Зазначає Артур Обермайєр, друг автора:

У 1959 році, я працював науковцем у Allied Research Associates у Бостоні. Компанія була пов’язана з  МТУ (Масачусетський Технологічний Університет), яка насамперед фокусувалася на тому, як працює ядерна зброя на авіаційних конструкціях. Вона отримала контракт з назвою GLIPAR (Інструкція щодо Програми ідентифікації для протиракетних досліджень) від Агенції передових наукових дослідних проектів, щоб виявити найбільш креативні підходи щодо можливої системи протиракетної оборони. Уряд визнавав, що не має значення, скільки було витрачено на вдосконалення та розширення поточної технології, цього все одно було недостатньо. Вони хотіли, щоб ми та ще декілька учасників мислили нестандартно.

 Коли я вперше був залучений до проекту, я запропонував Айзека Азімова, мого гарного друга, як учасника. Він виявив бажання взяти участь та прийшов на декілька зустрічей. Врешті решт, він вирішив не продовжувати із зустрічами, бо не хотів мати доступ до будь-якої секретної  інформації; це могло б обмежувати свободу його самовираження. Однак, перед тим, як піти, він написав есе про творчість, його такий собі формальний внесок у процес. Це есе ніколи не було опубліковане або використане за межами нашої маленької групи. Коли я нещодавно знову натрапив на нього, розбираючи старі папери, зрозумів, що його вміст на стільки ж актуальний сьогодні, на скільки він був актуальним тоді, коли був написаний. Есе описує не тільки процес творчості та природу творчих людей, але й середовище, сприятливе для процесу творення.

Ймовірно, процес творчості, як би ми його не розуміли, за своєю суттю однаковий у всіх сферах та варіаціях: еволюція нової мистецької форми, нового гаджету, нового наукового принципу – все це включає схожі фактори. Ми, перш за все, зацікавлені у «творенні» нового наукового принципу або нового способу застосування вже існуючого, але тут можна узагальнити.

Один із шляхів дослідження проблеми – розглянути великі ідеї минулого та побачити, як вони були сформовані. На жаль, процес генерації ідеї ніколи не був ясним навіть для самих авторів ідей.

Але якщо одна і та ж геніальна ідея сталася з двома людьми одночасно та незалежно? Можливо, знайдені спільні фактори допоможуть прояснити питання. Візьмемо до розгляду теорію еволюції природнього відбору, незалежно розвинену Чарльзом Дарвіном та Альфредом Воллесом.

Між ними багато спільного. Обидва далеко подорожували, спостерігаючи дивні види рослин та тварин і спосіб, у який вони змінювалися від місця до місця. Обидва були глибоко зацікавлені у пошуку пояснень цьому та обидва зазнали поразки – поки кожен не прочитав «Есе про популяцію» Мальтуса. Обидва потім побачили, як поняття перенаселення та відсіву (які Мальтус застосовував до людей) можуть пасувати до доктрини еволюції природного добору (якщо застосувати до видів в цілому).

Вочевидь, є потреба не лише у людях, досвідчених у конкретній сфері, але також у тих, що спроможні встановити зв'язок між явищем 1 та явищем 2, які на перший погляд не по’вязані.

Безперечно, у першій половині 19-го сторіччя велика кількість натуралістів вивчали спосіб, у який види були розподілені між собою. Багато людей читали Мальтуса. Можливо, деякі з них вивчали види та читали Мальтуса. Але, потрібно було, аби хтось вивчав види, читав Мальтуса, та мав здібність до виявлення зв’язку між цим.

Це є критично важливим: рідкісна характеристика має бути знайдена. Як тільки зв'язок встановлено, він стає очевидним. Томас Гакслі, прочитавши «Про походження видів», певно вигукнув: «Як же я про це не здогадався!”.

Але чому він не подумав про це? З огляду на історію людського мислення, виходить, що існує складність у винайденні ідеї, навіть якщо усі факти “на столі”. Вміння віднаходити зв’язки між речами потребує певної відваги. Напевно, процес встановлення зв’язків, що не вимагає сміливості припущень, відбувається одномоментно багатьма, та не створює нову ідею – лише певним чином похідну від старої.

Тільки згодом в новій ідеї бачиться зміст. На початку ж, вона зазвичай здається необгрунтованою. Здається вершиною нерозважливості вважати, що Земля є круглою, а не пласкою, й що це вона рухається, а не Сонце, або що предмети у русі потребують сили, що зупинить їх, натомість сили, що підтримуватиме їх рух, і так далі.

Людина, що здатна кинути виклик логічному поясненню, авторитету та здоровому глузду, має володіти значною мірою самовпевненості. А, оскільки такі знаходяться досить рідко, вони видаються ексцентричними (хоча б у такому розумінні) для багатьох з нас. Людина, що є екстравагантною в одному, скоріш за все, є незвичайною і в іншому.

Таким чином, нові ідеї з’являються скоріш за все у людей, досвідчених у сфері свого інтересу, й безумовних у своїх звичках (однак, бути ненормальним не є достатньою умовою).

Коли ви вже маєте потрібних людей, питання наступне: Чи хочете ви зібрати їх разом для обговорення проблеми, чи краще повідомити про завдання кожному окремо й залишити працювати насамоті?

Мені здається, що, оскільки питання стосується творчого процесу, усамітнення необхідне. Творча людина, в будь-якому випадку, постійно працює, обдумуючи проблему. ЇЇ  мозок постійно перемішує наявну інформацію, навіть коли людина не усвідомлює цього. (Загально відомий приклад, коли Кекуле працював над розробкою структури бензолу уві сні.)

Присутність інших може пригнічувати й без того ускладнений процес творення. На кожну нову варту уваги ідею приходяться сотні, десятки тисяч безглуздих, якими ви б, з очевидних причин, не хизувались.

Тим не менш, зустріч таких людей може бути бажаною з причин, відмінних від самого процесу творення.

Немає двох людей з ідентичним розумінням природи речей. Одна людина може знати А та не знати В, інша навпаки, знати В та не знати А, та, знаючи тільки А чи В, обом може прийти ідея – хоча не обов’язково одночасно, чи слідом.

Більше того, інформація може бути складена не тільки з окремих А та В, а й з їх комбінацій, як А-В, незначних поодинці. Однак, якщо одна людина помічає незвичайну комбінацію А-В, та інша незвичайну комбінацію А-С, є велика ймовірність, що комбінація А-В-С, яку до того ніхто не помічав, дасть необхідну відповідь.

Мені здається, що мета мозкових сесій полягає не у генерації нових ідей, а у повідомленні учасникам фактів та їх комбінацій, теорій та побічних тверджень.

Але як переконати творчих людей співпрацювати? Перше й найголовніше: потрібні легкість, розслабленість та загальне почуття вседозволеності. Світ в цілому не схвалює творчість, бути креативним на людях не годиться. Розмірковування вголос викликає стурбованість у інших. То ж, учасники мають відчувати, що інші не заважатимуть.

Якщо одному з присутніх буде не до вподоби дивакуватість інших у процесі пошуку ідеї, це буде обмежувати решту учасників. В такої людини може бути важлива інформація, яка, тим не менш, може й не компенсувати шкоди від присутності. Мені здається необхідним, щоб усі люди, присутні на мозковій сесії, були готові говорити нісенітниці та слухати інших.

Якщо один з учасників володіє більшим авторитетом, чи краще артикулює думки, проявляє командний тон, скоріш за все, він очолить процес, звузивши участь інших хіба не до пасивної слухняності. Сама по собі така людина може бути надзвичайно корисною, й, можливо, їй краще працювати окремо, оскільки вона «нейтралізує» інших.

Оптимально людей в групі має бути небагато. Здогадуюсь, що потрібно не більше п’яти учасників. Більша група може надати загально більшу кількість інформації, але тоді виникне напруга від очікування своєї черги на висловлення, яка може бути досить гнітючою. Можливо, найкращим рішенням буде проведення серії таких сесій, де учасники можуть різнитися. (Такий формат вимагає певних повторів, але повторення саме по собі не є небажаним. Ключовим є не те, що буде сказано на сесіях, а те, до чого надихнуть учасники одне одного в подальшому).

Для кращого результату, необхідне відчуття неформальності. Веселість, звертання одне до одного по імені, жартівливість, на мою думку, є ключовими для досягнення мети: такі умови пробуджують бажання долучитися до навіженства творення. Для цього, я думаю, проведення зустрічі у когось вдома або за обіднім столом у ресторані видається більш доречним, ніж у конференц-залі.

Можливо, найбільш гнітючим фактором у процесі може бути відчуття відповідальності. Великі ідеї всіх часів надходили від людей, яким за це не платили; їм платили за те, аби ті були вчителями, клерками чи посадовцями, або не платили взагалі. Великі ідеї приходять як побічні речі.

Відчувати провину за те, що тобі не вдалось заробити, бо ти не спромігся до великої ідеї, – це найпевніший, як на мене, шлях до того, щоб такі ідеї не з’явились в найближчий час взагалі.

Але все ж, ваша компанія проводить цю програму з генерування ідей на державні гроші. Від думки, що на громадському слуханні чи засіданні конгресменів будуть обговорювати, як науковці дуріли, байдикували, розказували брудні жарти, й, певно, на державні кошти, кидає в холодний піт. Насправді, середньостатистичний вчений має достатньо громадської свідомості аби уникати відчуття, що він може робити будь-що, про що ніхто не дізнається.

Я б пропонував, аби учасникам мозкової сесії було задано виконати необхідні для звітування завдання – писати звіти, узагальнені висновки, короткі рішення запропонованих проблем – та платити їм за це, у такому ж розмірі, як зазвичай коштувала б їх участь у мозковій сесії. Сам же міркувальний процес залишався б тоді офіційно неоплачуваним, що також би сприяло значному розслабленню учасників у процесі.

Я не думаю, що мозкові сесії можуть лишатися некерованими. Має бути хтось відповідальний, хто б відігравав роль, еквівалентну до ролі психоаналітика. Останній, як я розумію, ставлячи правильні питання (і, за винятком цього, мінімально втручаючись), дає можливість пацієнтові самому обговорювати своє минуле в такий спосіб, щоб самостійно дійти до його нового сприйняття.

Так само, арбітр сесії має сприяти пошуку рішення, задаючи проникливі питання, роблячи необхідні зауваження, м’яко направляючи учасників до суті. Оскільки модератор не знатиме, яке саме питання проникливе, яке зауваження є необхідним, та в чому, власне, суть, це буде не з найлегших завдань.

Стосовно пристроїв, розроблених для підсилення творчого процесу, думаю, вони мають створюватись під час самих сесій. За належної розслабеності, вільні від відповідальності, обговорюючи те, що викликає інтерес, й будучи за своєю природою унікальними, учасники самі створять засоби, що стимулюватимуть обговорення.

Опубліковано з дозволу Asimov Holdings.