...і яке майбутнє може бути в аполітичних руйнівників старих структур

«Youthquakе», що означає молодіжний струс, стало словом 2017 року за версією Оксфордського словника. Слово року присвятили політичному і громадському пробудженню покоління міленіалів (народжених у 1981–1995 роки). Українські міленіали активні в протестах і пасивні опісля, індивідуалісти, але демонструють ліву орієнтацію, хочуть впливати на політику, але не ходять на вибори. Одним словом – суперечливі. То чи можна їх назвати тими, хто пробудились?

 

Міленіалів вважають активним поколінням, представники якого усвідомлюють себе як громадяни і вірять, що одна людина може змінити світ. Водночас вони дистанціюються від політичних партій та не хочуть асоціюватися з політичними лідерами. Скласти цілісний портрет цього покоління важче, ніж попередніх. Плутанина полягає в тім, що міленіали не бачать політичні інститути як найкраще місце для виконання своїх громадських обов’язків. А дарма.

Нейл Хау, автор теорії поколінь, в інтерв'ю C-SPAN сказав, що всі покоління можна поділити на чотири типи, кожен зі своїми характеристиками. Спочатку покоління пророків, потім кочовики, герої, а потім артисти. За його словами, міленіалам судилося бути героями. Цьому сприяють всі умови. Міленіали становлять найбільший відсоток виборців в усьому світі. На наступних виборах міленіали будуть вирішувати, хто стане президентом, звісно, якщо підуть на вибори. Згідно з торішнім дослідженням Center for Talent Innovation, до 2025 року міленіали становитимуть 75% робочої сили в усьому світі.

image

 

Українська молодь здебільшого не цікавиться політикою. Міленіали ще не готові брати на себе відповідальність у політиці, але вони вимагають, щоб влада з ними говорила. Бути політично активним важливо для кожного п’ятого українця віком 18-29 років. Такими є результати соціологічного дослідження, проведеного компанією GfK Ukraine.

«Політика і громадська активність – для людей, які не знайшли себе у творчості, – вважає мисткиня Тетяна Ясінчук. – Я не бачу необхідності займатись політикою і не відчуваю себе громадянкою. Я – людина, а це вище за щось громадянське». Вона не ходить на вибори та дуже скептично ставиться до протестів і революцій, бо в Україні протестувальники не висувають адекватних вимог.

Такої самої думки дотримується журналістка Вікторія Фокіна: провадити політичну діяльність в Україні можливо тільки за умови наявності зв’язків та фінансових ресурсів. «Я була на майдані 2014 року. Але я була там просто з цікавості. Ми вийшли з одногрупниками, бо треба було показати, що нам не байдуже. Ми нічого не могли вирішити тоді, і нова влада показала, що все було дарма», – говорить вона.

Міленіали були активними учасниками Помаранчевої революції 2004 року і Революції гідності, але відразу після революції на парламентських виборах 2014 року виявились найбільш пасивною електоральною групою в Україні. 65% молодих українців цілком погоджуються або скоріше погоджуються, що молодь має отримати більше можливостей, щоб її голос звучав у політиці, однак лише 4% готові вести політичну діяльність.

image

 

Найстаршим міленіалам зараз тільки 38 років. На Заході їх називають «multitaskers»: вони готові до різнопланової роботи і навантаження, але за однієї умови – на результат не треба довго чекати.

«Людей нашого віку довгострокова перспектива лякає. Ми звикли до миттєвого винагородження. Ти щось зробив – на тобі лайк», – говорить політолог Андрій Круглашов. Він два з половиною роки координував громадський рух «Чесно». Міленіали звикли, що все відбувається миттєво, а з політикою це не працює. Досвід Андрія показує, що молодь потрібно залучати часто, але ненадовго: для цього підходять онлайн-петиції, подання власних проектів на бюджет участі, місцеві референдуми, робота в об’єднаннях співвласників багатоквартирних будинків.

Ярослав Грицак називає міленіалів поколінням відкладених рішень. «Міленіали відкладають відповідальність на майбутнє, – говорить історик. – Я думаю, це через їхнє дитинство. Припускаю, що їхнім батькам у 90-х ніколи було ними займатись. Зараз міленіали намагаються надолужити – замість того, щоб приймати дорослі рішення, вони продовжують своє дитинство». Міленіали не поспішають працювати за спеціальністю після навчання, відкладають шлюб і народження дітей, зрештою, вони не поспішають бути політично причетними. Крім того, що міленіали «досі діти», вони не беруть активної участі в політиці зараз, бо їх не влаштовують старі інститути, і взагалі інститути, а нових вони самі не створили. В Україні вже є політичні партії, де переважають молоді люди і які представляють інтереси молодих. Ці партії стануть парламентськими за однієї умови – за них проголосують молоді люди, а отже, міленіалам треба піти на вибори.

Міленіали прагнуть позбавитись ієрархій і скептично ставляться до класичного організаційного лідерства, яке попередні покоління навіть не ставили під сумнів. Хоча самі вони не поспішають ставати лідерами, а лідерство інших визнають важко.  «Ми переходимо до гетерархії (мережева структура із розподіленою владою – авт.), а це означає, що харизматичне лідерство відходить у минуле. Міленіали організовуються по-іншому. Тому вони відкидають політичні партії та інші політичні інститути, бо ті створені за принципом ієрархії», – говорить соціолог Михайло Винницький. На його думку, для міленіалів вплив є важливішим за традиційну владу.

image

 

«Головне, чого треба вчитись українській молоді, – це будувати команди. Бо коли ти один, масштаби твоїх задач обмежені масштабами твоєї особистості. А коли є ще хтось, ви можете у сто разів більше. Міленіали повинні змінювати практики прийняття рішень», – говорить Андрій Круглашов. На його думку, міленіалам важливо, щоб їх залучали до обговорення, щоб рішення приймалися прозоро і конкуренція відбувалась за визначеними правилами.

Молодим людям в Україні також складно визначити, які політичні погляди їм ближчі, – праві чи ліві. Однак оцінюючи низку тверджень у соціологічному опитуванні, молоді українці продемонстрували виразні нахили до лівих поглядів щодо економічної рівності та ролі держави в забезпеченні добробуту громадян. Більшість української молоді підтримує ідею меритократії: 54% погоджуються з тим, що керівні політичні посади повинні займати здібні люди.

Представник старших міленіалів, журналіст Отар Довженко розповідає, що виходив на антикомуністичні протести ще підлітком. Коли в середині 90-х відбувалися багатотисячні демонстрації за відновлення СРСР, Отар долучався до нечисленних пікетів Народного Руху під синьо-жовтими прапорами. Потім була Помаранчева революція і Революція Гідності. Говорить, що консервативним не був ніколи, але після революції бути ліберальним стало простіше. Якщо раніше він спрямовував зусилля на те, щоб Україна не була прив’язана до Росії, тепер, коли це втілилось, можна зосередитись на правах людини. Журналіст помічає, що в українському суспільстві піднялась планка свободи і толерантності.

Євгеній Томінець, фотограф, також ідентифікує себе лібералом. Каже, що не раз стикався з тим, що в Україні лібералами вважають тих, хто звик терпіти і не вимагати від держави більшого. Але в його розумінні ти ліберал, якщо найвищою цінністю для тебе є цінність людського життя.

Андрій Круглашов, навпаки, все більше усвідомлює цінність держави. Він відійшов від анархічних ідей, бо за анархії працює право сильного. Зрозумів необхідність ефективного управління, особливо місцевого самоврядування, практик, які з маленьких міст будуть масштабуватися на країну.

Навіть ті, хто вважає, що покоління міленіалів є доволі суперечливим у цінностях, найімовірніше, визнає, що молоді українці, як правило, більш ліберальні у політичних і соціальних питаннях. На думку Михайла Винницького, через те, що в 90-ті роки міленіали ще перебували під опікою батьків та їм не довелось самостійно виживати, це покоління є моральнішим.

Водночас  міленіали – це більш егоцентричне покоління, на відміну від їхніх батьків. На Заході міленіалів називають «нарцисичним поколінням», а Джин Твенге заявляє, що вони – «я-покоління».

image

 

«Міленіали більше схильні толерувати ті речі, які наше покоління не могло, – говорить Ярослав Грицак. – Питання, яке демонструє вашу толерантність, – як ваше покоління ставиться до ЛГБТ? Молоді араби не відрізняються від молодих європейців, поки не заходить питання про сексуальні меншини. Це  межа. Інше питання – це біженці. Чи зможете ви бути толерантними до біженців?»

Андрій Круглашов розповідає, що завжди готовий публічно підтримати і вийти на протест проти дискримінації прав будь-якої групи населення. «Я б вийшов на протест і за тих, кого сам не підтримую, хто є моїм опонентом, якщо їхні права порушуються». За його словами, він був толерантним ще до того, як в Україні почали проводити прайди та масові кампанії підтримки меншин. Він жив у Сполучених Штатах у найбідніших районах Атланти, працював в штабі Обами з демократами, ходив до протестантської церкви. Те, що українці стають толерантнішими, Андрій помітив уже після повернення в Україну – під час Революції Гідності.

Письменник і активіст Андрій Тужиков не любить називати себе громадським діячем, бо, на його думку, в Україні це асоціюється тільки з політикою. Він координує громадські та освітні ініціативи в Чернівцях, але займатися політичною діяльністю поки не планує. Розповідає, як до революції 2014 року був у глибшому андеграунді, симпатизував зеленим комунам та антиглобалізму. На думку Андрія, середовище активних міленіалів стало більш ліберальним і толерантним після 2014 року. Але говорити про загальну  толерантність зарано. Достатньо згадати зрив праворадикалами презентації фільму «This is gay propaganda» в Чернівцях та перешкоджання презентації книги «Майя та її мами» на Форумі видавців. А, може, серед них не було міленіалів?

За словами Ярослава Грицака, сьогодні ключовим питанням для молодих українців є те, як і коли вони почнуть себе інституціоналізувати. Міленіали, окрім того, що поки не розуміють рівня загроз від своєї аполітичності, не усвідомлюють і рівень власних можливостей. Вони однозначно не дадуть себе скривдити й не визнаватимуть системи, яка обмежує їх права, але зі створенням своєї власної досі вагаються. Так чи інакше, про це покоління напевне відомо одне – вони житимуть довше за попередні, тому краще їм налаштуватись на довгу дистанцію.

 

Ілюстрації з ресурсу Unsplash

Чи може документальне кіно загоїти задавнені травми суспільства?

Замість того, щоби пробувати захищатися від системи, руйнувати її, протестувати проти неї, давайте спробуємо будувати систему, інституції, довіряти, створювати стандарти, професіоналізуватися і обертати ці стандарти системи в бік людини, її гідності і прав.