З Сарою Ґрандке ми познайомилися, коли вона приїжджала до Львова на тримісячне стажування у Центр міської історії, і відразу знайшли спільну мову – прогулянки на свіжому повітрі знімають усі мовні бар'єри незгірше алкогольних напоїв.

Сара полюбила українське пиво, і сумлінно відвідувала уроки української, так що наприкінці свого стажування почувалася у нашій країні доволі впевнено, а тому щиро дивувалася, коли випадкові перехожі миттєво вгадували у ній німкеню – шостим чуттям, не інакше. Стосовно мене, я знайшла у Сарі споріднену душу, і як особа, схильна захоплюватися усілякими збігами, пояснила це тим, що ми обидві народилися 1989 року. Щоправда, захоплення вартувала сама Сара – за свої неповні 26 років вона об'їздила півсвіту: США і Росію, Нову Зеландію і Балканський півострів, а також країни Східної Європи.

Мене дивувало, як Сарі вдається поєднувати навчання і подорожі, а тому одного разу я взяла на нашу зустріч диктофон – і записала усі її спостереження.

Покоління «89» і політичні перформанси

У червні 2014 року до мене звернулась фундація, де я раніше працювала. Вони шукали людину 1989 року народження, котра мала б стосунок до Східної Європи; це міг бути студент або взагалі будь-хто зі знанням історії Східної Німеччини та інших країн Східного блоку. Мені запропонували поїхати разом з президентом до Варшави, де мали відбутися урочистості з нагоди 25-ліття з часу мирної революції у Польщі.

Мені та ще чотирьом німецьким студентам призначили зустріч в Берліні, у Палаці Бельвю – резиденції Федерального президента Німеччини. Нам провели інструктаж, як правильно поводитися, що можна і не можна робити. О шостій ранку за нами приїхало таксі і відвезло у спеціальний аеропорт, яким користуються лише канцлер, президент і міністри. Звідти ми летіли у бізнес-класі, нам подали розкішний сніданок, але оскільки політ з Берліна до Варшави займає годину, то в нас було всього 10 хвилин, щоби поспілкуватися з президентом.

Того ранку відбулася дискусія за участі президентів Польщі, Німеччини, Чехії, Словаччини й Угорщини. Разом з політиками було ще 25 молодих людей, народжених у 1988 і 1989 роках, які представляли так зване «покоління свободи».

Ми говорили про способи пам'ятання і вшанування мирних революцій у Польщі та інших країнах. Звичайно, ми не могли оминути увагою Україну, і головною думкою того дня було «Nie ma wolności bez solidarności z Ukrainą!». Коли виступав Барак Обама, він порівнював події 25-річної давності із тим, що зараз відбувається в Україні. Правду кажучи, мені це не дуже сподобалося, і я досі не можу зрозуміти, чому у день вшанування 25-річчя мирних революцій у Центральній та Східній Європі, хедлайнером програми був американський президент.

Я гадаю, головна причина криється у теперішній ситуації між Україною та Росією. Безперечно, багато людей хотіли почути щось на зразок «ми солідарні з Україною, ми вступили у НАТО, і в разі небезпеки ми будемо битися разом».

Риторика Обами була дуже войовничою, і наприкінці його виступу у небі з'явилося п'ять військових літаків, які кружляли над головами усіх присутніх, ніби говорячи: «коли Росія нападе, ми зможемо відбити атаку».

Ми повернулися до Берліна пізно вночі, і репортажі з Варшави показували на німецькому телебаченні. Тобто, ми були там і бачили все на власні очі, а потім це з'явилося у телевізорі. Це було дуже дивно, напевно, найбожевільніша моя подорож за останні кілька років.

Перша поїздка до України

Два роки тому ми з моїм хлопцем вирушили у подорож Центрально-Східною Європою. Ми провели в дорозі чотири тижні, зупиняючись на кілька днів у Польщі, де в мене багато друзів, а також у Львові, проте головним пунктом призначення був Київ. Перед тим я багато разів була в Росії і Білорусі, але якимось чином завжди умудрялась пропустити Україну.

Коли ти маєш машину, то можеш їхати і зупинятися, де і коли захочеш.

Вона не розганялась на велику швидкість, і це був ідеальний темп для подорожі – більше всього можна побачити, якщо не поспішаєш.

Ми навмисне уникали автомобільних магістралей, оскільки у цьому не було нічого цікавого – з таким самим успіхом ми могли залишитися в Німеччині. Натомість, основну частину шляху ми проїхали малими дорогами, хоч це й зайняло більше часу – ми просто не сподівалися, що дороги виявляться настільки поганими.
На жаль, тоді я не говорила українською, лише польською. Поки ми були у Львівській області, з цим не виникало жодних проблем, але чим ближче до Києва, порозумітися з людьми ставало все складніше. Наприкінці поїздки я вже не розуміла, якою мовою спілкуюся – це був суржик із польських і російських слів.

У жовтні 2013 року, десь через два або три місяця після поїздки до України, я почала навчатись на магістерській програмі «Східно-Європейські студії». Зараз я вже наближаюся до завершення – дописую магістерську роботу, і через рік – у квітні або травні навчання закінчиться. Зараз мені важко сказати, чому я обрала цей напрямок, я думаю, що це скоріше збіг обставин. Мені було дванадцять, коли ми в школі вибирали другу іноземну мову, і я вибрала російську, не знаю чому. Тоді це не було популярно, та і зараз німці не дуже спішать вчити слов'янські мови, і я не могла знати, що з цього вийде. Але саме завдяки заняттям з російської я познайомилася зі своєю найкращою подругою.

Кілька разів вона запрошувала мене до своєї сім'ї у Росію, вони жили у Тамбові – 500 км від Москви, і я дуже вдячна своїй подрузі і її сім'ї за таку можливість. Завдяки цьому я поступово почала цікавитися цим регіоном, хоча тоді це був також привід для гордощів.

Після закінчення школи німці зазвичай поступають в університет або ідуть на стажування. Але є 20-25% тих, хто шукає якусь волонтерську роботу у Німеччині або за її межами. Я завжди любила подорожувати, навіть коли мені бракувало грошей – а коли ти вчишся, тобі їх постійно не вистачає. І все-таки, мені якось вдавалося, я завжди шукала якісь підробітки після школи. Звичайно, я хотіла продовжувати навчання, але перед цим мені хотілось кудись поїхати і зайнятись чимось іншим. У мене були знайомі, які збирались у Канаду, Південну Африку і Австралію. Тому я глянула на карту, побачила там Нову Зеландію, і подумала: «Окей, це достатньо далеко, поїду туди».

Зрозуміти країну можна лише познайомившись з її людьми

Найважливіше у подорожі – триматися подалі від туристів. Коли ти живеш у хостелі по програмі work and travel, то дуже важко зануритися у місцеве середовище, познайомитися з кимсь, хто там живе. Щось подібне у мене було у Польщі на програмі Erasmus, де було багато студентів із різних країн.

Я весь час намагалася від них дистанціюватися, щоби мати можливість побачити країну зсередини і зрозуміти, що думають люди, які там живуть. Я думаю, в Україні мені це вдалося.

Я була в Одесі – це туристичне місто, і мені хотілося його побачити. У такі міста приїжджають, щоби погуляти, помилуватися архітектурою і відчути їх атмосферу. Але дізнатися про країну насправді можна лише познайомившись з її людьми; тому я завжди шукаю когось, з ким можна порозмовляти бодай за кавою, вислухати їхню точку зору. Зараз мені набагато цікавіші малі провінційні містечка, вони більше говорять про життя в країні.

Недавно я познайомилися із Катею – похилого віку німкенею, яка шукала в Україні когось зі своєї сім'ї. Вона не говорить українською і не знає жодної слов'янської мови, тому я запропонувала їй свою допомогу. Я замовила таксі, яке привезло нас у невелике село Жирова, неподалік від траси Миколаїв – Стрий. Ми знайшли родичів, які дуже зраділи появі Каті. Вони показали нам фотографії її мами і бабусі, так що ми могли бути впевнені, що вони справді ті, кого ми шукали.

Ми поїхали туди другий раз, я намагалася перекладати – переповідати Каті загальний сенс розмов. Це було дуже цікаво – потрапити до українського села і спостерігати за об'єднанням родини. Вони влаштували сімейне свято, і я мала можливість послухати, про що вони говорили за столом.

Ближче до старості люди починають задумуватися над своїм життям, намагаються зрозуміти, чому вони стали такими, якими є. У свою чергу, молоді люди цікавляться історією своїх дідусів і бабусь, тим паче тоді, коли мова йде про війну або націонал-соціалізм. Мої бабуся і дідусь походять із Нижньої Сілезії, і після Другої світової війни вони були вимушені покинути свою домівку. Правда, не думаю, що це особливо вплинуло на моє бажання вивчати Східну Європу.

У школі я багато читала про війну, але разом з тим нічого не знала про історію Польщі; це при тому, що Польща знаходилася у тридцяти хвилинах їзди від моєї школи.

Німецькі зарплати та українські плацкарти

В уявленні німців Східна Європа – інакша і екзотична. Коли я в Німеччині говорю, що вивчаю цей регіон, на мене дивляться десь так: «Якого біса? Що ти думаєш із цим робити?». Зараз ситуація потрохи міняється, люди визнають, що «нам потрібні експерти, які знають мови» або «нам слід звернути увагу на наших східних сусідів». І все-таки я завжди повертаюся до того самого: «Добре, але як ти збираєшся заробляти собі на життя?». Але якщо ми говоримо про науку, то люди, які збираються стати істориками, мусять вивчати Східну Європу. Цей регіон є ключовим для розуміння історії ХХ століття і Другої світової війни.

Поряд з тим, для більшості німців Східна Європа залишається білою плямою, недослідженою територією, де живуть бідні люди і процвітає злочинність. Це все – стереотипи, але різниця між рівнем життя у Німеччині і в Україні доволі відчутна. Перше, що мені кидається в очі у Львові, – це старенькі бабусі, які стоять на вулицях і продають різні дрібні речі, щоби вижити.

Це дуже прикра ситуація, і я постійно думаю над тим, як їм можна допомогти, окрім як купити букет квітів. Звичайно, в Німеччині також існує проблема бідності і соціальної нерівності, але вона проявляється цілком по-іншому.

З іншого боку, фінансове благополуччя – не показник. Коли я їду з Мюнхена до своїх батьків восьмигодинним потягом, я ні з ким не розмовляю; за всю дорогу я можу лише перекинутися кількома словами з офіціантом.

В українському плацкарті все по-іншому – через півгодини уже всі один одного знають. Люди більш відкриті, вони допомагають один одному і, що важливіше, розмовляючи, вони показують інтерес до іншого. Починається усе з простого «Куди ти їдеш?», а потім уже «Звідки ти?», «Де працюєш?». Мені подобається таке ставлення; українці мають теплі стосунки з друзями і родиною, і це відчувається.

В Україні мені доводилося брати участь у безкінечних розмовах про те, які у Німеччині зарплати або скільки там коштує купити машину. Зазвичай, усе зводилося до висновку, що жити там набагато краще.

Єдиний спосіб у цьому переконатися – побачити, як живуть звичайні люди. І я думаю, над цим треба працювати – організовувати програми обміну, а також освітні тури та індивідуальні поїздки між країнами. Це особливо потрібно у випадку німців, чиє недостатнє знання про Україну зумовлене недостатнім інтересом. А поки ти не вважаєш щось вартим своєї уваги, ти не розумієш, наскільки це важливо.