«Ти сам — мотор, сам — колеса»

«Ти сам — мотор, сам — колеса»

207 16 хвилин хв. читання
26.01.2018

Київський велотрек: історія ревіталізації занедбаного об’єкта, створення навколо нього нового унікального публічного простору і побудова взаємодії між громадою й адміністрацією міста

Відновлення Київського велотреку, одного з найстаріших у Європі, — перетворення занедбаного і забутого спортивного об’єкта на популярну і доступну для всіх складову публічного простору — це історія не тільки про споруду, а про людей і про важливість діалогу та взаємодії між ними. Про готовність брати на себе відповідальність і діяти. Відтак про спроби, уроки й успіхи. Та найбільшою мірою, мабуть, про любов — до своєї справи, спорту та міста. Нещодавно проект подальшого розвитку й створення на базі столичного велотреку Центру велосипедної культури був представлений на конкурсі «Ляйпцизька премія інтегрованого розвитку міст 2017». Головною ідеєю проекту є впровадження «м’якої інфраструктури» для популяризації велоспорту і велотранспорту в столиці України. Ще є над чим працювати, але хтозна, можливо, вже зараз на треку тренуються майбутні переможці.

Сто років у сідлі

Чи знаєте ви, що Київському велотреку — понад сто років? Його заснували 1912 року, а вже на початку 1913-го тут було урочисте відкриття. У радянський період трек став базою спортивного товариства «Авангард» (з 1991-го — Фізкультурно-спортивне товариство «Україна»), яке об’єднувало будівельників і машинобудівників. Поруч з авангардівцями тут розташовувалися понад 15 секцій велоспорту з інших профспілкових та спортивних товариств, відбувалися регулярні змагання місцевого та всесоюзного масштабу. Однак зміна політичної системи та складний перехід до вільного ринку («круті» 90-ті) призвели до занепаду всієї системи організованого масового спорту. Микола Вогник, один із членів ініціативної групи відновлення велотреку, який також цікавиться історією велоспорту, зауважує:

— У реорганізованих ФСТ часто опинялися люди, далекі від спорту, зацікавлені не в його розвитку, а у власній наживі. І мені здається, саме ця проблема в багатьох випадках є ключовою для розуміння, звідки в центрі міста беруться руїни стадіонів, занедбані елементи колишньої соціальної інфраструктури. Стало вигідно не розвивати, а «списати» якийсь об'єкт — щоб побудувати там офіси чи елітне житло. З цієї самої причини занепадав і велотрек (а це майже 1 га в самому центрі міста). На початку 2000-х життя тут завмерло зовсім, землю було віддано під забудову тоді маловідомій фірмі «Консоль ЛТД», яка почала зводити багатоповерхівку (все вище і вище), а згодом, як виглядало з рендерів та проекту забудови, планувала зруйнувати велотрек зовсім (3-поверховий паркінг, нові висотки за периметром). Цей процес активізувався 2009 року, коли почали демонтовувати один із віражів треку, який на той час вже мало нагадував про колишню велич об’єкта. Відтак поруч з велотреком (де раніше був центральний вхід), прямо над одним із віражів, з’явився височезний будинок-«монстр». На цей виклик місцеві мешканці, спільнота, на жаль, вчасно не відреагували, хоча і не дозволили будівництву розростися далі. Фактично так почався не тільки занепад велотреку, який перетворився на звалище будівельного сміття, а й усього велоспорту в Києві: останні велобази разом із тренерами та професійними спортсменами, які, як з’ясувалось, нікому непотрібні, були вимушені шукати собі інше заняття.

image

 

Що стосується позиції держави, то в період незалежності України змінювався статус і форма власності треку, але цього було недостатньо, щоб його вберегти. 1998-го треку поспішно було надано статус пам’ятки історії та архітектури, а потім так само з поспіхом скасовано 2007-го, хоча згодом, цей статус об’єкту все ж таки повернули. Колишнє керівництво, яке завело велотрек в багатомільйонні борги, пропонувало комерціалізувати об’єкт, що передбачало створення готельно-розважального комплексу поряд, але через відсутність інвестора ці плани так і залишились на папері. Тим часом інфраструктура велотреку деградувала: не було умов для тренувань, тренери із залишками інвентаря перемістились зі столиці до Львова на єдиний в Україні критий велотрек.

Спроби прихильників врятувати спортивну споруду в центрі Києва не давали бажаного результату. Аж до Майдану. На хвилі тогочасного підйому, на початку 2014-го активісти самоорганізувалися і почали не просто публічно вимагати відновлення спортивного об’єкта, а й діяти. Якщо на перший «суботник» у квітні прийшло з десяток людей (спортсмени, тренери, їхні вихованці, наприклад, колишній чемпіон світу з велоспорту Сергій Білоскаленко), то після медіарозголосу (тодішній директор треку намагався перешкодити прибиранню) — вже удесятеро більше.

Із соцмереж — у поле

Трек — об’єкт непростий, особливий. Відновлення вимагало знання специфіки його функціонування, стратегії розвитку й архітектурного проекту, конкретних зусиль і залучення ресурсів. З ініціативи колишнього велогонщика Олександра Пригунова за це взялася група ентузіастів, зокрема Володимир Мельник (нині директор треку), Єгор Панченко, Євген Присяженко, Микола Вогник, Андрій Шуляр та інші.  Не все було просто: бракувало досвіду, дехто залишив попередню роботу, щоб  на волонтерських засадах рятувати трек.

Запорукою успіху, очевидно, стало об’єднання всіх зацікавлених у проекті людей: спортсменів, фанатів велоспорту, міських активістів, фахівців та чиновників, які розуміли важливість треку для міста. Як згадують в ініціативній групі, дуже багато допомагали особисті знайомства кожного. Завдяки низовій самоорганізації вдалося розібратися з ситуацією, розробити базовий план та візуалізації майбутнього велотреку. Водночас в архітектурних бюро, куди з надією звернулися активісти, до ідеї поставились «прохолодно» та зі скепсисом. Микола каже:

— Зараз модно розказувати про цінності, про участь громади, про взаємодію на всіх рівнях, але насправді це не так просто зробити. Особливо, якщо це щось доволі глобальне, а ресурсів обмаль. Тому наше завдання як активістів полягало в тому, щоб організувати людей і скласти план дій, який би став дороговказом для чиновників і виконавців проекту. Важливо було залучити якнайбільше компетентних людей і з цих клаптиків досвіду створити суцільну картину. Велику, можливо, визначальну роль у цьому процесі відіграли соцмережі як механізм спілкування. Не було б Фейсбуку — не було б сьогодні Київського велотреку. Це справді сильний інструмент, завдяки якому ми змогли давати інформацію назовні та залучати людей. Вони відгукувалися — ставали частиною команди, принаймні на якийсь період. Пригадую, один хлопець написав, що ми щось не так робимо, — ми його запросили приєднатися, він прийшов і реально включився до спільної справи. Завдяки соцмережам, публікаціям у пресі люди побачили, що трек оновлюється. Ми отримали досвід: на початку не уявляли, як виконати це складне завдання — як маленькі камінці викласти у вежу, зробити з них міцну структуру, але в процесі разом навчилися будувати ці відносини.

image

З кабінету і з вулиці

Попри ентузіазм активісти вже на старті розуміли, що вдихнути життя в руїни самотужки їм не під силу: надто масштабний проект.

— Треба було привернути увагу міста і змусити бюрократичну систему запрацювати: бо ж Управління молоді та спорту звітує на папері, що в Києві є велотрек, а насправді його немає — там руїна, огороджена парканом. Наша ідея та основний стимул діяти були в тому, що ми свідомо на добровільній основі вкладаємо свої час і зусилля для відновлення, але це — міський проект, відповідно міська адміністрація має ліквідувати цей борг перед громадою. Ми вирішили йти на самий верх — до голови району, до мера міста Віталія Кличка, який і зіграв вирішальну роль. Для нас суперважливим було творити взаємодію з містом, переконати в тому, що велотрек має бути відновлено. На рівні району ми змогли залучити до процесу голову Шевченківської РДА в Києві (тоді саме призначили Олега Гарягу), щоб він фактично був нашим «адвокатом» у КМДА. Завдяки йому вдалося налагодити співпрацю з комунальними службами: під час прибирання на треку нам надали техніку, екскаватор, вантажівки для вивезення сміття. А на рівні міста ми заручилися підтримкою Департаменту містобудування та архітектури КМДА: вийшли на головного архітектора міста (тоді це був Сергій Целовальник), його заступниця Анна Бондар підтримувала нас, зокрема наше прагнення зробити процес максимально публічним. У результаті була створена робоча група при міському голові, до складу якої ввійшли відповідальні фахівці, чиновники й активісти. Упродовж 2015-17-го група провела низку засідань, де обговорювалось, що і як має бути зроблено. Це цікавий приклад того, як активісти та міська влада можуть взаємодіяти. І це успішний досвід — як для прийняття рішень, так і для комунікаційного процесу загалом. Хоча не обійшлося й без проявів типового конфлікту двох бачень — з кабінету та з вулиці, але ми були чітко налаштовані на результат, — розповідає Микола Вогник.

Віднаходженню спільної мови також посприяв Андрій Шуляр, велосипедист, за фахом архітектор (нині Urban Curators), який на той час якраз працював у департаменті містобудування та архітектури КМДА.

Активісти сподівалися на архітектурний конкурс, аби отримати найкращий проект реконструкції велотреку, але адміністрація тоді найняла компанію, яка все спроектувала і провела роботи на треку. Реставраційні роботи (на суму майже 100 млн грн із міського бюджету) стосувались не тільки полотна, а й благоустрою газону, асфальту, трибун, заміни комунікацій, парку ім. О.Гончара поруч, паркінгу (навколо якого були певні непорозуміння) та кафетерію. Практично з фундаменту постала адмінбудівля. Відкриття треку двічі переносили через зауваження велосипедистів щодо недоліків покриття, дренажної системи тощо. Врешті у травні 2017-го гучним шоу трек відчинив свої двері.

image

Велотрек без трекових велосипедів?

— Хоча на початку я, знаючи підходи нашої влади, дуже скептично ставився до можливості відновлення треку, але, на моє велике здивування, — все вдалося. Найбільше надихнуло те, що трек став набагато кращим, ніж був коли-небудь раніше. Ми з колегами дійшли висновку, що з-поміж бетонних треків за якістю покриття він, мабуть, найкращий у Європі. Його геометрія трохи нетрадиційна: у світі нині популярнішими є треки розміром 250 м, але деякі мають відмінну довжину кола (як наш — 285,714 м), і на них проводять і Кубки світу, й інші змагання. У тому, що велотрек справді прекрасний, нема сумнівів, — говорить Віктор Осадчий, тренер ДЮСШ №7, свого часу науковий співробітник збірної команди СРСР і багаторічний головний тренер збірної України з велоспорту на треку.

Деякі проблеми все ж залишаються актуальними. Це відсутність трекових велосипедів. Придбати їх — одне з головних завдань нині. Проте на треку таки є з десяток цих унікальних «спортивних снарядів» — їх зібрали власними силами самі ж активісти, щоб відвідувачі велотреку та учні спортивної школи могли вже зараз займатись. Їхня унікальність, за словами Миколи, дозволяє «відчути крутість швидкісної їзди на треку» (можна розігнатись до 70 км/год), дає «відчуття повного польоту та єдності веломашини і людини», коли «ти мчиш, ти — сам мотор, сам — колеса».

Інша проблема — відсутність накриття. Просто неба тут поїздиш хіба в теплу пору, та й то, коли сухо: через опади, вологість полотно стає непридатним для тренування й катання; бувало, навіть скасовували змагання через невеликий дощ. Це важливе питання, адже в Україні є лише кілька велотреків — у Києві, Харкові, Львові (також був у Сімферополі), і з них під покрівлею лише львівський. Хоча він вважається найкращим, проте, як зауважують спортсмени, там не найліпші умови, проводять різні заходи неспортивного характеру, а чимало містян просто не здогадуються про його існування. Загалом для розвитку велоспорту в Україні бракує і місць для тренувань, і тренерів, і системних успіхів у глобальному масштабі. Утім такі знакові події, як відновлення Київського треку, дають імпульс до дій.

image

Не на швидкість

Нині на столичному велотреку тренуються професійні гонщики й аматори-велосипедисти, приходять прихильники активного способу життя й багато дітей. Дехто тут бігає, займається йогою: кажуть, комфортно та безпечно, подобається атмосфера. За використання полотна та їзду на велосипедах на треку грошей не беруть, тренери добровільно проводять інструктаж. Заробляють тут хіба на тренажерних залах, а зарплати персоналу покриваються з бюджетного  фінансування. Тут націлені на відродження спортивних традицій, популяризацію спорту як способу саморозвитку й пізнання себе. Микола Вогник пояснює:

— Це має бути місце максимально доступне і відкрите для всіх. Ще на стадії дослідження й аналізу ми зрозуміли, що і площа біля кафе, і парк — це все публічний простір, пов’язаний із треком. Зелена зона має перетікати в активну зону треку — і люди з площі мають дивитися, що тут відбувається, споглядати, вчитися. Їм має бути цікаво. Загалом ми за зміну парадигми спорту. Радянська модель була антигуманною: можна «видресирувати» десяток чи сотню людей, щоб виростити одного чемпіона, але що з цими людьми далі? Натомість підхід у тому, щоб дати можливість спробувати сотням або й тисячам, дати мотивацію — відібрати 10-20 людей, в яких це вдається найкраще і вести їх догори. Це не про швидкий результат, ні: ця модель, можливо, вимагає часу, але й залучає більше людей, дає їм корисний досвід, до якого вони, ймовірно, колись ще повернуться. Ми намагаємося відновлювати все фактично з нуля, популяризувати велосипедний спорт і культуру серед загалу, орієнтуючись не тільки на вихованців ДЮСШ, а й на любителів.

Майбутні чемпіони

Свого часу на київському велотреку тренувалися 40 чемпіонів світу, 20 призерів світу та переможці олімпіад. Нині ж у Києві, парадоксально, немає спортсменів вищого дивізіону. Проте відновлення треку може це змінити. У жовтні тут відкрили велошколу для дітей віком від 10 років. Вона користується неабиякою популярністю (чому посприяла й соціальна реклама по місту). З учнями працюють знані тренери, як-от Євген Присяженко, який фактично виріс на столичному треку (тут його батько працював тренером) і був багаторазовим чемпіоном Радянського Союзу на шосе й треку, або уже згадуваний Віктор Осадчий. Це саме його вихованці здобули срібло на Олімпійських іграх у Сіднеї 2000 року, в різних дисциплінах перемагали на Чемпіонатах світу у 1990-2000-х. Віктор Петрович розповідає:

— На велошколу ми набрали дуже багато дітей. Більшість, зрозуміло, піде геть: хтось прийшов погратися, хтось спробував — не сподобалось. Ми тільки за, нам не шкода. Але згодом, з 200 осіб лишається 10%. Це ті, котрі хочуть займатися, ходять регулярно. Тому ми з надією дивимося в майбутнє, сподіваємось, що все-таки велоспорт тут оживе. Наше перше завдання — навчити дітей їздити правильно на трекових, шосейних спортивних велосипедах: тобто всім разом, один за одним, у групі, бо їм же доведеться виїжджати на дорогу і там уміти подбати про свою безпеку.

Андрій Шуляр, який недавно здобув перемогу на відкритих міських змаганнях у Львові (за очками у гонці, третій у загальному заліку), додає:

— Велоспорт на треку — це цілий чудовий світ, в який можна зануритися і яким можна захоплюватися. Особисто для мене він найближчий за духом.Це щось шляхетне, як королівські перегони, й досить цікаве азартне видовище. Сама їзда на трекових велосипедах — ціла культура: інший рівень і вміння кататись, інший стиль руху та життя. Якщо ти вже пішов на трек, відмовлятися від цих вражень не захочеш. Велотрек у Києві дуже важливий, створює різноманітність дозвілля і соціального життя. Можна не бути затятим спортсменом, щоб приходити сюди і добре проводити час. Це місце притягує — воно ні на що не схоже: тут є низка вдалих комбінацій (цікава архітектура, зелена зона поруч), що створює нову сутність. Хочеться, щоб тут все активно зажило. Думаю, потрібен час, досвід. Я бачу перспективи за умови зростання професійності та поліпшення компетенцій в управлінні треком, організації змагань, його виходу на самоокупність, якщо не на прибуток.

image

Трохи повітря в офіси

Київський велотрек нині є точкою притягання. Попри всі віражі це — успішний приклад: і ревіталізації занедбаного спортивного об’єкта (яких чимало в багатьох українських містах), і створення навколо нього нового унікального публічного простору, і популяризації спорту, і побудови діалогу та взаємодії між громадою й адміністрацією міста. Микола пояснює, в чому цінність треку:

— По-перше, це наша історія і спадщина. Мало хто знає, що велотреку 105 років. Це ще дорадянський Київ, про який нам загалом відомо небагато. Ми зараз над цим працюємо, і, власне, сподівались отримати Ляйпцизьку премію, щоб зробити веломузей — заповнити цю інформаційну прогалину, розказати історію: чому це місце важливе, які тут були традиції, хто тут тренувався і працював, а потім — ставав найкращим із найкращих. По-друге, цей об’єкт важливий для місцевої спільноти в контексті вулиці, кварталу, району. Це дає трохи повітря у всі ці офіси, магазини, ресторани в центрі міста. І третє, можливо, найважливіше: в центрі столиці наразі немає майже нічого подібного, ні доступних стадіонів, ні спортмайданчиків. Все було комерціалізовано чи занедбано... А трек як комфортна інфраструктура дозволяє відчути, що в місті є простір для дозвілля і спорту, для людей.

 

Ілюстрації з архіву Київського велотреку

Зрозумілі поради, завдяки яким бізнес зможе вийти на краудфандинг, а значить залучити ресурси, підвищити впізнаваність свого бренду та зростити спроможність команди.

Думаю, страх свободи існує – страх серед можновладців, що люди знайдуть собі до діла щось краще та корисніше, ніж створювати прибутки капіталізму.