “низових” соціальних програм полягає у тому, що їх ініціатори навіть не уявляють факту, що ці рухи та проекти є засобами, якими культура маскує одвічні людські емоції. В цьому контексті вже традиційне представлення почуття заздрості є ідеєю забруднення (чистоти). Це уявлення набуло дуже широкого застосування громадськими організаціями, художніми угрупуваннями та об‘єднаннями городян. Один із запобіжних заходів втихомирення заздрості зі сторони оточуючих акціоністів – це втілення тактики “соціально-відповідальний бізнес”, простіше – практики “поділитися” чи “пригостити”, що є більш притаманною формою для українського контексту. Такі “щедроти” рідко відбуваються з акціоністами, а частіше з тими, хто умовно потребує допомоги. Певно що така стратегія є малоефективною, оскільки її результати носять радше одномоментний характер, нічого докорінно не змінюючи в системі загалом. Більш ретельне «наведення» чистоти приречене на безглуздя, бо одноразова приватна ініціатива не має публічного сенсу. Як правило, ніхто з членів суспільства не має достатнього авторитету та достатніх коштів, щоб серйозно та надовго змінити стан публічного простору, місць та речей спільного користування, тоді як людська більшість цей стан вважають достатнім.

Наостанок – про одну соціальну новацію, так званий «керотмоб» www.carrotmob.org. Керотмоб важко назвати рухом, це радше дозвільна практика людей, згуртованих за допомогою соціальних медіа навколо уявлень про кращий світ. На відміну від «класичного» громадського активізму керотмобівці впливають на бізнес не організацією бойкотів, мітингів та інших акцій, а пропозиціями колективно витратити гроші на придбання певних товарів в певний час і тільки з однією умовою – частину отриманих грошей з цієї масової покупки піде на діло – наприклад, власник супермаркету передасть виручку на потребу певної соціальної групи.

Незбагненно як, але це дійсно працює! На сайті розміщено інформацію про 175 здійсненних “кампаній” по всьому світу у співпраці з малим та середнім бізнесом. На черзі великі корпорації із залученням великої кількості людей, які, певно, почали такі зміни з самих себе.

Текст — Дмитро Заєць