Німкеня-резидентка Центру міської історії про покоління «89» та сприйняття європейцями Східної Європи

З Сарою Ґрандке ми познайомилися, коли вона приїжджала до Львова на тримісячне стажування у Центр міської історії, і відразу знайшли спільну мову – прогулянки на свіжому повітрі знімають усі мовні бар'єри незгірше алкогольних напоїв.

Сара полюбила українське пиво, і сумлінно відвідувала уроки української, так що наприкінці свого стажування почувалася у нашій країні доволі впевнено, а тому щиро дивувалася, коли випадкові перехожі миттєво вгадували у ній німкеню – шостим чуттям, не інакше. Стосовно мене, я знайшла у Сарі споріднену душу, і як особа, схильна захоплюватися усілякими збігами, пояснила це тим, що ми обидві народилися 1989 року. Щоправда, захоплення вартувала сама Сара – за свої неповні 26 років вона об'їздила півсвіту: США і Росію, Нову Зеландію і Балканський півострів, а також країни Східної Європи.

Мене дивувало, як Сарі вдається поєднувати навчання і подорожі, а тому одного разу я взяла на нашу зустріч диктофон – і записала усі її спостереження.

Покоління «89» і політичні перформанси

У червні 2014 року до мене звернулась фундація, де я раніше працювала. Вони шукали людину 1989 року народження, котра мала б стосунок до Східної Європи; це міг бути студент або взагалі будь-хто зі знанням історії Східної Німеччини та інших країн Східного блоку. Мені запропонували поїхати разом з президентом до Варшави, де мали відбутися урочистості з нагоди 25-ліття з часу мирної революції у Польщі.

Мені та ще чотирьом німецьким студентам призначили зустріч в Берліні, у Палаці Бельвю – резиденції Федерального президента Німеччини. Нам провели інструктаж, як правильно поводитися, що можна і не можна робити. О шостій ранку за нами приїхало таксі і відвезло у спеціальний аеропорт, яким користуються лише канцлер, президент і міністри. Звідти ми летіли у бізнес-класі, нам подали розкішний сніданок, але оскільки політ з Берліна до Варшави займає годину, то в нас було всього 10 хвилин, щоби поспілкуватися з президентом.

Того ранку відбулася дискусія за участі президентів Польщі, Німеччини, Чехії, Словаччини й Угорщини. Разом з політиками було ще 25 молодих людей, народжених у 1988 і 1989 роках, які представляли так зване «покоління свободи».

image

Ми говорили про способи пам'ятання і вшанування мирних революцій у Польщі та інших країнах. Звичайно, ми не могли оминути увагою Україну, і головною думкою того дня було «Nie ma wolności bez solidarności z Ukrainą!». Коли виступав Барак Обама, він порівнював події 25-річної давності із тим, що зараз відбувається в Україні. Правду кажучи, мені це не дуже сподобалося, і я досі не можу зрозуміти, чому у день вшанування 25-річчя мирних революцій у Центральній та Східній Європі, хедлайнером програми був американський президент.

Я гадаю, головна причина криється у теперішній ситуації між Україною та Росією. Безперечно, багато людей хотіли почути щось на зразок «ми солідарні з Україною, ми вступили у НАТО, і в разі небезпеки ми будемо битися разом».

Риторика Обами була дуже войовничою, і наприкінці його виступу у небі з'явилося п'ять військових літаків, які кружляли над головами усіх присутніх, ніби говорячи: «коли Росія нападе, ми зможемо відбити атаку».

     
  Як на мене, краще б вони запустили у небо 25 голубів чи повітряних кульок, не демонструючи агресію і не даючи зайвих приводів для російської пропаганди.  
     

Ми повернулися до Берліна пізно вночі, і репортажі з Варшави показували на німецькому телебаченні. Тобто, ми були там і бачили все на власні очі, а потім це з'явилося у телевізорі. Це було дуже дивно, напевно, найбожевільніша моя подорож за останні кілька років.

Перша поїздка до України

Два роки тому ми з моїм хлопцем вирушили у подорож Центрально-Східною Європою. Ми провели в дорозі чотири тижні, зупиняючись на кілька днів у Польщі, де в мене багато друзів, а також у Львові, проте головним пунктом призначення був Київ. Перед тим я багато разів була в Росії і Білорусі, але якимось чином завжди умудрялась пропустити Україну.

Коли ти маєш машину, то можеш їхати і зупинятися, де і коли захочеш.

     
 

Мій хлопець працює пожежником, і ми взяли з його роботи пожежну машину.

 
     

Вона не розганялась на велику швидкість, і це був ідеальний темп для подорожі – більше всього можна побачити, якщо не поспішаєш.

image

Ми навмисне уникали автомобільних магістралей, оскільки у цьому не було нічого цікавого – з таким самим успіхом ми могли залишитися в Німеччині. Натомість, основну частину шляху ми проїхали малими дорогами, хоч це й зайняло більше часу – ми просто не сподівалися, що дороги виявляться настільки поганими.
На жаль, тоді я не говорила українською, лише польською. Поки ми були у Львівській області, з цим не виникало жодних проблем, але чим ближче до Києва, порозумітися з людьми ставало все складніше. Наприкінці поїздки я вже не розуміла, якою мовою спілкуюся – це був суржик із польських і російських слів.

image

У жовтні 2013 року, десь через два або три місяця після поїздки до України, я почала навчатись на магістерській програмі «Східно-Європейські студії». Зараз я вже наближаюся до завершення – дописую магістерську роботу, і через рік – у квітні або травні навчання закінчиться. Зараз мені важко сказати, чому я обрала цей напрямок, я думаю, що це скоріше збіг обставин. Мені було дванадцять, коли ми в школі вибирали другу іноземну мову, і я вибрала російську, не знаю чому. Тоді це не було популярно, та і зараз німці не дуже спішать вчити слов'янські мови, і я не могла знати, що з цього вийде. Але саме завдяки заняттям з російської я познайомилася зі своєю найкращою подругою.

Кілька разів вона запрошувала мене до своєї сім'ї у Росію, вони жили у Тамбові – 500 км від Москви, і я дуже вдячна своїй подрузі і її сім'ї за таку можливість. Завдяки цьому я поступово почала цікавитися цим регіоном, хоча тоді це був також привід для гордощів.

     
  Поки мої друзі їздили на канікули в Італію чи Іспанію, я збиралася у Росію, і це було схоже на справжню пригоду.  
     

Після закінчення школи німці зазвичай поступають в університет або ідуть на стажування. Але є 20-25% тих, хто шукає якусь волонтерську роботу у Німеччині або за її межами. Я завжди любила подорожувати, навіть коли мені бракувало грошей – а коли ти вчишся, тобі їх постійно не вистачає. І все-таки, мені якось вдавалося, я завжди шукала якісь підробітки після школи. Звичайно, я хотіла продовжувати навчання, але перед цим мені хотілось кудись поїхати і зайнятись чимось іншим. У мене були знайомі, які збирались у Канаду, Південну Африку і Австралію. Тому я глянула на карту, побачила там Нову Зеландію, і подумала: «Окей, це достатньо далеко, поїду туди».

Зрозуміти країну можна лише познайомившись з її людьми

Найважливіше у подорожі – триматися подалі від туристів. Коли ти живеш у хостелі по програмі work and travel, то дуже важко зануритися у місцеве середовище, познайомитися з кимсь, хто там живе. Щось подібне у мене було у Польщі на програмі Erasmus, де було багато студентів із різних країн.

image

Я весь час намагалася від них дистанціюватися, щоби мати можливість побачити країну зсередини і зрозуміти, що думають люди, які там живуть. Я думаю, в Україні мені це вдалося.

Я була в Одесі – це туристичне місто, і мені хотілося його побачити. У такі міста приїжджають, щоби погуляти, помилуватися архітектурою і відчути їх атмосферу. Але дізнатися про країну насправді можна лише познайомившись з її людьми; тому я завжди шукаю когось, з ким можна порозмовляти бодай за кавою, вислухати їхню точку зору. Зараз мені набагато цікавіші малі провінційні містечка, вони більше говорять про життя в країні.

image

Недавно я познайомилися із Катею – похилого віку німкенею, яка шукала в Україні когось зі своєї сім'ї. Вона не говорить українською і не знає жодної слов'янської мови, тому я запропонувала їй свою допомогу. Я замовила таксі, яке привезло нас у невелике село Жирова, неподалік від траси Миколаїв – Стрий. Ми знайшли родичів, які дуже зраділи появі Каті. Вони показали нам фотографії її мами і бабусі, так що ми могли бути впевнені, що вони справді ті, кого ми шукали.

Ми поїхали туди другий раз, я намагалася перекладати – переповідати Каті загальний сенс розмов. Це було дуже цікаво – потрапити до українського села і спостерігати за об'єднанням родини. Вони влаштували сімейне свято, і я мала можливість послухати, про що вони говорили за столом.

     
  Мене вразили коментарі на зразок «якби Німеччина виграла війну, ми би вже були в Європі і жили би набагато краще». Мені хотілося заперечити: «Аж ніяк! Це не було би краще для України, і самої України, скоріше за все, не було б; бо це не входило у плани нацистів». Але я не почувалася вправі говорити, тому сиділа там і мовчки слухала, як пес.  
     

Ближче до старості люди починають задумуватися над своїм життям, намагаються зрозуміти, чому вони стали такими, якими є. У свою чергу, молоді люди цікавляться історією своїх дідусів і бабусь, тим паче тоді, коли мова йде про війну або націонал-соціалізм. Мої бабуся і дідусь походять із Нижньої Сілезії, і після Другої світової війни вони були вимушені покинути свою домівку. Правда, не думаю, що це особливо вплинуло на моє бажання вивчати Східну Європу.

image

У школі я багато читала про війну, але разом з тим нічого не знала про історію Польщі; це при тому, що Польща знаходилася у тридцяти хвилинах їзди від моєї школи.

Німецькі зарплати та українські плацкарти

В уявленні німців Східна Європа – інакша і екзотична. Коли я в Німеччині говорю, що вивчаю цей регіон, на мене дивляться десь так: «Якого біса? Що ти думаєш із цим робити?». Зараз ситуація потрохи міняється, люди визнають, що «нам потрібні експерти, які знають мови» або «нам слід звернути увагу на наших східних сусідів». І все-таки я завжди повертаюся до того самого: «Добре, але як ти збираєшся заробляти собі на життя?». Але якщо ми говоримо про науку, то люди, які збираються стати істориками, мусять вивчати Східну Європу. Цей регіон є ключовим для розуміння історії ХХ століття і Другої світової війни.

image

Поряд з тим, для більшості німців Східна Європа залишається білою плямою, недослідженою територією, де живуть бідні люди і процвітає злочинність. Це все – стереотипи, але різниця між рівнем життя у Німеччині і в Україні доволі відчутна. Перше, що мені кидається в очі у Львові, – це старенькі бабусі, які стоять на вулицях і продають різні дрібні речі, щоби вижити.

Це дуже прикра ситуація, і я постійно думаю над тим, як їм можна допомогти, окрім як купити букет квітів. Звичайно, в Німеччині також існує проблема бідності і соціальної нерівності, але вона проявляється цілком по-іншому.

З іншого боку, фінансове благополуччя – не показник. Коли я їду з Мюнхена до своїх батьків восьмигодинним потягом, я ні з ким не розмовляю; за всю дорогу я можу лише перекинутися кількома словами з офіціантом.

В українському плацкарті все по-іншому – через півгодини уже всі один одного знають. Люди більш відкриті, вони допомагають один одному і, що важливіше, розмовляючи, вони показують інтерес до іншого. Починається усе з простого «Куди ти їдеш?», а потім уже «Звідки ти?», «Де працюєш?». Мені подобається таке ставлення; українці мають теплі стосунки з друзями і родиною, і це відчувається.

image

В Україні мені доводилося брати участь у безкінечних розмовах про те, які у Німеччині зарплати або скільки там коштує купити машину. Зазвичай, усе зводилося до висновку, що жити там набагато краще.

     
  Для прикладу, у Німечині високий рівень медичного обслуговування, але це ж не означає, що там – рай.  
     

Єдиний спосіб у цьому переконатися – побачити, як живуть звичайні люди. І я думаю, над цим треба працювати – організовувати програми обміну, а також освітні тури та індивідуальні поїздки між країнами. Це особливо потрібно у випадку німців, чиє недостатнє знання про Україну зумовлене недостатнім інтересом. А поки ти не вважаєш щось вартим своєї уваги, ти не розумієш, наскільки це важливо.

Системи фінансових показників, які дають ресурс приймати управлінські рішення

Упражнение по технике коллажа может быть вводным для разговора об эпохе постмодернизма, которая начинается в начале XX века и по мнению экспертов, продолжается до сегодня.