Слідами нашумілої ситуації зі звільненням у Львові очільниці міського управління культури Ірини Магдиш журналістка «Великої Ідеї» спробувала з’ясувати, як «почуваються» культурні осередки поза центральною частиною міста.

В інтерв’ю , опублікованому на «Українській правді» 5 жовтня цього року, тодішня очільниця управління культури Львівської міської ради Ірина Магдиш говорила, зокрема, про те, що в столиці Галичини досі є мікрорайони, «де взагалі нічого нема – жодного культурного центру, жодної бібліотеки, театру чи кінотеатру. Це мертві райони в культурному сенсі» (переклад – авт.).

Журналістка «ВЕЛИКОЇ ІДЕЇ» спробувала з’ясувати, як «почуваються» культурні осередки поза центральною частиною Львова, та дізнатися, які саме частини міста пані Магдиш називала культурно мертвими.

Поза львівським центром, де зосереджені не тільки всі приватні заклади для туристів, а й усі державні та міські театри, кращі й реформовані бібліотеки, серед яких, зокрема, Перша львівська медіатека та Урбан-біліотека, більшість музеїв, у місті ще є мікрорайони. Новий Львів, Сихів, Майорівка, Рясне-1 і Рясне-2, Левандівка, Збоїща, Знесіння – так називають їх самі мешканці міста, і це не має нічого спільного з офіційним адміністративним поділом.

За результатами дослідження Інституту міста, виявилося, самі мешканці вважають, що мікрорайонів у місті аж 39! І в цих районах зі сучасними культурними осередками, які є справді цікаві львів’янам, склалося по-різному. 

Збоїщанський «Кластер»

image

«Все місто – центр» і «Зміни через культуру» – гасла культурної ініціативи Кlaster.in.ua, яка виникла внаслідок співпраці мистецької формації Wiz-Art та театральної майстерні «Драбина» і від 2013 опікується Народним домом на окраїні Львова, у мікрорайоні Збоїща. Власне, чи не з цього проекту і почався процес «децентралізації» культурних осередків міста, а перша частина девізу – «Все місто – центр» – відтоді не раз звучала з вуст спершу заступника, а потім керівника управління культури Ірини Магдиш.

До сьогодні творці «Кластера» тільки частково втілили свої початкові задуми, а від деяких планів їм навіть довелося відмовитися: долати стереотипи радянського минулого, міцно вкорінені у свідомості старшого покоління, та здобути довіру сучасної молоді, виявилося, не так просто.

Новому керівництву довелося відразу замалювати нанесене у перші дні після відновлення діяльності Народного дому дизайнерське графіті на фасаді будинку, яке мало слугувати символом грядущих змін.

Потім тут відмовилися від ідеї створити «Майстерню роботів», бо це, на думку місцевих, надто суперечить усталеній просвітницько-клубній ідеології НД. Запрошуючи всіх охочих, дівчата щороку висаджують нові саджанці на подвір’ї культурної установи, але їх знову і знову крадуть… Попри те, творці «Кластера» не здаються, а шукають усе нових точок дотику.

Так після кількох зустрічей із мешканцями мікрорайону, під час яких найактивнішим було старше покоління, Вікторія Швидко (попередня директорка) та Тетяна Попович (нинішня керівниця) зрозуміли, що від організації культурних заходів до християнських свят їм не відхреститися. Поступово «концерти» на Великдень і Різдво сприяли тому, що між ними та місцевими «опозиціонерами» довіра таки зросла. Саме вона дозволяє «Кластеру» рухатися далі: залучати місцевих дітей до міжнародних культурних проектів, підтримувати, популяризувати творчість реперів-школярів, які самотужки записують музичні альбоми, проводити різні зустрічі, провадити кіноклуб і мати невеличку бібліотеку.

У найближчих планах Тетяни Попович – свято Збоїщ, яке має відбутися 8 листопада, на храмовий празник місцевої парафії УГКЦ, а також цикл зустрічей дітей і молоді з представниками різних професій, які мають допомогти підліткам вибрати свій шлях у житті.

Кіноцентр на районі

image

Колишній кінотеатр «Сокіл», зданий в експлуатацію 1978 року і добряче запущений за останні 20 років, нового статусу – ЛКП «Львівський кіноцентр» – набув у грудні 2014, за рішенням депутатів міської ради. Але статус – це формальність, головне, що кіноцентр та територія довкола нього, знана під назвою Горіховий Гай, по-справжньому небайдужа новій адміністрації і мешканцям мікрорайону. Впродовж двох останніх років головним ініціатором змін тут є нинішній керівник «Львівського кіноцентру» Андрій Породко.

Офіційно оновлений кінотеатр відкрився у березні цього року. Але багато місяців до того на власній сторінці Фейсбуку Андрій почав публікувати новини з Горіхового Гаю: то спільно з волонтерами там очистили озеро, встановили зручні палети на території, закрили проїзд для автівок, що перетворювали парк на паркувальний майданчик; то коштом колективу розпочали ремонт деяких приміщень. Уже згодом у кінозалі з’явилися ковролін, нові екран, кінопроектор, звукова система, освітлення… Наразі за 200 тисяч грн., виділених з міського бюджету, тут планують відремонтувати дах та замінити решту вікон.

І основне, що запропонував кінотеатр після свого, так званого, ребрендингу, – новий підхід до вибору фільмів.

«Ми змінили формат: орієнтуємося на некомерційне кіно, надаємо перевагу фестивальному, артхаусному. Недавно в нас відбувся фестиваль "Гідність і толерантність" (безкоштовні короткометражки для школярів). Також, спільно з консульськими центрами різних країн, ми проводили тижні датського, іспанського, словацького кіно. Часто маємо "ночі кіно".

Співпрацюємо з довколишніми школами, організовуємо конкурси для дітей, експонуємо дитячі малюнки в холі кіноцентру, організовуємо деякі події для малечі, яка займається в УДЮМКах, за невелику орендну плату у приміщенні кіноцентру діють тематичні кіно-клуби. У вересні в нас відбулася вечірка-відкриття Форуму видавців у Львові. В її межах ми мали кінопокази на подвір’ї, на даху та всередині кіноцентру», – каже керівник ЛКП «Львівський кіноцентр» Андрій Породко.

Як голова громадської організації «САМІ», яка працює з соціальними категоріями львів’ян, Андрій також ініціює проведення у приміщенні кіноцентру різних соціальних подій. Як от відкриття міжнародного турніру для дітей-інвалідів, на якому були присутні представники 10 країн.

«Фабрика повидла» точно оживе

image

Від 2008 року привернути увагу містян до занедбаної будівлі «Фабрики повидла» в мікрорайоні Підзамче намагалися різні ініціативи. Серед них ­– «Дзиґа», молоді театрали, організатори Lviv Fashion Week, «Асоціація культурних індустрій».

Це доволі велике гарне приміщення, побудоване на початку ХХ ст., місцеві ще називають Жовківською рогаткою, саме тут колись проходила межа між містом та селом Знесіння. Для ревіталізації такої споруди, зрозуміло, потрібно чимало коштів. Та Фабриці повидла, здається, пощастило: на початку червня цього року її викупив засновник львівського «Центру міської історії Центрально-Східної Європи», австрійський історик та меценат Гаральд Біндер, з метою створити там сучасний міждисциплінарний культурний центр. Теперішній офіційний власник Фабрики «Харальд Біндер Калчурал Ентерпрайзис», а її директор  

Саме вона розповіла нам, що вже відбувся архітектурний конкурс, за результатами якого свою просторову концепцію культурного комплексу Фабрики втілюватиме віденське архітектурне бюро Atelier Stefan Rindle». На жаль, візуалізації того, що запропонували архітектори, поки що публікувати не можуть.

«Процес прийняття стратегічних рішень – доволі тривалий. Він вимагає ретельного аналізу. Ми паралельно працюємо над архітектурними рішеннями і якісним культурним продуктом. Враховуючи висновки, представлені на торішньому воркшопі, ми однак проводили аналіз можливостей і потреб креативного середовища міста. Фабрика буде платформою міжнародної співпраці, простором, де відбуватиметься взаємодія різних середовищ і мистецтва. Ми передбачаємо для цього виставковий простір, залу для концертів, театральних постановок, показу фільмів, приміщення для навчальних програм, бібліотеки, мистецьких резиденцій і майстерень», – розповідає Божена.

Найважче з Рясним…

image

Написавши заяву про звільнення, Ірина Магдиш на своїй сторінці у Фейсбуку зазначала, що на різних стадіях залишає в управлінні кілька цікавих «нецентральних» проектів. Серед них: перший в Україні музичний коворкінг, центр вивчення театру, медіатеки на Рясному та Сихові. Однак за коментарями пані Магдиш порадила звертатися вже до в. о. керівника управління культури ЛМР Михайла Мороза, який до того був її заступником.

«Є два цікаві проекти, які зараз у роботі. Один має умовну назву "Медіатека Рясне". Це буде велике приміщення по вул. Шевченка 350, якому, щоправда, потрібні серйозні інфраструктурні оновлення. Цей проект, сподіваюся, ми будемо реалізовувати наступного року. Другий об’єкт – "Медіатека Сихів" (пр. Червоної Калини, 58). Наразі узгоджуємо документи, щоб офіційно оформити приміщення. Щоб успішно виконувати роль медіатеки та культурно-мистецького центру, воно також потребує облаштування. Спільно з управліннями міської ради над цими проектами працюють бібліотекарі та громадські активісти», – каже чиновник.

Крім цього, за словами Михайла Мороза, в місті діє програма реформування класичних бібліотек. В її межах постали Перша львівська медіатека, Урбан-бібліотека, а вслід за ними – сенсотека, що є бібліотекою для осіб з вадами зору і, на відміну від попередніх двох локацій, розташована поза центром – у Стрийському парку.

«Найменша кількість закладів культури в мікрорайонах Рясне-1 і Рясне-2. Зрештою, в кожному районі, мабуть, якісь елементи культурних потреб задовольняються, а чогось бракує. Наприклад, всі театри у Львові зосереджені в центральній частині міста. Щоб подивитися виставу, мешканець Майорівки або Рясного змушений їхати до центру. Це об’єктивна реальність», – підсумовує пан Мороз.

Територія музеїв

image

Якщо театрів у мікрорайонах Львова, справді, нема, то поза ним точно є кілька музеїв. Розуміючи, що відвідувач може прийти туди не тільки по нові знання чи емоції, а й для того, щоб поспілкуватися з родиною або друзями, деякі музейники таки вигадують щось цікаве. До прикладу, в музеї художника Івана Труша під час шкільних канікул за символічну плату часто відбуваються різні майстер-класи та свята для дітей. Водночас, пересічні львів’яни можуть навіть не знати, де музеї Станіслава Людкевича, Івана Франка, Михайла Грушевського або генерал-хорунжого УПА Романа Шухевича.

Чимось новим обіцяє постати «Територія терору» – меморіальний музей тоталітарних режимів, що офіційно належить до структури управління культури міської ради. На території колишніх пересильної тюрми № 25 та ґетто уже виконана історична реконструкція двох бараків. Керівник інформаційно-освітнього відділу музею Людмила Левченюк каже, що нова установа, зокрема, має стати місцем зустрічей та діалогу для переосмислення тоталітарного минулого Львова часів Другої світової війни і повоєнного періоду у контексті Центрально-Східної Європи.

 

За її словами, на відміну від «Тюрми на Лонцького», особливість нового музею полягатиме не в автентичності стін, а, насамперед, у цінності людського досвіду. Днями організатори запросили львів’ян публічно обговорити концепцію майбутньої експозиції. У планах музейників: застосувавши сучасні мультимедійні технології, створити у бараках кілька міні-просторів під умовними назвами «Втрачений дім», «Кабінет воєначальника», «Європа на колесах», «Війна після війни», «Новий дім» тощо. Передбачається, що в музеї відбуватимуться не тільки екскурсії, а й зустрічі та конференції. Наразі місто та працівники музею шукають кошти для втілення своїх задумів.

Зрозумілі поради, завдяки яким бізнес зможе вийти на краудфандинг, а значить залучити ресурси, підвищити впізнаваність свого бренду та зростити спроможність команди.

Украинский олигархический капитализм основан на монополии. Это значит, что вы имеете ренту от монополии. Рента – нечестная монополистическая прибыль, связанная с влиянием на государство. Если у вас есть эта рента, то вы стараетесь максимально остановить развитие, потому что развитие – это конкуренция, и вы можете потерять олигархический капитализм, который фиксирует монополию и тормозит развитие. Это и есть главная причина нашей бедности.