Формально ніби дійсно все «покращується», але знову-таки – з тим популярним у нас смисловим навантаженням цього слова. При підготовці міжнародних досліджень стану і розвитку громадянського суспільства часто враховуються загальні індикатори, лише кількісні показники або наявність того чи іншого закону. З цим у нас якраз ніби все гаразд. Але практика застосування, реальний ефект – ось що ключове.

Поміркуймо, чи можемо ми говорити про відчутний розвиток, коли на 40 тисяч зареєстрованих громадських організацій лише 5% вважаються дійсно активними. Ми роками спостерігаємо вкрай низьку підзвітність самих громадських організацій, і йдеться лише про 8% ГО, які готують публічні звіти для громад.

Рівень довіри до ГО зростає: у червні 2010 р. громадським організаціям довіряли 26%, у травні 2013 р. – близько 38%. А з іншого боку, на сьогодні всього 8% громадян залучені до активної громадської діяльності, і порівняно з минулим періодом цей показник знизився. Цим не можна нехтувати.

Дійсно, ГО навчились привертати увагу владних чинів, але лише через підняття галасу (вуличні акції, спільний фронт, медіа, соціальні мережі). У країні досі не вибудовано нормального цивілізованого діалогу влади та неурядових організацій. Є закон про ГО, про доступ до публічної інформації, є навіть Стратегія державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства. Працює Координаційна рада з питань розвитку громадянського суспільства, ті ж громадські ради. Якщо оцінювати загалом, то це все ніби має діяти. Але є одне «але», як каже один відомий канадський журналіст. Яким чином все це організовано, як залучається громадськість? Є суттєві ознаки того, що процес перетворюється на імітацію.

За останні п’ять років в Україні створено майже всю правову базу для більш-менш нормальної роботи громадських та благодійних організацій. Так, ще є проблеми із веденням господарської діяльності (щодо джерел отримання доходів, способів їх оподаткування та розподілу). Проте в цілому все більш-менш чітко. І це заслуга передусім громадських лобістів, які кілька років рухали всі ці реформи.

А от якщо ми говоримо про впровадження цього законодавства, то тут є величезні проблеми. Особливо із механізмами участі у прийнятті владних рішень та розвитком місцевої (локальної) демократії. Я маю на увазі, що живі консультації з громадськістю та реальне врахування думки громадян все більше підміняються електронними і, на жаль, часто мертвими сервісами. А щодо локальної демократії зараз роблять усе можливе, аби громадяни не могли проводити місцеві ініціативи.

Мене позитивно вражає, що громадянське середовище стає все більш експертне. Не академічно-теоретизоване, а саме мегапрофесіне, здатне вести діалог з владою як мінімум на рівних. І при цьому все більше організацій розуміють, що виживуть тільки відкриті, а тому практика добровільного звітування про свою роботу та фінанси стає все популярнішою.

Якщо ж говорити про реально слабкі сторони, ми все ще вчимося чути одне одного. Часто ми однаково емоційно ненавидимо чиновників-корупціонерів та колег по справі, і тільки через те, що нам не подобається чужа думка, іноді – чужий успіх. Також ми все ще дуже залежні фінансово. Як результат, часто ці залежності в ресурсах породжують залежність і в діях.

Ще один слабкий бік – це величезне бажання багатьох організацій погратись у політику. Всі починають з одним гаслом: ми знаємо, як робити добре у громадській сфері, – зараз ми покажемо, як це ж робити у сфері політики. В результаті часто втрачаємо хороших громадських активістів і вкрай рідко отримуємо бодай яких активістів політичних.