Літо давно пройшло, але завдяки «Над Богом» в небуття не пішло. Зачепивши міцно, все тримає, відчуття подиву та вдячності триває. Останній тиждень спекотної пори видався гарячим на поприщі культури. Адже у Вінниці впродовж останньої декади тривала резиденція мистецтва «Над Богом», провідною темою якої стали закони про декомунізацію.

Про історію створення резиденції, підводні течії роботи та ідею ВЕЛИКІЙ ІДЕЇ розповіли куратор мистецького напрямку Українського кризового медіа-центру, ініціатор програми «Культурна дипломатія між регіонами України» ЛЕОНІД МАРУЩАК та асистентка програми ОЛЬГА ГОНЧАР.

Розкажіть, яка ідея лежить в основі вашої резиденції? Що вас для неї надихнуло?

Леонід: Ідея резиденції народилася під час наших проектів на Сході України. Ми побачили, що в багатьох містах Сходу в плані культури не має нічого окрім пам’ятника Леніну і декількох мозаїк на занедбаних будинках культури, школах, дитсадках. Усе це підлягає знищенню за новими законами. Знищення відбувається некомпетентно – ніхто не розбирається, чи має панно якусь мистецьку вартість або історичну цінність. Врешті, ніхто не пояснює людям, чому це знімається. Потрібно все проговорювати, особливо сьогодні, адже і так суспільство знаходиться в постійному стресі, причин для конфліктів безліч. І, здається, ніхто і не думає, як ці конфлікти вирішити.

Процес декомунізації – це процес занурення в історичну колективну пам'ять народу. І погано коли цей процес відбувається на фоні війни і розрухи. Замість того, щоб провести його адекватно, а саме, розібратися з нашим спільним минулим, яке нас мучить, яке нас штучно роз’єднує. Бо ні для кого не секрет, що політичні сили розставляють свої акценти. Все, що їм потрібно в регіонах – перетворити людей на електорат.

Методи, якими виконуються закони про декомунізацію, – це породження нових і нових конфліктів та продовження роз’єднання країни. Для Сходу декомунізація буде більш болючою, адже там не просто вулиці, мозаїки, перейменують чи знищать, там цілі назви міст, сіл підпадають під декомунізацію. Проте не тільки на Сході, а й всюди треба проговорювати декомунізацію, адже декомунізація це також відкриття нової інформації про минуле нас та наших родин. Відкриваються архіви, оприлюднюються дані – треба донести їх до мас, обговорити. Для цього і була придумана резиденція.

Але чим тут може зарадити мистецтво і культура?

Леонід: Культура це єдине що дає методологію для діалогу, пошуку рішень проблем, врешті, планування та уяви нашого спільного майбутнього.

Адже мало просто виграти війну, потрібно зрозуміти, що робити далі, адже люди і країна лишаться тими самими, і нам потрібно буде жити разом, тому починати миритися треба вже зараз. В наших проектах культура і мистецтво є головними інструментами для пошуків спільного і примирення.

Розкажіть, яку мету ставить перед собою проект?

Ольга: Взагалі, цей проект є частиною програми «Культурна дипломатія між регіонами України» – це програма Українського кризового медіацентру, спрямована на побудову діалогу та примирення між мешканцями Сходу і Заходу через інструменти культури.

Мета ініціативи – привернення уваги суспільства до культурних і гуманітарних проблем, залучення громадян до їх розв’язання, формування довгострокової гуманітарної політики. Гасло програми – мистецтво об’єднує.

Ми на 10 днів зібрали художників, активістів, представників влади та комісії з декомунізації у Вінниці, одне одного, врешті, щоб розібратися, як втілювати закони про декомунізацію так, щоб не нищити мистецтво, і не створювати нові конфлікти на тлі відношення до історії?

Ми хочемо наголосити на тому, що процес декомунізації має проходити із залученням експертної думки – мистецтвознавців, істориків, громади, а не просто: сказали завгоспу прибрати мозаїку – він пішов молотком збив.

Чому саме Вінниця?

Ольга: Важливо зараз брати курс на децентралізацію культурних подій, що деякою мірою і відбувається.

Ми часто чуємо, що культура не на часі, зараз війна, постійно є щось важливіше. Культуру не зрозуміють в регіонах, бо там всі не такі освічені як в Києві чи Львові – це не правильно. Тому що зрозуміють. У Слов’янську на виставці ікон Лева Скопа нас питали, а чому ви п’ять років тому назад не приїхали? Треба брати і робити, а не шукати причин не робити, і думати, що хтось дурніший. У Вінниці казали: «Так, не розуміємо все, але приїздіть частіше», якщо це буде комплексно, то буде і розуміння і сучасної і концептуальної культури, а не просто фонтану «Рошен».

Останнім часом Вінниця в культурному плані почала активно розвиватись, як на вашу думку, чому?

Леонід: Я вважаю, що саме через те, що тут існує діалог між владою та громадою. Коли він є – починається рух вперед.

А чи відбувся діалог у резиденції «Над Богом»? Як все відбувалось?

Ольга: Давайте спершу про програму. Під час всієї резиденції працювала інтерактивно-дискусійна програма. 10 днів художники працювали над своїми витворами мистецтва, в ідеях їх ніхто не обмежував. В той же час глядачі та учасники могли взяти участь в лекціях, дискусіях та обговореннях. Знову таки, кожен мав право висловити свою думку. Також була і інтерактивна програма, яка складалась з воркшопів. Так, урбаністи, спільно з вінничанами, створили кінотеатр «Сходи в кіно», який планується передати місту. Щодо відповіді на запитання чи відбувся діалог, однозначної відповіді немає.

Читайте також: Как создавалось искусство «Над Богом»?

Леонід: Стартували ми з дискусії «Етика та естетика української декомунізації», і в якийсь момент здавалось, що співучасникам так і не вдасться почути себе. Панував доволі скептичний настрій, проте, вже під час розгортання діалогу, почало вибудовуватись взаєморозуміння.

Ми не вміємо слухати. І це стає головною проблемою. Свою думку ще можна висловити, але почути опонента – це треба вчитись.

Ольга: Умови для діалогу були створені, бажання від громадян також було. Я вважаю, що цей процес запущено, і це головне. Ми так просто тепер не складемо руки, і будемо розгортати це далі.

В столиці резиденція «Над Богом» мала досить великий резонанс, культурні кола обговорювали її. А яке враження у самих мешканців Вінниці?

Ольга: Повертаюсь до того, чому Вінниця. Я би сказала, що у суспільства, зокрема вінничан попит є. Проте, на жаль, не вистачає пропозиції. Бажання долучитись до мистецтва, розвитку культури, самі місцеві митці – все це, безумовно, присутнє. Але культурний рівень тільки на шляху до розквіту. В широкому сенсі, мешканці просто не звикли до подій такого рівня, багато хто відзначав, що для Вінниці це вперше. Тому я вважаю, що це дуже правильний крок говорити про культуру та мистецтво саме в регіонах.

Загалом, мета та питання самого проекту досить провокативні – спроба створити діалог навколо доволі суперечливого запитання, ще й на території мистецтва. Це сміливо, в якійсь мірі, це – виклик для мешканців. Чи прийняли виклик вінничани?

Ольга: Відносно. Це складний механізм, коли є бажання, але нема досвіду. Ми й надалі просуватимемо культуру саме в регіонах, і тоді цей виклик, цей діалог буде створено. Можу лише відзначити, що зацікавленість була, те що це потрібно – не має сумнівів.

Проект розпочався, які рецензії та відгуки ви отримували?

Ольга: Скажу прямо – різноманітні. Більшість з тих, хто зацікавились та приходили – дякували, приводили дітей та друзів. Але серед громадян були ті, які оминали нас стороною, навіть говорили негативно в релігійному контексті. Це звісно та частина людей, яка навіть на завітала до нас, через власні переконання. Проте те, що є якась негативна реакція, нормально в цілому. Радує те, що безперечно, більшість була настроєна позитивно.

Як починалась робота над проектом, адже сам кінотеатр, який приймав резиденцію давно забутий всіма. Зараз видно результат. Але йому передувала виснажлива робота. Давайте зазирнемо з вами за куліси?

Ольга: Це був довгий та складний шлях. Знаєте, символічно навіть те, що він називається «Росія». Коли ми вперше перетнули двері кінотеатру, сказати, що тут була занедбаність та мотлох – не сказати нічого. Бруд, завали сміття, відходи. Все це ми власноруч вигрібали з «Росії», розчищаючи дорогу до мистецтва. Коли приміщення було готове, можна було запрошувати митців. Як вже зазначалось, їх творчість мала будуватись навколо теми декомунізації, в іншому обмежень не було. Серед митців були як представники Вінниці, так і країни в цілому. Багато художників приїхали з Києва.

Трішки про художників. Чи були зацікавленими вони?

Леонід: Так, кожен горів своїм бажанням, це надзвичайно приємно. На 10 днів цей кінотеатр став справжньою штаб-квартирою, в якій панувало порозуміння, спільна справа, мистецтво.

Проект завершено, настав час робити підсумки. Якими вони є?

Ольга: Результати наших розмов, дискусій, досліджень, ляжуть в основу резолюції по впровадженню декомунізаційних законів засобами мистецтва, яку ми плануємо презентувати в Києві, а потім повести на Схід. Надати її в користування усім, хто буде займатися декомунізацією.

Зараз ми працюємо над цим документом. Звісно, резиденція не дала відповіді на всі запитання, нові питання з’явилися також, але і досвід здобувся чималий, і ми хочемо ним поділитися. Візьмемо хоча б локацію: таких «росій» по регіонах багато. І стоять вони у більшості випадках закинутими. І просто гниють, або влада чекає поки хтось забере їх під торговий центр. А такі «росії» – це і є ті публічні не комерційні простори, які так потрібні для обговорення про яке ми говоримо, вони створюють умови для цього обговорення, діалогу, обміну думками, самовираження.

Такі простори мають бути в кожному регіоні, селі місті, щоб люди зустрічалися, творили, обговорювали важливі для них теми, бо інакше виникають «майдани». Такі простори були створені у радянський час так. Але не вірю, що зараз є ресурси для будівництва чогось такого нового і некомерційного. Тож давайте не нищити їх, а перероблювати для потреб нового часу. Таким простором і був наш проект, насамперед для міста Вінниця – усі приходили висловлювалися, творили. Програма була побудована так, щоб по максимуму залучити місто. Щось вдалося, а щось ні – це нормально.

Звісно, що на відкриття експозиції прийшло найбільше людей, як і на покази фільмів. На дискусіях було менше – бо це формат де треба включатися, думати, не просто споживати, треба висловити свою думку. А це вже не так просто. Але треба залучати громаду до висловлення думок і дій!

Тому приємним наслідком резиденції стала виставка вінничанки-художниці Насті Груської в Києві завдяки тому, що Настя просто прийшла до нас одного дня, познайомилася з нашими художниками і почала працювати. Так вона навчається в Кракові. Вінницькі активісти взяли під опіку літній кінотеатр, що створили урбаністи і зараз думають, як будуть далі показувати фільми – це початок уже нової історії.

Звісно, якби в ідеалі вдалося б відкрити «Росію» і на далі, адже нам її дали лише на дні проекту – то на цьому «смітті» могло вирости чимало ідей, які б змінили місто на краще.

Які подальші плани?

Ольга: Те, що програма «Культурна дипломатія між регіонами України» триватиме надалі – немає ніяких сумнівів. Ми продовжимо поширювати культуру в регіони. Що стосується самої резиденції «Над Богом» – час робити висновки, аналізувати все і, звичайно, ділитись досвідом.

На мою думку, зараз уже накопичено достатньо досвіду серед громадських активістів, зокрема організаторів культурних подій, і важливо ним ділитися одне з одним, але не у форматі до якого ми звикли – презентація проектів, а саме організаційними і методологічними штуками.

А що стосується програми, то проекти на Сході активно почалися з літа і будуть тривати до грудня цього року, проекти заплановані в десяти містах Сходу: Станиця Луганська, Сєвєродонецьк, Лисичанск, Слов’янськ, Краматорськ, Дружківка, Артемівськ, Костянтинівка, Маріуполь, Сартана.

Це будуть виставки сучасних ікон Лева Скопа, художниці Лілі Тєптяєвої, а також інші культурні ініціативи, мета яких ознайомити аудиторію з сучасною та традиційною українською культурою, традиціями тощо. Ми їдемо на Схід щоб познайомитися із молоддю, активістами, щоб обмінятися контактами, досвідом, щоб потім підтримувати із ними зв'язок, допомагати з їхніми культурними ініціативами, запрошувати їх на наші проекти в регіони – адже важливо просто знайомитися одне з одним, їздити своєю країною, говорити з людьми, проблеми, шукати їх спільне рішення.

Важливо їздити своєю країною і не боятися, щоб зрозуміти що вона дійсно твоя! Що у Львові тебе не будуть бити за російську мову, а в Маріуполі – за українську.