Партисипативне або учасницьке бюджетування як інструмент прямої демократії, за допомогою якого громадяни беруть участь у прийнятті рішень щодо розподілу бюджетних коштів, було вперше успішно втілене у бразильському Порту-Алегрі 26 років тому. Сьогодні його практикують до півтори тисячі населених пунктів по всіх континентах, а сам термін входить до словників економістів усього світу та до переліку рекомендацій ООН щодо ведення міських бюджетів.

В Україні триває конкретний проект польсько-української фундації співпраці PAUCI, у межах якого українські міста – Черкаси, Чернігів та Полтава ― дотримуючись усіх вимог цього процесу, вже через кілька тижнів завершать створення власних повноцінних бюджетів участі.

Про те, чи вистачає законодавчої бази в Україні, про які суми бюджетів йдеться, які труднощі виникають на шляху новаторів і що кажуть критики партисипативного бюджетування, ми розпитали заступника директора фундації PAUCI КОСТЯНТИНА ПЛОСКОГО.

— Костянтине, на сайті PAUCI чітко описано різні стадії проекту «Партисипативний бюджет…». Однією з них були відвідини Польщі, досвід якої ви берете за зразок у своєму проекті. Як вибирали міста для відвідин?

— Спочатку в Черкасах, Чернігові та Полтаві ми провели семінари, зустрічі, консультації. А візит їхніх представників до Польщі став завершальним етапом навчальної частини нашого проекту. Ми побували в кількох містах, зокрема, Торуні, Гданську, заїжджали у села. Не могли оминути Сопот, адже саме там вперше у Польщі створили партисипативний бюджет.

— Яку кількість коштів виділяють на учасницьке бюджетування польські міста?

— Це різні суми. У Варшаві минулого року виділили 26 млн. злотих (понад 150 млн. грн). В Лодзі, де найбільший у Польщі партисипативний бюджет, – 40 млн. злотих (понад 234 млн. грн). У Сопоті йдеться про п’ять або 10 млн злотих (понад 29 або 58 млн. грн).

Сопот – це невеличке місто. Там живе 40 тис. людей. Який відсоток від загального бюджету буде виділено для партисипативного бюджетування, визначає міська влада. Тому суми змінюються. [У Чернігові ― 4,8 млн грн, у Черкасах ― 5 млн грн – А.Г.]

— Чи достатньо розвинута законодавча база для впровадження партисипативного бюджетування в Україні?

— На мою думку, законодавча база не така важлива в цьому процесі. Чинна дозволяє створювати партисипативні бюджети. Чернігів, Полтава і Черкаси вже це прекрасно довели, затвердивши місцеві нормативні акти.

Черкаська міська рада просто проголосувала за міську цільову програму «Громадський бюджет міста Черкаси на 2015–2019 роки». Там прописано, що для партисипативного бюджету три наступні роки виділятиметься щорічно п’ять млн. гривень. Ці суми можуть коригуватися. В Україні ще нема практиків партисипативного бюджетування. Ми, в київському офісі PAUCI, ― також теоретики. Ніхто в нашій країні ще не втілив партисипативного бюджету у повному масштабі. Знаємо, що спроби створення прототипів бюджету участі були в Луцьку та Українці Київської області. Але це не партисипативні бюджети в повному розумінні цього слова. Не так, як наприклад, у тій же Польщі.

Дізнавайся більше::: Що таке Партисипаційне зонування?

Тому ми активно запрошували польських експертів, самі їздили подивитися, як це працює в Польщі. І в нас теж спочатку було багато запитань. Ми теж питали: «А як із законодавчою базою?». Але один із висновків, який ми вже зробили для себе: законодавча база ― це взагалі не проблема. Про неї треба думати: розробити положення чи вдатися до якогось іншого механізму. Але місцеву законодавчу базу, при бажанні, легко створити. Тим більше, треба сказати, що жодної національної законодавчої бази для партисипативного бюджету нема і бути не може. Бо це дуже локальна річ, і жодним чином із кабінетів міністрів чи інших державних службовців внормувати її неможливо. І не треба.

— Експерти CEDOS стверджують, що в Україні все-таки бракує законів: доля партисипативних бюджетів надто залежна від мера і міської ради.

— Але програма, яку затвердили в Черкасах, діятиме три роки. За неї проголосували на сесії міської ради. Вона не залежить від волі мера. Це колективне рішення депутатів міської ради, яке може скасувати чи змінити тільки таке саме рішення міської ради вже наступного скликання.

У нашому житті, насправді, все залежить від доброї волі людей. Родина, наприклад. Хіба вона від законів залежить? Ні. В основі нашого життя ― рішення людей і їх добра воля.

 Буде законодавча база чи не буде, але якщо не буде доброї волі людей, нічого не працюватиме. В Україні мільярд хороших законів, але скільки з них реально працюють?

Я розумію, що малося на увазі: доля партисипативного бюджетування має якнайменше залежати від людського фактора. Але людський фактор завжди буде відігравати певну роль, бо це основа життя. Від нього можна старатися втекти, сказавши: давайте зробимо законодавчу базу, яка мінімізує вплив людського фактора. І ця ідея сьогодні модна. Але, мені здається, вона має слабкі сторони. Бо головне ― це люди. Добрі закони дуже потрібні, але вони другорядні у цій справі. В першу чергу, є люди і їхні принципи, які важко прописати в законах. Вони всередині нас. Тому завжди все залежить від доброї волі людей. Якщо вона буде в конкретних містах у конкретних людей (мерів, депутатів, активістів), то там буде розвиватися партисипативне бюджетування.

— Які часові рамки вашого проекту для Черкас, Чернігова і Полтави?

— Семінари почалися в квітні, а завершується проект під кінець листопада. Офіційно ще три тижні будемо підтримувати ці міста. Найпотужнішу частину проекту ми вже реалізували: навчали представників міст, показали, як усе має виглядати, допомогли ресурсами при організації інформаційної кампанії. Бо перший раз важко знайти кошти. Так, ми запропонували доволі інтенсивний процес, бо на такий термін мали підтримку польсько-канадської фундації, яка фінансувала проект. Ми вирішили, що кращий спосіб навчитися чогось ― це спробувати самому. Два міста погодилися, а полтавчани сказали, що вони розпочнуть цього року, а завершать уже наступного. І я думаю, Черкаси і Чернігів уже багато чого навчилися. Наступного року вони зможуть уже не спішити, починати збирати пропозиції проектів весною. Якщо наступного року вони все-таки продовжать…

— На твою думку, наскільки активними були мешканці, і чи охоче їм ішла назустріч міська влада?

— Всюди був величезний скептицизм, який, певною мірою, є і досі. Але треба сказати, що і в Польщі скептицизм був дуже великий.

 Наприклад, у Лодзі, звідки ми часто запрошуємо експертів, при створенні першого партисипативного бюджету всі опозиційні партії сказали, що це взагалі якась нісенітниця, що нічого з цього не вийде, і вони не брали участі у створені цієї моделі, не були в робочій групі, не писали положення. А коли все вийшло, то всі почали захоплюватися.

В Україні, все так само, але треба ще помножити на 100. В нас взагалі скептицизм і загальне недовір’я дуже високі. І представники влади від початку дивилися на це скептично, і самі активісти були скептичні. Але поступово крок за кроком усі повірили в себе. Поїздка в Польщу теж допомогла. І ми їх постійно підтримуємо всім, чим можемо. Було таке, що познайомившись з чиновниками міської ради під час семінарів, деякі активісти дивувалися, що в радах сидять не монстри, а також звичайні люди, які працюють за доволі невелику зарплату. Це був момент зближення людей. Але, чесно кажучи, представники місцевих рад ― ключові гравці в цьому процесі: вони пишуть положення, все організовують… І вони виявилися найвідданішими справі та найстійкішими.

Багато громадських активістів, які спочатку мали більше ентузіазму, коли дійшло до конкретних справ, кудись поділися. Зізнаймося, що громадські активісти не завжди готові брати участь у конкретній справі, над якою потрібно працювати довго і багато, «ще й із цими казнокрадами з міської ради». Я думав, що громадські активісти будуть більше заангажовані у цей процес, адже це їхня сфера. Але наразі вони якось не дуже захоплювалися.

— Як працюється громадським радам, які збирають, розглядають подані проекти, наглядають за їх реалізацією?

— Туди, як і має бути, входять громадські активісти і представники міської влади. Звісно, є багато запитань один до одного. Спільна робота – це непроста справа. Тим більше, коли йдеться про щось нове. В одному місті деякі учасники робочої групи рідко приходять на її засідання. Але це не критично. Найважливіше, що ці два міста поступово проходять усі етапи формування партисипативного бюджету. Є багато запитань, але головне: створюється база напрацювань, яку потім можна проаналізувати, щоб наступного разу зробити краще.

– Нещодавно київська влада теж заявила про готовність до творення учасницького бюджетування. Але там, схоже, лише опитування: чи підтримують кияни якийсь проект влади, чи ні.

– Поки що мені важко судити, як розвиватиметься така ініціатива в Києві. Але я теж так розумію, що це більше подібно на систему консультування з громадою. Влада хоче, щоб громадяни переглянули бюджет і якимось способом висловлювали якісь зауваження до нього. А ці зауваження мають аналізувати і враховувати представники влади. Теж якимось способом. Очевидно, ця модель також хороша. Вона має існувати. Партисипативний бюджет не замінює консультацій, громадських рад, громадських слухань, петицій. Він― лиш один із механізмів, вища форма участі громадян у прийнятті рішень.

— Яке, на твою думку, українське майбутнє партисипативних бюджетів?

— Важко сказати. Якось це все буде розвиватися. Ми маємо перші міста, які на півдорозі. Але чи зважаться вони наступного року?

У будь-якому разі, все залежить тільки від людей. Наприклад, у Сопоті на самому початку один громадський активіст прочитав про партисипативний бюджет у якомусь англійському еко-журналі. Він зрозумів, що це добра річ, захопився цим і довго ходив, розмовляв з депутатами місцевої ради… І так кілька років, аж поки виникла група, яка все зрушила з місця.

Якщо будуть такі люди, якщо ми будемо їх підтримувати, як можемо, то все вийде. Бо цю іскру в душі, цей дух, який штовхає щось робити, легко погасити. Ми бачимо по Черкасах, Чернігову, які наважилися першими, що кругом тих, хто втілює проект, мільйон критиків і радників. Так, завжди можна зробити краще, але люди відважилися, вони роблять це вперше, і в тих умовах, які ми маємо в Україні.

Щодо перспектив партисипативного бюджету, є три речі, над якими я думаю останнім часом. До партисипативної демократії як демократії широкої участі, незважаючи на безумовну перспективність і позитивність цієї ідеї, є зауваження.

 По-перше, критики кажуть, що відволікання уваги більшості людей на речі, пов’язані з прийняттям рішень суспільної ваги, може провокувати те, що людина ухилятиметься від родинних обов’язків, від викликів, які ставить перед нею родина.

По-друге, широка участь містян може вихолощувати деякі остаточні рішення. Це якраз дуже добре видно в Україні. Якщо йдеться про складніші форми спільного життя, як розвиток міста, мешканці часто висловлюють якісь уривчасті судження про різні елементи. Небагато людей можуть бачити все цілісно і в перспективі. Тому не всі громадяни мають брати участь у важливих і складних громадських процесах, бо це може шкодити остаточному рішенню. Тому київська пропозиція про те, щоб киянин сів і вивчив, проаналізував весь бюджет, вніс туди свої пропозиції – це ого-го яке завдання! Це треба бути фахівцем і витратити дуже багато часу. А один із позитивних моментів у тому, що, беручи участь у партисипативному бюджетуванні, громадяни довідуються, скільки насправді коштує міська господарка. Вони ж часто думають, що всі міські дороги можна перебудувати за один рік. Не всі знають, яка вартість будівництва доріг європейського зразка.

І третя річ: партисипативний бюджет – це не так про міські гроші, як про довір’я. Ми бачимо в цих двох містах починають спілкуватися між собою активісти, містяни, влада. На початках це складне спілкування, зі суперечками. Але воно містить елемент відкритості один до одного. Це шанс побудувати довір’я, без якого ми не можемо жити. Я думаю, що рівень довір’я в країні обернено пропорційний рівню участі у громадському житті. Що більше люди довіряють, то менше беруть участь.

Мені так здається. Навіщо ми дві тис. років розвивали представницьку демократію (коли люди довіряють і доручають своїм представникам-депутатам формувати міський бюджет)? Це ж усе про довір’я. Люди поступово вчилися довіряти один одному, створили механізм виборів. А виходить: що більше довіряємо, то менше беремо участь. Бо ж довіряємо! Навіщо контролювати, якщо ми віримо, що ті, кого ми обрали, будуть враховувати наші інтереси і всі рішення прийматимуть на нашу користь? Що менший рівень довіри, то більше потрібно контролювати і самому всім цікавитися. Тому в нас сьогодні модно: всі усім мають цікавитися. Але насправді нам потрібно одне: щоб нормально працювала система представницької демократії. Людей вибирають ― вони вирішують. Ми вибираємо ― і займаємося своєю родиною, а не всім на світі. Довір’я – це те, що походить від нашої сили. Довіряючи, ми здатні вибачати, з’являється чесність, довір’я тримає нас разом.

Партисипативний бюджет як механізм – зі сфери довір’я. Тут люди вчаться довіряти один одному. В Україні звучать і такі думки, що все треба контролювати, бо, контролюючи кошти, ми зможемо скерувати їх на розвиток. Цю ідею можна довести до абсурду.

 Відеокамери можна причепити кожному чиновнику на голову. І це було б смішно, якби не було правдою. Розвиваючи сферу контролю, в якій нема паростків життя, ми тратимо надто багато сил.

При тотальному контролі родина не може існувати, вона розвалиться. Так само у суспільстві. Якщо ми будемо тяжіти тільки до контролю, все розвалиться. Тому маємо більше уваги приділяти розвиткові довіри між нами.