Архітекторка і дизайн-критикиня з Нью-Йорка АЛЕКСАНДРА ЛАНДЖ розмірковує про стратегії краудфандингу міських проектів, обов’язкову співпрацю з владою та необхідність розголосу у медіа.

Чи знали ви, що Статуя Свободи була однією з перших міських краудфандингових кампаній в Америці?

Ця новина столітньої давнини отримала минулого року «друге дихання», коли читачі дізнались про ключову роль газети Йозефа Пулітцера New York World, завдяки якій вдалося зібрати 1 млн. доларів (2,3 млн сьогодні), щоб в 1885 році побудувати п’єдестал для Свободи.

Згідно з Родріґо Девісом, дослідником Інституту технології в Масачусетсі, це не була звичайна п’ятимісячна, центрально організована кампанія, яка перетворила Статую на історичний прецедент. Скоріше це був дієвий спосіб Пулітцерівської газети через щоденні оновлення, систему винагород і особисті історії показати, що жоден внесок не є замалим.

New York World також була сповнена анти-елітарного духу, бажаючи об’єднати робочий клас – вказуючи донорів поіменно в щоденних оновленнях і використовуючи газету як платформу для безперервних національних новин.

Ця історія, як і вдумлива, цікава теза Девіса, містить низку інших уроків, які пропонують різні шляхи для потужного міського краудфандингу.

Дивлячись на зусилля як тематично спеціалізованих платформ, на кшталт Spacehive і ioby, так і на універсальних – Kickstarter і IndieGoGo, можна зробити висновок, що міські проекти є одними з найбільш успішних

Однак дослідження краудфандингу здебільшого фокусуються на його ринковій складовій і майже не приділяють уваги їхньому змісту. Девіс наполягає, що правильно побудований міський краудфандинг може «відкрити спільнотам нові шляхи для участі у формуванні їхнього середовища». Через новизну цифрового міського краудфандингу як явища (йому менш ніж 5 років) і, відповідно, нестачі інформації перед нами постає більше питань, ніж відповідей, – завершує Девіс.

Проект урбаністичного парку на британській краудфандинговій платформі Spacehive, яка спеціалізується на міських проектах

Перше питання, яке в мене виникло під час читання цього дослідження, стосувалось дефініції успіху. Чи визначається він на міському рівні отриманням фінансування? Чи потрібні інші стандарти для оцінювання міських проектів? Це питання змушує мене пригадати аргумент, який я використала 2012 року в «Проти урбанізму на Kickstarter». Девіс посилається на те есе, резюмуючи моє твердження наступним чином:

«Ландж відкидає асоціацію краудфандингу з підприємницькою парадигмою як доречний спосіб міського планування. Вона стверджує, що надзвичайна короткочасність процесу фондування означає, що великомасштабні, довготермінові проекти не отримають коштів або матимуть складнощі на пізнішій стадії через відсутність інституційної підтримки».

Іншими словами, великі зміни в масштабі урбаністики – це щось більше ніж змагання за популярність і вимагають більше вмінь, політики і капіталу, які поки жодна з цих платформ не здатна забезпечити.

Запуск краудфандингової кампанії – це як влаштуватись на другу роботу

У випадку зі Статуєю Свободи про все вже попіклувались французький і американський уряди – там вже було визначено місце і т.д., кампанії від NY World лишалось завершити їхню роботу – завдяки сильній персоналізації кампанії, інституційним зусиллям і навіть роботі, пов’язаній з запуском кампанії, яка сьогодні може бути дистанційною і яка часто лишається непомітною. Девіс зазначає, що ця невизнана робота призначена для обмеженої кількості людей, це ніби піти на другу роботу.

Інший приклад – масштабний довготерміновий проект, як наприклад Lowline, підземний «парк» в колишньому трамвайному тунелі, який пропускав би сонячне світло, щоб дерева могли рости під землею.

Гроші, зібрані на Кікстартері, були спрямовані на дослідження технологічних можливостей, тоді як ініціатори ні тоді, ні зараз не мають прав на тунель. Для мене «успіх» означає безпосередня реалізація проекту, і зміна публічного простору як фідбек для донорів на їхні інвестиції.

Широке медіа-охоплення досі є найкращим способом зібрати великі суми

Багато міських пропозицій є жахливо нечіткими щодо кроків, які вони планують здійснити, таким чином, що донори не до кінця розуміють, за що вони платять. Одна з проблем – це отримання дозволів, пошук капіталу, місця – це те, що спонукає міський краудфандинг позбутись партизанської поведінки і зрозуміти, що співпраця з урядом надасть цим проектом більше шансів на реальних успіх. Цю партнерську модель найкраще дослідила невелика британська платформа Spacehive.

Масштабні проекти, як показує дослідження Девіса, складають крихітний відсоток всіх міських проектів. Більшість профінансованих з них звертається до місцевої спільноти і стосується короткотермінових проектів локального рівня, як обладнання парків, садів, освітні події та воркошопи. Ці проекти, далекі від «вибухових» і сенсаційних не здобувають широке охоплення в медіа, що досі є найкращим способом зібрати кошти.

Свіжі приклади з моєї пошти минулого тижня. Великомасштабні краудфандингові проекти здебільшого концентровані в містах, де ці платформи були створені і які зробили Нью-Йорк родючою територією. Приклад таких проектів як Lowline, +POOL – басейн у вигляді плюса, в який впадає відфільтрована річкова вода. Плавучий пляж, прикріплений до берега Мангеттена і стилізоване наметове містечко на Рокавейс (Rockaways) усунув потребу пересуватись в метро в одній частині своєї подорожі піщаним узбережжям. Чикаго також має приклад, який перетворює його на «місто-як-гаджет» – Breakwater Chicago, пропозицію плавучого розважального центру

Власне, поки такі ініціативи лишаються приватними, в них немає нічого поганого. За своїм масштабом вони потребують інвестиційного капіталу і підтримки з боку суспільного сектору, однак важко уявити, щоб вони стали головним пріоритетом міста. У випадку Lowline і наметового містечка, ініціатори навіть не мають права власності на зазначені місця, що перетворює краудфандингову кампанію на концентрацію реклами та грошей.

Якщо спробувати об’єднати ці онлайн-платформи з неприбутковими організаціями або місцевим урядом, вони починають нагадувати шлях, на який пристали вже деякі міста і який має багато імен. Партисипативне бюджетування, наприклад, дозволяє мешканцям спрямовувати відносно малі суми міських коштів на окремі проекти, завдяки чому виборці можуть зважувати пріоритети і спостерігати за своїми податками «в дії». Як на мене, гроші йдуть на поліпшення безпеки вулиць, оновлення бібліотек і паркових лав.

Чи є краудфандинг заміною більш стабільного міського фінансування?

Останні підходи критикують за те, що вони сприяють нерівноправності, це є предметом критики і міського краудфандингу: всі школи і парки починають з однакової кількості учнів або орієнтовних відвідувачів на метр квадратний, водночас багатші можуть завдяки сусідам отримати додаткові кошти. Чи є краудфандинг заміною більш стабільного міського фінансування? Чи не сприяє він приватизації колись публічного майна, як вийшло з парком Бруклін Брідж, де було побудовано мільйонні апартаменти всередині парку, щоб профінансувати його утримання?

Це повертає нас до питань, які поставали на початку стосовно кампанії зі Статуєю Свободи. Щоб зростати, міський краудфандинг має постійно і прозоро говорити про речі, пов’язані з урядом, рівністю і придатністю. Він не може існувати поза системою, він не може говорити про міські проекти лише в контексті особистого наративу, він не може надавати привілеїв краудфандингу як одному зі способів колективної участі. Ми говоримо створення нових умов для виникнення хороших ідей. Але ті хороші ідеї також потрібно оцінювати всередині великої мережі урбаністичних пріоритетів.

Читайте також: Футуристична архітектура: підземний парк в Манхеттені

Девіс пропонує чотири прогресивні можливості – від DIY-платформ до повного поглинання організації. Найбільш ймовірними здаються гібридні варіанти, які вибудовують такі моделі участі, які не гребують маленькими цифрами і які розглядають міське покращення в масштабі сусідських спільнот, але досі підтримують деякі старомодні «звіти і баланси».

Читайте також: Что такое Архитектурный активизм?

В одному з сценаріїв Девіса обрані урядовці будуть координувати списки проектів, які відповідатимуть їхнім програмам і залежно від того, наскільки вірогідною є їхня реалізація. Інакше кажучи, платформи виступають фасилітаторами, медіумом для об’єднання партнерів і збільшення їхньої індивідуальної участі. Таким чином, сучасні моделі міського краудфандингу мають перешкоджати зникненню неуспішних проектів і полегшувати доступ до інформації про локацію, участь і реалізацію.

Александра Ландж – архітекторка і дизайн-критикиня з Нью-Йорка. Учасниця програми Loeb Fellow в Гарвардській вищій школі дизайну протягом 2013-2014 років. Авторка «Про архітектуру: формування мови будинків і міст», а також електронної книги «Місто дот-ком: урбанізм силіконової долини».

dezeen.com

Переклад: Дарина Ніколенко