Вже зовсім скоро в Дніпропетровську проходитиме арт-хакатон «Код міста». Ця подія спровокувала нас познайомитися з Дніпром поближче. Найдоречніший спосіб для цього – запитати найцікавіших людей міста, що вони про нього і про себе думають.

Цього разу свою дніпропетровську історію розповідає дизайнерка одягу, співзасновниця галереї-книгарні «Чорна Ящірка» АЛЛА РИБІЦЬКА.

Перспектива сучасного Дніпропетровська в розвитку і стимуляції гуманітарних напрямків: мистецтво; галереї; модернізація старих й створення нових музеїв, зокрема технічних; відкриття концертних майданчиків, бо їх дуже бракує в місті; збільшення книжкових магазинів – просто катастрофічна ситуація.

Окремо виділяю спорт – раніше в місті була велика кількість ДЮСШ, є своя льодова арена, кілька басейнів, гребний канал, була хороша легкоатлетична школа і ковзанярська, є кілька кінних базі й іподром в межах міста.

Дніпро може стати головним «по спорту» в країні, готувати олімпійські резерви – всім цим треба лише зайнятись і фінансувати.

Місто не забудоване дуже щільно, мікрорайони доволі просторі – це дає змогу для будівництва дворових стадіонів та розвитку інфраструктури. Мені б цього дуже хотілося, принаймні, як одного з варіантів для міста. Така собі спортивна столиця. Але поки що, на жаль, подібні проекти не обговорюються навіть на рівні місцевих активів.

Головна проблема міста – його «постіндустріальний синдром». Місто, яке створювалось і все життя в ньому «заточувалось» під важку промисловість, на чому виросло кілька поколінь – це нелегко перетравити.

З одного боку, є комплекс ображеності, що ми тепер не найнай-, з іншого – нерозуміння, що важка промисловість у тому вигляді, яка вона є на сьогодні, – це вже минулі пережитки і все одно доведеться перелаштовуватись на модерні рейки. Це гальмує.

В культурному плані є ще один чинник – відсутність сталого міського міфу, міської історії. Це тягне за собою пошук штучних ідентичностей, які не приживаються на сьогоднішній день.

Наприклад, історія козацтва. Замість цікавих живих досліджень, правдивих фактів та відкритих ленд-артів містянам швидше нав’язують нафталіново-радянську традицію, яка точно ніяк не закріплюється й не викликає інтересу серед молодого покоління. Що й не дивно.

Мені виглядає, що ми багато в чому схожі на Нью-Йорк або Берлін (в перспективі це буде так, сподіваюсь). Дніпровцям властиві не лише сарказм і снобізм, все ж таки ми більшою мірою ліберали, ніж традиціоналісти.

Мультикультуралізм, відсутність сталого міфу, центральне розташування – це шанс не застрягати в чомусь одному, не залишатись в стереотипах. Моє місто приймає всіх. Не всі можуть пережити його – тут можна бути собою, грати не за правилами, а це не кожен може. І не всі це бачать.

Ідентичність Дніпропетровська можна будувати навколо урбаністики, архітектури, дизайнерських угруповань, мистецьких кластерів, живих великих арт-центрів; окремо – звернення до всіх останніх досягнень «зелених» технологій і запровадження їх в міському просторі.

«Заселення» старих індустріальних зон проектами художників, екологів та дизайнерів.

Не жлобитись, але це доволі складно пояснити тим людям, які звикли лише до ресурсного, споживацького способу оцінювання життя.

Мої улюблені місця, які були, на сьогоднішній день всі зруйновані або забудовані. Поки що я не можу знайти в місті вулиці чи кварталу, куди б мені хотілося повертатись чи проводити там постійно час – якщо говорити про міський простір. Якщо про якісь локації – то це, безумовно, двір «Чорної Ящірки»; вулиця Короленка (квартал між Червоною площею і Комсомольською, там досі чомусь не повирубували старі дерева), Кайдацький міст (там красивий розлив річки).

Матеріал створено в рамках програми «Код Міста». Це довгострокова програма, що відбувається на перетині інтересів людей культури, аналітиків, бізнесів, а також державних діячів, які займаються розвитком міст.