Передісторія виникнення: про війну і не одну

У СРСР витоки документального театру пов’язують з театральною групою «Синяя блуза», яка виникла на базі московського Інституту журналістики (до речі, Лілія Брік та Маяковський також були учасниками «блузы»). «Синие блузы» були радше інструментами агітації й пропаганди, інсценізуючи статті з радянських газет, залучали як акторів-професіоналів, так і аматорів. Пізніше «синие блузы» поширюються по всьому СРСР, загалом їх нараховували близько 5000.

Sinyaya_bluza

Театральна група "Синяя блуза"

Український режисер Лесь Курбас у виставі «Напередодні», що базувалася на п’єсі О. Поповського та А. Піотровського «У переддень революції», вплітає у канву постановки хроніки з газет і матеріали з архівів (у виставі йдеться про залученість інтелектуалів до соціалістичної революції). У деяких виставах Курбас проектує на декорацію сцени фрагменти з документальних фільмів і хронік.

Найбільшого розвою в Західній Європі документальний театр набуває в 60-70-х рр. у Німеччині. У цей час театральні режисери намагаються осмислити події Другої світової, приходу нацистів до влади, Голокосту, відповідальності за скоєні масові злочини. Це передусім п’єси «Дізнання» („Die Ermittlung“) Петера Вайса, «Заступник» («Der Stellvertreter») Рольфа Хохута й «Брати Айхман» Хайнера Кіпхардта.

П’єса «Дізнання» Вайса на 100% є документальною й базується на матеріалах франкфуртського процесу щодо злочинів нацизму в Аушвіц – це статті 50-60-х рр. з газет і журналів. Також, у текст п’єси Вайс монтує власне есе «Моє місто» (Meine Ortschaft), яке він пише після поїздки до концентраційного табору в Аушвіц. Документальні матеріали у п’єсі Вайс структурує за зразком «Божественої комедії» Данте. Загалом «Дізнання» має 33 пісні, як і в Данте. Дев’ятьох свідків процесу Вайс означає цифрами – Свідок 1, Свідок 2 тощо – таким чином вони репрезентують тисячі інших безіменних свідків вбивства, натомість 19 підсудних зберігають свої справжні імена. Також у тексті п’єси є уривки з матеріалів Мартіна Брошата й Ханни Арендт, у яких викриваються роль німецької бюрократії й інтереси великої капіталістичної індустрії в масових таборах знищення.

Diznannya_Weiss

"Дізнання" Петера Вайса

Через три роки після прем’єри документальної вистави «Дізнання» Вайс публікує «Нотатки про документальний театр», які одразу стають маніфестом цього жанру. «Документальний театр, - пише Вайс – це театр, який має справу з документацією певного матеріалу. Це театр доповідей, актів, листів, протоколів, статистичних таблиць, звітів із біржі, урядових пояснень, заключних доповідей банків, інтерв’ю, фото, репортажів з радіо й газет». Ніякої видумки – тільки факти, зміни можливі лише в формі подачі документальної інформації на сцені. Вайса не цікавлять індивідуальні історії, його мета – за допомогою документального матеріалу означити типові тенденції політичних процесів і конфліктів. Саме тому у своїх документальних п’єсах він часто використовує цифри на означення персонажів.

Режисерська позиція Вайса – максимально радикальна: загострення конфлікту й проблематизація нерівності на сцені має стати нестерпною для глядача й мотивувати публіку негайно втрутитися й змінити ситуацію. Так, приміром, під час показу вистави «В’єтнамський дискурс» про колоніальну політику у В’єтнамі прямо в глядацькій залі почався мітинг проти війни. Петер Вайс вважає, що засобами документального театру реальність, якою б нестерпною й абсурдною вона би не здавалася, можна пояснити. Він прагне вивільнитися з пастки традиційної сцени-коробки: показувати документальні вистави на заводах, у школах, залучаючи нових глядачів, які раніше не цікавилися театром.

Veiss_Vietnamskiy_discurs

В’єтнамський дискурс Петера Вайса

Вербатім: дослідно про суспільні виклики

У Великобританії документальний театр пов’язують з технікою “verbatim” (з латини «дослідно»). Драматург на основі розшифрованих інтерв’ю, іноді документів (транскрипцій засідань суду, публічних промов) щоденникових записів, листів, emailів тощо монтує текст п’єси. Вербатім метода виформувалася з потреби британських театральних режисерів і драматургів знайти нові форми роботи з автентичним матеріалом, осмислити проблеми маргіналів (безхатченків, наркоманів, інших маргіналізованих груп суспільства) на сцені. Вербатім набуває популярності у 80-х рр ХХ століття, передусім в театрі Royal Court. Великого шуму наробила п’єса Керіл Черчілл та Макса Стаффорд-Кларка «Серйозні гроші» (1987 рік) – п’єса про лондонську фондову біржу, написана на основі вербатім-інтерв’ю з брокерами й топ-менеджерами.

Money_teatr

П’єса Керіл Черчілл та Макса Стаффорд-КларкаSerious Money, Royal Court, 1987

Royal Court Theater та British Council активно «експортували» вербатім-методу до Росії: на початку нульових в Москві виникає Театр.doc, який переважно працює з документальним форматом, використовуючи техніку «вербатім».

Вербатім-виставу «Одиночество» Володимира Гориславця з театру «Котелок» (прем’єра в 2007 році в рамках експериментальної програми 5-го фестивалю недержавних театрів «Курбалесія» в Харкові) вважають першою документальною виставою в Україні. А вже 2009 року на київському фестивалі «Тиждень актуальної п’єси» показують документальні вистави з московського Театру.doc.;Єлєна Грєміна й Михаіл Угаров проводять семінари й майстерні з вербатіму та документального театру.

Популярність документальних п’єс серед українських драматургів можна пояснити не лише «експансією» московського Театру.doc чи лондонського Royal Court, а втомою від консервативності й відсталості українських академічних театрів, які погрузли в естетиці початку минулого століття, потребою писати про реальність «тут і тепер».

Документальні вистави популярні в створеному в 2008 році в Херсоні Центрі Всеволода Меєргольда, з 2011 року виникає серія документальних вистав про міста – Шаргород, Черкаси, Славутич («Доміно на їдиш», «Місто на Че», «Внутрішній Славутич»).

Rimini Protokoll: неактори – про людей та про міста

У 2012 році у Києві вперше проходить фестиваль документального театру «Документ», який знайомить глядачів з різними форматами документального театру. На фестиваль запрошують одного з учасників німецького театрального колективу Rimini Protokoll Даніеля Ветцеля, який проводить майстер-клас. Rimini Protokoll – хедлайнер німецького документального театру, постійний учасник Авіньйонського театрального фестивалю, лауреат «Срібного лева» Венеційської бієнале, напевне, одне з найбільш оригінальних і самобутніх театральних об’єднань, які працюють зі свідоцьким видом документального театру, залучаючи звичайних людей до своїх постановок. В театральних проектах Rimimi Protokoll на сцену виходять реальні учасники подій, про яких мовиться у виставі: німецькі нафтовики, мусульманські муфтії, оператори call-центрів тощо. Вже сама нейтральна назва Rimini Protokoll заперечує диктат режисера. Режисери Rimini Хельгард Хауг, Даніель Ветцель й Штефан Каегі працюють у трійці, іноді в двійці. Учасники вистави, яких Rimini Protokoll називає «експертами» (Experten des Alltags) на рівні з режисерською командою залучені до концепту розробки вистави.

Rimini_protokoll

Учасники гурту Rimini Protokoll: Штефан Каегі, Хельгард Хауг, Даніель Ветцель (зліва на право)

У серії вистав про світові мегаполіси 100% Токіо, 100% Амстердам, 100 % Париж тощо (загалом існує близько 30 вистав про міста) на сцені зустрічаються 100 жителів міста, кожен із яких репрезентує 1% населення: тут Rimini Protokoll тісно співпрацює з соціологами – на основі національного перепису формують групу за такими критеріями як вік, стать, квартал проживання, країна народження, клас, сімейний статус.

100% Paris

100% Париж, Rimini Protokoll

Remote X – вистава-подорож, пригода, хеппенінг. А з іншого боку, наче, екскурсія, комп’ютерна гра або квест…  Remote X  має кілька редакцій, адже кожна нова «вистава» змінюється відповідно до «декорацій» простору нового міста (у фокусі були такі міста як Берлін, Лісабон, Москва, Санкт-Петербург, Авіньйон тощо). Глядачі тут є акторами, а кожне нове місто пропонує  новий формат взаємодії. Перед початком вистави всі учасники отримують навушники, голос в яких є навігатором переміщення по місту, пропонує уважніше придивитися до найбільш буденних речей: продавця в супермаркеті, тріщин на стінах будинків, до тих, хто поруч.

Взявши за основу формат Remote X, українські режисери Дмитро Левицький і Пьотр Армяновський створюють перформанс-екскурсію «Справа Менделя Бейліса», яка була показана в Києві минулого року в рамках виставки «Візит привидів».  Перед початком роботи над «екскурсією» Дмитро Левицький безпосередньо консультувався з творцем Remote X Даніелем Ветцелем. «Справа Менделя Бейліса» пропонує пройтися слідами детективної історії вбивства, відкриває болючі рани на політичному тілі міста Києва.

SpravaMendelyaBeilisa

«Справа Менделя Бейліса», Дмитро Левицький, Пьотр Армяновський

Незвичний формат у “Situation rooms” Rimini Protokoll. Що це – перформанс, хеппенінг, інтерактивна інсталяція? Глядачі отримують навушники й планшет – це навігатори пересування по кімнатам, у яких мовиться про війну з різних перспектив. «Ви тільки уявіть собі: кожні 14 хвилин від кулі, яка вилетіла з дула, виготовленого на фабриці Heckler & Koch помирає людина», - слухаємо в навушниках історію Ульріка Пфаффа, активіста-пацифіста. Пфафф виріс в маленькому німецькому містечку Оберндорф, його батько під час Другої світової війни працював на заводі «Мауер», на основі якого була створена сучасна фабрика. Шокує, що досі на цій фабриці виготовляють зброю (Німеччина є одним із найбільших експортерів зброї у світі).

SituationRooms

Situation Rooms, Rimini Protokoll

У процесі підготовки вистави учасники колективу Rimini проінтерв’ювали 20 людей, долі яких так чи інакше пов’язані з війною. Їх відверті історії вимагають підвищеної уваги й включеності глядача, його співучасті: у одній з кімнат ти є пораненим на операційному столі, а в іншій – приміряєш на себе роль хірурга, який оглядає пацієнта (іншого учасника документального хеппенінгу). Хірург – це лікар Фолькер Герцог з «Лікарі без кордонів» (його історію ми слухаємо в навушниках): після місії в Сьєра Леоне йому часто сняться кошмари, він прокидається посеред ночі, аби перевірити, чи не покалічило вибухом його дітей. Кабінет лікаря (як і іншіпростори в Situation rooms) обладнаний з точністю до оригіналу в Сьєра Леоне: глядачі навіть відчувають нестерпну африканську спеку – термометр в кімнаті перевищує позначку в 40 градусів.

Навігатор заводить нас у кімнату, де дев’ятирічний хлопчик з Конго приймав присягу, аби стати солдатом (слідуючи вказівкам, піднімаємо прапор присяги разом із ним), потім ми потрапляємо у притулок, де переховуються біженці, роздивляємося їх особисті речі, у навушниках слухаємо історії переслідування, насильства, втечі й мрії про краще життя.

Для команди «Ріміні Протокол» важливо подолати пасивність, комфортно-компромісний вуайєризм глядачів, залучити їх до дії. У Situation rooms війна та насильство постають як абсолютно буденні феномени, кожен із учасників документальної вистави-хеппенінгу монтує свій власний «фільм» про війну.

 

Український контекст

Українська перформанс-група TanzLaboratorium одна з перших в Україні створює документальну вистави за участі акторів-свідків (учасників протестів на Майдані Незалежності) це «Документальний театр. Експертиза (work in progress)“ (прем’єра 27 листопада 2013) й „Документальний театр. Експертиза. Погляд у майбутнє“ (прем’єра 16 березня 2014). Вектор розвитку вистави визначають самі учасники: перед ними на сцені розкидані написані на табличках питання, які вони можуть спонтанно вибирати, відповідати на них, або «передавати естафету» відповіді іншому учаснику: «Що ви будете робити, якщо завтра почнеться війна? Чи був би можливий Майдан в Росії? Інформаційна війна – правда чи вимисел? Розкажіть першу криваву історію, про яку ви дізналися. Чого б ви не хотіли знати?» та ін. Наприкінці вистави напис «Час питань» на проектному екрані відкриває безпосередній діалог із глядачами – кожен може поставити питання свідкам на сцені, при цьому, як наголошують творці «Документальний театр. Експертиза», глядачі є також учасниками вистави, документами, свідками.

Для деяких учасників/-ць-свідків, зокрема неакторів, участь у свідоцьких виставах є свого роду психотерапією. Так, Наталія Ворожбит, драматургиня документальної вистави «Щоденники Майдану», у якій переплітаються особисті історії учасників народних повстань на київському Майдані Незалежності 2013-2014 рр., в інтерв’ю розповідала, що зустрічі-обговорення під час яких «монтувався» текст «Щоденників» для багатьох залучених були подібні до психотерапевтичних сеансів. «Багато людей, які приходили на наші зустрічі дуже хотіли висловитися. Ми всі відчували жах і відчай. Деякі приходили до нас як на сеанси до психоаналітика: ти приходиш, і тебе 30-40 хвилин просто слухають. Люди виговорювалися, ми за ці 3 місяці дуже поріднилися. Це дуже важлива соціальна річ».

ShchodennykyMaidanu

Читка «Щоденників Майдану» в місті Херсон, 09.02.2014

Біографічний театр як різновид документального також знаходить дедалі більше прихильників. Чимало біографічних вистав можна побачити в незалежному PostPlayТеатрі, у київському «Театрі переселенця». Особисті історії через звучання в театральному просторі набувають політичного виміру (вистави за участі переселенців, учасників АТО, представників ЛГБТ-спільноти тощо). Відвертість учасників біографічних вистав, їх відвага, спонтанність й безпосередність руйнують шаблони звичного сприйняття публіки, емансипують глядача. «Это был даже не спектакль, а диалог», - сказала одна глядачка під час дискусії-обговорення біографічної свідоцької вистави за участі трансгендерних людей і феміністок «Більше ніж жінка» (авторка – Ніна Ходорівська) у київському Post.Play театрі.

Напевне, одна з найбільш важливих театральних подій минулого року – вистава режисерок Рози Саркісян і Агнєшки Блонської «Мій дід копав. Мій батько копав. А я не буду» дуже майстерно поєднує індивідуальні історії акторок і акторів, які виступають не в прописаних режисерками і драматургами ролях, а як суб’єкти власних біографій. Актори кепкують з нав’язаних сучасними політичними демагогами версій «правильної» колективної пам’яті, діляться з глядачем особистими страхами, спогадами дитинства, кризами ідентичності.

MiyDidKopav

"Мій дід копав. Мій батько копав. А я не буду». Польсько-українська копродукція, Гогольфест 2016, Київ

Талановито й нешаблонно з біографічними історіями працює Exil Ensemble берлінського театру Максима Горького. Exil Ensemble об’єднує акторів з Ізраїлю, Палестини, Сирії, чиї біографії безпосередньо пов’язані з близькосхідним конфліктом. Ізраїльська режисерка Яель Ронен (Yael Ronen) у виставах «Спростування» (“Denial”), «Ситуація» (“The Situation”) сміливо переплітає особисте з фіктивним, шокуючи й спантеличуючи глядача. Актори на сцені говорять англійською, арабською, на івриті. Де закінчується біографія актора, а починається персонажа? – Яель Ронен не боїться порушувати правила політкоректності, бавитися з чорним гумором.

TheSituation

„Ситуація», Театр Максима Горького, Яель Ронен

Традиційна сцена-коробка дедалі менше приваблює режисерів, які експериментують з документальними театральними жанрами. Театр «мігрує» на вулицю, в інші соціальні простори, руйнуючи театральні ієрархії, вертикалі влади, дає можливість висловлення тим, чий голос слабкий або дискримінований. Документальний театр пропонує нові форми горизонтальної взаємодії, соціальної роботи, невідчуженого спілкування.