Ми з Машею домовилися про інтерв'ю якраз напередодні Євромайдану, і коли зустрілися, українці вже щосили готувалися до європейського маршу.  З журналісткою газети «День» ми побачилися на Майдані і поговорили про те, чому важливо відстоювати свої інтереси разом, і як журналіст може впливати на ситуацію. 

– Напевно, актуальне питання зараз: як ти оцінюєш нинішні події?

– Мені здається, те, що нині відбувається – це важливий момент в історії. І в тому, що це стосується угоди, і в тому, що протягом останнього тижня ця демонстрація має мирний характер, попри деякі провокації. Ми можемо показати всій Європі, що український народ має свою думку, на відміну від того, що демонструє наша влада. Власне, багато людей досить скептично висловлюється з цього приводу в соцмережах, але українці вийшли, а це означає, що це зачепило їхні особисті інтереси, і що вони готові їх відстоювати. Це схвально. З іншого боку, трохи бентежить опозиція, яка була явно не готова, точніше, менше готова, ніж народ. Це було видно, коли на Майдан прийшли політики, не було конкретного плану дій. Тобто вони не змогли запропонувати нічого конкретного – куди далі рухатися. Має бути лідер, який запропонував би людям, куди йти далі. Майдан – це добре, але важливо бачити напрямок.

– Ти бачиш такого лідера?

– Поки не бачу. Мені опозиція здається досить слабкою: політики, напевно, не готові об'єднуватися заради, як би це пафосно не звучало, спільної дії. Навіть по всіх цих мітингах видно, що кожен тягне ковдру на себе. Поділ майданчиків розкурочив весь Майдан, по Facebook було видно, що люди не зовсім розуміли, куди приходити – хтось прийшов до Університету Шевченка, хтось на Європейську, хтось безпосередньо на Майдан. А потім з'явилося два майдани. Це досить типово для України: один – громадський, інший – політичний, що знову-таки показувало, що опозиція не готова. Більше того, опозиція була не готова до того, що вийдуть освічені люди, які знають, чого вони хочуть, розбираються в суті питання, і тому всі ці гасла про «банду геть», «погани донецькі» та інші вже не працюють. Тому що люди вийшли для конкретного рішення.

– Ти робиш інтерв'ю з людьми на Майдані, ходиш туди і вранці, і вночі. Що в основному чуєш від людей? Які історії встигла побачити?

– Мене цікавлять переважно звичайні люди, хоча, звісно, тут можна побачити і відомих особистостей, політиків, митців, музикантів, креативний клас. Мене цікавить, чому на Майдан виходять звичайні люди. І дуже радує молодь. Я розмовляла зі школярами, вони чітко формулюють свої вимоги, вони знають, навіщо вони стоять і навіть розуміють, що угода – це тільки етап, а не вступ до ЄС. Вони розуміють, що після цього завтра ж не стане краще, що це довгий процес. Я була приємно здивована, що молодь глибоко проникає в це питання.

Сподобалося, що є й люди старшого віку, люди, які були на помаранчевій революції, вони між собою спілкуються, і це важливо. Такий обмін досвідом. Ще мені сподобалася історія дідуся, який приїхав один із Берислава, у нього там шикарна бібліотека, а тут він ходить грітися в «Наукову думку», де читає новинки літератури.

– У такій обстановці, мабуть, складно розділити всередині себе журналіста і соціального активіста. Чого більше в тебе?

– Я завжди розділяю ці ролі. Коли я приходжу як журналіст, я завжди відповідально роблю свою роботу. Коли беру участь у події, де виявляється моя громадянська позиція, – там я соціальний активіст.

– Тут ти абстрагуєшся?

– Насправді важко абстрагуватися, але я вважаю, що я неполітичний журналіст, і мене, в першу чергу, цікавлять людські історії, те, що відбувається навколо, що думають люди. На політиці я не зосереджуюсь. А для особистих думок є хороший жанр авторської колонки – якщо щось не потрапило в текст, свою позицію можна висловити там. Як от, наприклад, у тебе вийшла класна колонка на «Укрправдi».

До речі, це питання, мені здається, досить складне. Приходить думка про фотографів, які працюють у гарячих точках. Наприклад, відома фотографія, де дитина в Африці вмирає з голоду, а поруч сидить стерв'ятник. Час від часу виникають дискусії: що повинен був би зробити фотограф – врятувати дитину або зафіксувати момент? На такі питання немає конкретної відповіді. Але зараз тут ми бачимо багатьох журналістів, які виходять на трибуни, вони вже по суті стали громадськими активістами і вийшли за межі журналістики.

– Поговорімо про Спільнокошт. Ти профінансувала «Громадське радіо», яке вже почало працювати в тестовому режимі, в тому числі зараз робиться програма «Голоси Майдану». Ти задоволена результатом?

– Якби мені не подобалося те, що вони роблять, я б не стала брати участь в цьому проекті. Я сама працюю в газеті «День» – це видання, яке зосереджується на важливих темах, ми не гонимося за чорнухою або зірками. В Україні не так багато ЗМІ, які можуть давати глибоку аналітику стосовно того, що відбувається навколо. Мені здається, «Громадське радіо» – це ще одне ЗМІ, яке створює суспільний медіапростір для серйозних тем, цікавих і доступних слухачам. Крім того, я вважаю, що незаслужено говорять, ніби радіо своє віджило. Воно зараз переживає реінкарнацію. «Громадське радіо» – це інтернет-радіо, можна закачати програми і слухати. Зараз радіо знаходиться на новій стадії розвитку. А «Громадське радіо» в авангарді і може задати хорошу тенденцію.

– А власний проект ти хотіла б подати на Спільнокошт?

– Я про це ніколи не думала. Поки що не придумала проект, який міг би діяти довго. Ти збираєш гроші на те, що дасть потім довготривалий результат і якісний продукт. Взагалі сама поява Спільнокошта є історичною. Це не зовсім благодійність, тут люди виступають як інвестори і споживачі, вони платять за якісний продукт, який потім буде працювати. Простий алгоритм дії: якщо можеш, зроби щось сам, якщо не можеш, – підтримай людей, які можуть це зробити.