Робота – володарка сучасного життя. Більшість людей навіть не уявляють суспільства без інституту роботи. Адже робота не тільки домінує у нашому житті, але також є його невід’ємною частиною, більше, ніж будь-коли в нещодавній історії людства. Одержимість працевлаштуванням значною мірою вплинула на освіту. Політики ідеалізують сім’ї, які працюють багато, а друзі хизуються своїми ідеями для бізнесу. Технологічні компанії переконують своїх працівників, що працювати цілодобово – це можливість розважитися та отримати задоволення. А компанії, які працюють за принципом суспільної економіки, переконують, що робота 24/7 – це свобода. Працівники долають все більші відстані до місця роботи, страйкують рідше, а на пенсію виходять пізніше. Цифрові технології дозволяють роботі вторгатися в дозвілля.

Однак робота «не спрацьовує» для все більшої кількості людей. І хоча люди не хочуть визнавати, що робота посідає центральне місце у системі наших цінностей та вірувань, прикладів хибності такої схеми все більше й більше. Як джерело засобів до існування, а тим більше процвітання, робота тепер є недостатньою для цілих суспільних класів. Як основа соціального зростання та самоповаги робота все частіше підводить навіть найбільш освічених.

«Віра в роботу серед 20-30-літніх розсипається. Вони не шукають роботи задля задоволення чи суспільного успіху», – говорить провідний історик в галузі праці у США Бенджамін Ханнікатт (Ви можете це відчути щоразу, коли дипломований випускник з відсутнім поглядом готує ваш латте).

Робота все менш стабільна: частішими стають короткострокові контракти чи договори без зобов’язань щодо обсягу роботи, більшає самозайнятих осіб із нестабільними доходами, частішають корпоративні реструктуризації для працівників, котрі досі мають реальні роботи. Для багатьох робота стала фінансово менш важливою, ніж успадкування грошей чи володіння помешканням.

Не важливо, чи ви дивитися увесь день на екран комп’ютера, чи продаєте іншим людям з низьким доходом товари, яких вони собі не можуть дозволити, – суспільно-деструктивної роботи або ж тої, яка не має сенсу, з’являється все більше. Про це пише Девід Ґребер у своїй статті, де називає це явище «робота-нісенітниця». Під цю категорію підпадають піар-менеджери, лобісти, менеджери з продажу, телемаркетологи, судові пристави тощо. А також працівники сфери обслуговування (доставка піци чи манікюр), послугами якої люди користуються лише тому, що робота забирає більшість їхнього часу.

Таке твердження здається досить суб’єктивним та деякою мірою грубим, проте економічні дані лише підтверджують його доречність. Продуктивність, а також цінність виготовленого протягом години роботи зменшуються у заможному світі, попри те що роботодавці постійно вимірюють продуктивність своїх працівників та підвищують інтенсивність робочого розпорядку, що робить усе більше робіт заледве терпимими.

Окрім того, робота розподілена нерівномірно: її або занадто багато, або занадто мало. Люди віддають все більше сил своїй непередбачуваній та всепоглинаючій роботі, і водночас нехтують дуже важливими для них речами. Працівникам бракує енергії та часу наглядати за старшими родичами чи бути уважними до своїх дітей. «Криза роботи – це криза вдома», – стверджують соціальні теоретики Хелен Хестер та Нік Срнічек. І ця ситуація ставатиме гіршою, адже населення не тільки збільшується, а й старіє.

Насамкінець, окрім вищенаведених проблем, виникають й інші загрози для наявного поняття «робота», а саме автоматизація і стан навколишнього середовища. Згідно з нещодавніми оцінками, орієнтовно третину або ж навіть половину обсягу роботи, яку виконує зараз людина, протягом наступних двох десятиліть буде перебрано штучним інтелектом. Окрім того, існують й інші прогнози, відповідно до яких людина фізично не буде здатна виконувати роботу в її існуючій, «токсичній» формі на планеті, де кожного дня підвищуватиметься температура.

Нинішню ситуацію з роботою доречно порівняти з імперією, яка розширила свої володіння настільки, що є і сильною, і водночас вразливішою, ніж будь-коли раніше. Здається, кількість проблем лише збільшується. Можливо, саме зараз варто подумати про альтернативу? 

Ідея існування світу, в якому робота була б повністю або частково непотрібною, періодично виринала протягом усієї історії капіталізму, який її придушував та водночас висміював. Пророцтва про зменшення кількості праці посідали чільне місце у візіях майбутнього. 1845-го Карл Маркс написав, що у комуністичному суспільстві людям не треба буде працювати на одній і тій самій виснажливій роботі, натомість «зранку вони полюватимуть, пообідді ходитимуть на риболовлю, ввечері розводитимуть худобу, а покритикувати щось або когось зможуть після вечері». 1884 року соціаліст Вільям Моріс висунув припущення, що у «неймовірних» фабриках майбутнього, які будуть оточені садами для відпочинку, робітники працюватимуть лише чотири години на добу.

1930-го економіст Джон Мейнард Кейнс передбачив, що до початку ХХI століття технологічний розвиток призведе до «періоду відпочинку та достатку», коли люди зможуть працювати по 15 годин на тиждень. 1980 року, коли поява роботів спричинила зменшення кількості працівників, французький соціальний та економічний теоретик Андре Горц заявив: «Скасування роботи – це наше близьке майбутнє… як буде керуватися цей процес… це центральне питання для обговорення у політичній парадигмі на найближчі десятиліття».

Хестер, Ґребер, Ханнікатт, Срнічек, Флемінг та інші члени вільної трансатлантичної мережі мислителів виступають за кардинально інше майбутнє для західної економіки та суспільства, а також для бідних країн. Вони називають цей феномен майбутнього «постробота».

Деякі з цих учених вважають, що таке майбутнє має включати гарантований дохід (UBI) – одна з найбільш знаних і суперечливих постробочих ідей. Гарантований дохід – це коли держава виплачує певну суму грошей громадянину працездатного віку задля виживання після приходу всезагальної автоматизації. Інші ж вважають, що впровадження гарантованого доходу – це лише «замилювання очей», щоб відволікти від іще більших проблем.

Постробота може бути нейтральним та досить академічним визначенням, але водночас таїть безмірні й принадні обіцянки: що життя зі значно меншою кількістю роботи або й без роботи взагалі  буде спокійнішим, більш рівноправним, соціальнішим, приємнішим та змістовнішим, а люди будуть не тільки задоволені життям, але й більш зацікавлені та включені у політичні процеси.

Для більшості людей така реальність, ймовірно, буде незрозумілою, безглуздою, занадто оптимістичною, ба навіть аморальною. Але прихильники концепту «построботи» впевнені, що це абсолютно реально. «Автоматизація чи зміна довкілля, або ж навіть обидва феномени змусять  змінитися погляди суспільства на роботу», переконує Девід Фрейн, уельский вчений з радикальними переконаннями. Його книжка «Відмова від роботи» (The Refusal of Work), що вийшла 2015 року, вважається однією з найбільш авторитетних праць філософії построботи. То що вважати утопією? Світ построботи? Чи світ, де робота залишиться у своєму нинішньому статусі?

Одним із найпотужніжих аргументів ідеології построботи є те, що робота – це не фізіологічна потреба людини, та й саме поняття «роботи» з’явилося порівняно нещодавно. «Робота – це продукт нового часу», – переконаний Ханнікатт. Як і більшість істориків, він вважає наріжними каменями нашої робітничої культури:

• протестантизм XVI століття, відповідно до якого наполеглива праця провадить до доброго загробного життя;
• промисловий капіталізм XIX століття, що потребував дисциплінованих робітників;
• затятих підприємців і споживчі пожадання та прагнення самореалізації в ХХ столітті.

 «Поява робочої етики у цьому історичному ланцюзі – це випадковість», – говорить Ханнікатт. До цього «всі культури розглядали роботу як спосіб досягнення результату, а не як самоціль». З часів  урбаністичної давньої Греції і до агрокультурних суспільств роботу або доручали комусь, нерідко – рабам, або намагалися завершити її якомога швидше та повернутися до важливішого – життя.

Навіть після становлення робочої етики кількість робочих годин постійно змінювалася та оскаржувалася. Наприклад, між 1800 та 1900 на Заході середній робочий тиждень скоротився від 80 до 60 годин. Від 1900 до 1970 кількість годин стала ще меншою – 40 годин у США та у Великій Британії. Профспілковий тиск, технологічні зміни, освіченні роботодавці та законодавство  неухильно послаблювали панування роботи.

Буває, що економічні кризи пришвидшують цей процес. У Великій Британії 1974-го консервативний уряд Едварда Хіта скоротив робочий тиждень до трьох днів через дефіцит енергії, який спричинила міжнародна нафтова криза та страйк шахтарів. Такого графіку дотримувалися два місяці, і позаробоче життя працівників розширилося. Магазини для риболовлі повідомили про збільшення продажів і на полях для гольфу стало більш людно. Аудиторія нічних шоу BBC значно збільшилася, а деякі чоловіки виконували більше домашньої роботи – Клочестерська Вечірня Газета надрукувала інтерв’ю з одруженим друкарем, котрий почав сам пилососити.

Економічні наслідки були неоднорідними. Заробітки більшості зменшилися. Робочий день став довшим. Проте загальнонаціональне дослідження компаній, замовлене урядом, продемонструвало зростання продуктивності праці на 5 % – величезне покращення за Британськими, зазвичай в’ялими мірками. В уряді та правлінні деяких компаній з’являлися ідеї про можливість встановлення постійного чотириденного робочого тижня.

Нічого з того не вийшло, але в  60-70-х у Європі та США все частіше переосмислювали роботу як таку чи втечу від неї. Звичними стали корпоративні здравниці, а контркультура в академічному середовищі принесла нову дисципліну – студії дозвілля, вивчення видів відпочинку, як-от спорт і подорожі.

Уже наприкінці 70-х було нескладно повірити, що нещодавня гегемонія роботи у деяких частинах Західної Європи добігає кінця. Комп’ютери, які виконують частину роботу за тебе, вперше ставали широкодоступними. А часті страйки давали якнайширшому загалу повсюдні взірці порушення та оскарження робочого режиму. І головний момент – зарплатні більшості людей підвищилися до такого рівня, що робітник міг дозволити собі працювати менше.

Попри очікування, робоча ідеологія знову посіла керівну позицію. Протягом 80-х агресивно налаштований та орієнований на бізнес уряд Маргарет Тетчер та Рональда Рейгана наділив більшою владою роботодавців, використавши зменшення соціальних виплат та моралістичну риторику задля створення  значно жорсткіших умов для безробітних. Девід Ґребер, антрополог з анархістськими переконаннями, зазначає, що всі ці заходи вживалися задля суспільного контролю. Після політичних потрясінь 60-х та 70-х років «консерватори просто скаженіли від думки, що кожен громадянин стане гіпі та відмовлятиметься від роботи. Вони запитували себе, а що ж стане з суспільним ладом» 

І хоча це схоже на теорію змови, Ханнікатт погоджується з Ґребером: 

Нині роботу як таку критикують все більше. У США нещодавно опублікували книги, які гостро оскаржують диктаторський режим сучасних роботодавців, а також звичку американців вважати, що будь-яку проблему можна вирішити, працюючи більше. Наприклад, книга філософині Елізабер Антерсон «Приватний уряд: як роботодавці керують нашим життям (І чому ми про це не говоримо)», а також книга історика Джеймса Лівінгстона «Більше жодної роботи: чому повний робочий день – це погано».

Проте ідея построботи може здатися привабливою і консерваторам. Деякі прихильники построботи вважають, що роботу як таку варто не скасовувати, а перерозподілити – кожен дорослий працюватиме стільки, скільки йому треба, щоб почуватися задоволеним, а не втомленим. Також можливість працювати менше буде досить привабливою для тих, чиї цінності визначаються сімейним життя – впевнений Джеймс Сміт, прихильник ідеї построботи, який викладає в одному із університетів Лондона англійську літературу XVIII століття.

Модні на заході в дев’яностих-двотисячних «дауншифтинг» та «робочо-життєвий баланс» з їхніми припущенням про те, що більше роботи шкодить нашому життю, були радше індивідуальним рішенням. Здебільшого – для заможних одиниць, ніж для суспільства в цілому. Це були підходи, що мінімально суперечили ринковій економіці, ще відносно дієздатній і популярній на той час. Але тепер ми живемо в іншому світі.

Та все ж таки складність розпрощатися з тягарем та вдоволенням роботи водночас є очевидною, коли знайомишся з постробітниками – вони коливаються між певністю та сумнівом.    

Постробітники стверджують, що саме їхнє перенасичене роботою життя і їхній досвід зростаючої ненадійності посадового найму дають їм право вимагати іншого світу. Увіл Строндж, як і більшість постробітників, працював за низькооплачуваними та короткотерміновими контрактами в університеті протягом багатьох років. «Я готував сніданки у ресторані, а також працював у піцерії «Доміно» автокур’єром. Якийсь час я працював у індійському ресторані, а паралельно викладав. Зазвичай мої студенти приходили туди їсти, і коли вони бачили, як я готую там, то казали: «О, привіт, це ти, Віле?». Я думаю, що такі випадки підсвідомо вплинули на створення Autonomy (незалежна, прогресивна комісія експертів з питань роботи).

Джеймс Сміт – це єдиний постробітник серед моїх знайомих, котрий вирішив зменшити робоче навантаження. «Я намагаюся зробити якомога більше протягом тижня, є один будній день, коли я влаштовую собі вихідний і проводжу час з моїм півторарічним сином. Хоча я визнаю, що це досить невелика поступка. Спочатку я почував себе дивно – це як стрибати з бортика в басейн. І я б не зміг це зробити, мені не вистачило б сили, якби не моральний обов’язок перед моєю дитиною».

Прихильники робочої культури, наприклад, лідери бізнесу або ж популярні політики сумніваються, що сучасні працівники зможуть із користю та задоволенням провести вільний час. У 1989 році два психологи з Університету Чикаго, Джудіт ле Февр та Михай Чиксентмихаї, провели дослід, який деякою мірою підтверджує цю тезу. Для експерименту вони залучили 78 людей зі сфери ручної, канцелярської або ж управлінської роботи та дали кожному пейджер. Протягом тижня часто, але досить спонтанно їх змушували заповнювати анкети, де вони занотовували своє самопочуття, де б вони не були: на роботі чи вдома.

Цей експеримент показав, що люди почувають себе набагато краще на роботі, ніж під час відпочинку. Саме на роботі люди перебувають у стані, який психологи називають «потік». Тобто люди насолоджуються моментом, коли мають можливість використати свої знання та навички, водночас підіймаючи свою самооцінку. Поза роботою людина рідко входить у стан «потоку». Після приходу додому робітники здебільшого дивляться телевізор або сплять, тобто перебувають у досить інертному стані,  переважно не отримуюючи від цього задоволення. Психологи дійшли висновку, що робітники у США нездатні організувати свою психічну енергію у вільний від роботи час.

Постробітники переконані, що це прямий доказ того, якою шкідливою стала культура роботи для людини. Наша здатність робити щось інше окрім роботи схожа на м’яз, який поступово атрофується. «Вміти відпочити – це також навичка», – переконаний Фрейн.

Окрім того, у західних країнах відсутність роботи також збагачує культуру. У повоєнні роки, коли люди працювали менше та було легше вижити за рахунок виплат безробітним, з’являється поезія бітників, авангардного театру та якісної британської музики – це саме ті мистецькі форми, для створення та споживання яких необхідно багато часу.

Середмістя облаштовані для  роботи та споживання – спільника роботи, – а для всього іншого залишається зовсім мало простору. Це одна з причин, чому так важко уявити собі світ построботи. Попри те, що перетворити офісний простір на щось інше – це величезний обсяг роботи, постробітники вже замислюються над цим. Новим типом будівель може стати комбінація бібліотеки, простору для дозвілля та мистецької студії. «Вони можуть містити соціальні простори та місця догляду, обладнання для програмування, відеомонтажу чи звукозапису. Це буде більше, ніж громадський центр, який може справляти доволі гнітюче враження», – вважає Ґребер.

До того ж існує рустикальна тенденція у поглядах постробітників. Хестер характеризує це так: «Замість того, щоб працювати, ми будемо опановувати ремесла, шити собі одяг. Проте це досить ексклюзійне бачення, адже, щоб займатися таким, треба бути досить працездатним».

Крім того вона хотіла б, щоб цей постробітницький рух мав більш радикальні погляди на нуклеарну сім’ю та дім. Наразі і дім, і сім’я визначаються роботою, а постробота змінить уявлення про них. Коли зникне оплачувана робота, то можна досягнути одну з найважливіших цілей фемінізму, а саме визнання того, що домогосподарство та виховування дітей – це не ознака нижчого статусу. Якщо люди матимуть більше часу і, можливо, менше грошей, то приватне життя може стати більш колективним. Вона припускає, що люди зможуть готувати на одній кухні, користуючись спільними кухонними приладами. «Історія вже знає такі приклади, – говорить вона, – наприклад, «Червоний Відень» на початку XX століття, коли соціально-демократичний уряд будував житлові масиви з досить розкішним спільним простором, наприклад, спільні пралки, майстерні тощо». Посторобота – це не тільки поняття майбутнього, постробота – це концепт, який нагадує нам про втрачені можливості минулого.

Створити благодатний світ построботи буде набагато важче, ніж це було у 70-х роках минулого століття. Сьогодні, коли роботи і так низькооплачувані, буде важко переконати людей, щоб вони працювали менше за нижчу зарплатню. І шлях вирішення цієї проблеми надзвичайно складний, адже  завдяки вільному ринку, який є однією зі складових капіталізму, чим гірша у тебе робота, тим важче її покинути.

Проте ті, хто думають, що робочий процес так і не зміниться, мають невеличке попередження від історії. 1 травня 1979 року людина, завдяки якій частково існує сучасна культура роботи – Маргарет Тетчер – виголосила свою фінальну промову перед тим, як отримала посаду прем’єр-міністерки. Тоді вона говорила про зміни у політиці та суспільстві. «Те, що вважається єрессю у певний історичний період, – сказала вона, – стає загальноприйнятим в іншому періоді». Тож кінець роботи, яка всім нам так добре відома, здається, неймовірним. Проте лиш до того моменту, коли цей кінець справді прийде.