Тимчасові автономні зони. Частина І

Тимчасові автономні зони. Частина І

482 24 хвилини хв. читання
4.08.2014

Ми перебуваємо в пошуках просторів, котрі потенційно могли б перетворитися на автономні зони. І ми безперестанно чекаємо, коли настане час, щоб ці простори стали відносно відкритими...

 «… та цього разу я з’явлюся як переможний Діоніс, що перетворить світ на суцільне свято… Хоча в мене й мало часу…»

Ніцше, з останнього "божевільного" листа до Козими Вагнер

 

Піратські утопії

Морські розбійники та пірати у ХVIII ст. створили "інформаційну мережу", що охопила всю планету, та, незважаючи на всю примітивність та слугування брудному бізнесу, функціонувала вона просто бездоганно.  Ця мережа поєднувала між собою численні віддалені острови, такі собі важкодоступні укриття, де кораблі могли поповнювати запаси води й продовольства та обмінювати награбоване на предмети розкоші та першої необхідності. Деякі з цих островів підтримували так звані "ідейні громади" – справжні міні-суспільства, що свідомо жили поза законом, прийнявши рішення прожити хоча й коротке, але щасливе життя.

Кілька років тому я перечитав величезну кількість вторинних літературних джерел, присвячених цим анклавам, та в результаті прийшов до висновку, що до сьогодні жоден історик не вважав їх вартими аналізу. (Деякі згадки можна знайти у Вільяма Барроуза та пізнього британського анархіста Ларрі Ло, та тут мова не йде про скільки-небудь систематизоване дослідження). Тоді я вирішив звернутися до першоджерел і розробив свою власну теорію, деякі аспекти якої будуть викладені в даному есе. Досліджувані поселення я назвав "Піратськими утопіями".

Не так давно письменник Брюс Стерлінг, один із представників піджанру наукової фантастики під назвою кіберпанк, опублікував роман про недалеке майбутнє, котрий базується на припущенні, що занепад політичних систем призведе до децентралізованого поширення експериментальних способів організації дійсності: величезних корпорацій, що перебуватимуть під керівництвом робітників; незалежних анклавів, що займатимуться "інформаційним піратством"; анклавів зелених соціал-демократів; анклавів, що пропагуватимуть антиробочий рух "Zerowork"; анархічних вільних зон і т.д. Інформаційна економіка, що уможливлює наявність такої кількості різноманітних форм, має назву Мережа, а самі анклави (як і назва книги) – Острови в Мережі.

 

Говорити, що "я не буду вільним доки всі люди (або всі розумні істоти) не стануть вільними", означає фактично поринути в таку собі нірвану-оціпеніння, зректися всього людського роду та визнати, що ми програли

 

Середньовічні ассасини (з арабської “хашиши” - ті, хто вживають гашиш; представники шиїтської гілки ісламу) вважали "Державу", що являла собою мережу віддалених замків у гірських долинах, розміщених на відстані тисяч кілометрів одна від одної, стратегічно невразливою до нападів. Інформаційний потік забезпечувався секретними агентами, велися війни з усіма урядами, а найвищою чеснотою вважалися знання. Через наявність сучасних технологій, включаючи супутники-розвідники, така автономія здається просто романтичною мрією. Більше жодних піратських островів! У майбутньому за допомогою того самого механізму – відсутності будь-якого політичного контролю – весь світ можна буде перетворити на автономні зони. Та наразі ця ідея лишається ні чим іншим, як науковою фантастикою, а отже, чистою вигадкою.

Невже ми, що живемо сьогодні, приречені ніколи не відчути автономію, ніколи не жити в країні, якою керує лише свобода? Невже все, що нам залишається, – це ностальгія за минулим чи майбутнім? Невже ми змушені чекати, доки весь світ стане вільним, перш ніж хоча б один із нас відчує смак свободи? Що ж, ми виносимо вирок цьому припущенню, коли поєднуємо раціональний та емоційний погляд на проблему. Наш розум наполягає, що неможливо боротися за те, що ти ще не пізнав, а серце не бажає жити в світі, настільки жорсткому, що саме наше покоління з усього роду людського змушене страждати від такої несправедливості.

Говорити, що "я не буду вільним доки всі люди (або всі розумні істоти) не стануть вільними", означає фактично поринути в таку собі нірвану-оціпеніння, зректися всього людського роду та визнати, що ми програли. 

Я вважаю, що зібравши докупи й дослідивши історії про минуле та майбутнє, присвячені  "островам у мережі", ми знайдемо достатньо свідчень того, що "вільні анклави" у наш час не просто можливі – вони існують. Всі мої дослідження та роздуми зосередилися навколо концепції ТИМЧАСОВОЇ АВТОНОМНОЇ ЗОНИ (далі - ТАЗ). Попри те, що дана концепція може до певної міри здаватися узагальнюючою, я не розглядаю її як щось більше за есе, спробу, пропозицію, майже плід уяви. Хоча іноді вам може здатися, що моя мова нагадує висловлювання в стилі секти Рантерів, я не намагаюся сформулювати політичну догму. Насправді, я свідомо відмовився від наведення визначення ТАЗ – я просто говоритиму про нього, зображаючи лише окремі дослідницькі штрихи. Якщо дане поняття увійде у вжиток, його значення буде легко зрозуміти, принаймні, в процесі.

В очікуванні революції

Як так виходить, що світові, "перевернутому догори дном", в результаті завжди вдається реабілітувати себе? Чому за революцією завжди слідує реакція, як зміна пір року в Пеклі?

Повстанням історики називають революцію, що не вдалася, рух, що не досяг очікуваного результату, поставленої мети, визначеної спільною згодою: революція, реакція, зрада, встановлення сильнішої та ще більш деспотичної влади – колесо крутиться, історія знов і знов повертається до своєї найвищої форми – "чобіт, що топче обличчя людини, - вічно".

 

Якщо Історія – це Час, як зазвичай стверджують, то повстання – це момент, що ніби вистрибує за межі Часу, порушує закон Історії. Якщо Держава – це Історія, як зазвичай стверджують, тоді повстання – це заборонена мить, непробачна відмова від діалектичного руху димоходом вверх і назовні, складного шаманського маневру, здійсненого по відношенню до всесвіту

 

Натомість повстання здатне вийти за межі гегелівської спіралі "прогресу" – своєрідного порочного кола. Латинський еквівалент слова повстання – insurrection – можна пояснити так: surgo – вставати, повставати; insurgo – підніматися. Це самостійна операція. Відмова від жалюгідної пародії на кармічне коло, історичної революційної неспроможності. Заклик "Революція!" перетворився з сигналу тривоги на отруту, згубну псевдо-гностичну пастку долі, жахіття, в якому, як би ми не борсалися, нам не вдасться вирватися з цієї жорстокої епохи, втекти від цього гніту, від однієї Держави за іншою, щоразу потрапляючи на нове "небо", де панує черговий злий ангел.

Якщо Історія – це Час, як зазвичай стверджують, то повстання – це момент, що ніби вистрибує за межі Часу, порушує закон Історії. Якщо Держава – це Історія, як зазвичай стверджують, тоді повстання – це заборонена мить, непробачна відмова від діалектичного руху димоходом вверх і назовні, складного шаманського маневру, здійсненого по відношенню до всесвіту. Історія стверджує, що Революція – процес постійний, або, принаймні, тривалий, тоді як повстання – тимчасове. В даному контексті повстання є чимось на зразок "найвищої точки переживання" – протилежністю до того, що ми називаємо "ординарним" переживанням чи досвідом. На кшталт фестивалів, повстання не можуть відбуватися щодня – інакше вони не були б чимось "неординарним". Проте такі моменти напруження надають форми й змісту всьому життю. Шаман повертається – проте зміни відбулися.

Вам може здатися, що я просто підтверджую неможливість здійснення вищеописаного. А як же анархістська мрія, держава без Держави, Комуна, постійна автономна зона, вільне суспільство, вільна культура? Ми маємо залишити цю надію замість екзистенціалістського acte gratuit? Ідея не в тому, щоб змінити свідомість, а у тому, щоб змінити світ.

Мені це здається цілком обґрунтованою критикою. Та все ж я хотів би навести два заперечення: по-перше, революція досі жодного разу не досягла бажаної мети. У момент здійснення повстання його учасники чітко усвідомлюють здійснення їх мрії, проте як тільки перемога досягнута і повертається Держава – всі ідеали та мрії вже зраджено. Я не перестаю сподіватися, ба навіть очікувати на зміни – та наразі до слова Революція я ставлюся з великою підозрою. По-друге, навіть якщо ми замінимо революційний підхід ідеєю повстання, що спонтанно проростає з глибин анархістської культури, наша власна актуальна історична ситуація є вкрай несприятливою для такого масштабного починання. Таке лобове зіткнення з масштабною інформаційною Державою, царством Видовищ та Симуляції було б нічим іншим, як безглуздим стражданням. Вся її зброя спрямована на нас, тоді як у нас на прицілі лише повтор, болюча порожнеча, привид, здатний загасити найдрібнішу іскру ектоплазмою інформації, суспільство, що капітулює, на чолі якого стоїть образ Поліцейського та всепоглинаюче око телебачення.

 

Реальність вимагає від нас не просто перестати очікувати на Революцію, а й перестати хотіти її. Повстання – так, наскільки можливо часто, навіть за наявності ризику насильства. Агонія Держави Симуляції буде просто грандіозною, та у більшості випадків найкращим рішенням буде не приймати участі у всьому цьому грандіозному насильстві, забратися геть із території Симуляції, зникнути

 

Варто наголосити, що ми не розглядаємо ТАЗ як єдино можливу розв’язку, що заперечує всі інші форми організації, тактики та цілі. Ми просуваємо цю концепцію, тому що вона здатна забезпечити якісне перетворення, порівнюване з повстанням, та при цьому не обов’язково пов'язана з насильством та стражданнями. ТАЗ – це наче повстання, яке не безпосередньо конфронтує з Державою, це своєрідна партизанська операція, спрямована на звільнення ділянки (землі, часу, уяви), після чого вона розчиняється і зникає, щоб знову сформуватися в іншому місці та в інший час, поки Держава її не знищить. Так як Держава пов'язана в першу чергу з Симуляцією, а не з субстанцією, тут свою діяльність непомітно можуть зосередити ТАЗ, певний час досягаючи своїх цілей у відносному спокої. Вірогідно, деяким невеликим ТАЗ вдалося проіснувати довгий період часу, тому що вони так і лишилися непоміченими, наче гірські поселення, адже вони ніколи не перетиналися з Видовищами, ніколи не виходили за межі того справжнього життя, що є невидимим для агентів Симуляції.

Вавилон сприймає власні абстракції як реальність; таким само чином (через помилку), можуть виникнути й ТАЗ. Започаткування ТАЗ може бути пов’язане із застосуванням тактик насильства та оборони, та їх найбільша сила полягає у їх непомітності – Держава не визнає їх існування, адже Історія не має відповідного визначення. Як тільки ТАЗ почнуть називати (презентувати, чимось опосередковувати), вони зникнуть, для того, щоб згодом з’явитися деінде і там знову ж таки стати невидимими, адже їх не бачить око Видовищ. Таким чином, ТАЗ являють собою ідеальну тактику для застосування в епоху всюдисущої та всесильної, та водночас порожньої й хворої Держави. І так як ТАЗ є мікрокосмом "мрії анархіста" про вільну культуру, я не уявляю собі кращого способу досягнення цієї мети, при цьому ще й час від часу відчуваючи певні додаткові переваги.

Наостанок варто зазначити, що реальність вимагає від нас не просто перестати очікувати на Революцію, а й перестати хотіти її. Повстання – так, наскільки можливо часто, навіть за наявності ризику насильства. Агонія Держави Симуляції буде просто грандіозною, та у більшості випадків найкращим рішенням буде не приймати участі у всьому цьому грандіозному насильстві, забратися геть із території Симуляції, зникнути.

ТАЗ – це фактично табір партизанів: атакуй та тікай. Потрібно тримати в русі все плем’я, навіть якщо це лише інформація в Мережі. ТАЗ має вміти оборонятися, проте і напади, і оборона повинні, якщо це можливо, уникати насильства з боку Держави, котре вже не має жодного сенсу. Напади здійснюються на засоби контролю, переважно ідеї; оборона – це "непомітність", техніки бойового мистецтва; невразливість – наймістичніше мистецтво серед усіх бойових технік. Кочова військова машина воює, але ніхто її не бачить, і рухається далі, доки будуть складені мапи її перебування. Що ж стосується майбутнього – лише автономна зона може планувати автономію, організовувати її, створювати її. Це самостійна операція. Перший крок є чимось схожим на дзенівське саторі  – усвідомлення того, що ТАЗ починається з простого акту усвідомлення. 

Психотопологія повсякденного життя

Концепція ТАЗ в першу чергу виникає з критики Революції та розуміння поняття Повстання. Революція вважає Повстання повним провалом, та нам, з точки зору психології звільнення, повстання здається куди більш цікавою можливістю, ніж усі "успішні" революції буржуазії, комуністів, фашистів і т.д.

Друге джерело виникнення ТАЗ походить зі сфери історичного розвитку – я називаю його "завершення мапи". Останній шматочок суші, що не належав жодній суверенній державі, було привласнено у 1899 році. Наше століття – перше, в якому не лишилося terra incognita, не лишилося фронтирів. Національність – головний принцип світового правління: жоден шматок скелі в південній частині Тихого океану не повинен бути вільним, жодна віддалена долина, навіть Місяць та планети. Це апофеоз "територіального гангстеризму". Жоден квадратний сантиметр Землі не має бути вільним від контролю з боку поліції та оподаткування… принаймні, в теорії.

 

Мапа – це абстракція, вона не може покривати Землю в масштабі 1:1. Через фрактальну будову реальної земної поверхні на мапі можливо відобразити лише просторову сітку. Величезні простори знаходяться за межами сприйняття вимірювальних приладів. Мапа – не точна, мапа не може бути точною

 

"Мапа" – це абстрактна політична сітка, масштабна афера, здійснена методом батога і пряника, до якої нас привчає "Держава-Експерт", аж доки ми всі не починаємо сприймати мапу як територію – тепер не Острів Черепахи, а США. Та позаяк мапа – це абстракція, вона не може покривати Землю в масштабі 1:1. Через фрактальну будову реальної земної поверхні на мапі можливо відобразити лише просторову сітку. Величезні простори знаходяться за межами сприйняття вимірювальних приладів. Мапа – не точна, мапа не може бути точною.

Отже, шлях до революції закритий, та відкритий шлях до повстання. На певний час ми зосередимо нашу увагу на тимчасовому "зростанні сили", уникаючи гострих кутів, пов’язаних зі знаходженням остаточного рішення проблеми.

Тож, мапа закрита, та відкрита автономна зона. Висловлюючись метафорично, у фрактальних вимірах вона виявляється невидимою для картографії Контролю. І тут ми вводимо поняття психотопології (та психотопографії) як "науку" альтернативну топографічним та картографічним дослідженням Держави та її "психічному імперіалізмові". Лише психотопографія здатна надати карти дійсності в масштабі 1:1, адже лише людський розум є достатньо складним, щоб моделювати реальність. Проте мапа в масштабі 1:1 не може "контролювати" свою територію, адже вона, фактично, ідентична їй. Її можна використати лише для того, щоб запропонувати, тобто викласти для нас деякі важливі характеристики. Ми перебуваємо в пошуках просторів (географічних, соціальних, культурних, вигаданих), котрі потенційно могли б перетворитися на автономні зони. І ми безперестанно чекаємо, коли настане час, щоб ці простори стали відносно відкритими, чи то через неуважність з боку Держави, чи то через те, що лишилися непоміченими з боку картографів, коротше кажучи, з будь-якої причини. Психотопологія – це мистецтво лозошукача в пошуках потенційних ТАЗ. 

Проте припинення революції та завершення мапи – це єдині негативні джерела ТАЗ. Варто ще багато чого сказати про її позитивні впливи. Сама лише реакція не володіє енергією, необхідною для того, щоб "маніфестувати" ТАЗ. Повстання мусить здійснюватися заради якоїсь мети.

1. Перш за все ми будемо вести мову про природну антропологію ТАЗ. Нуклеарна родина являє собою основну складову одиницю суспільства консенсусу, але не ТАЗ. ("Родини! Як я їх ненавиджу! Це лихо для кохання! " – Андре Жид). Нуклеарна родина з її Едиповим комплексом являє собою винахід доби Неоліту, відповідь на "сільськогосподарську революцію" із властивим їй голодом та соціальною ієрархією. Палеолітична модель є водночас і більш первинною, і більш радикальною. Це - зграя. Типова кочова та напівкочова зграя мисливців-збирачів складається приблизно з 50 людей. У більш крупних племінних спільнотах зграєва структура зберігається завдяки кланам, таємним групам, мисливським та військовим братствам, жіночим та чоловічим спільнотам, "дитячим республікам" і т.д. Нуклеарна родина є результатом постійної нестачі (тому призводить до скнарості), тоді як зграя – результат надлишку, її життя полягає в марнотратстві. Родина є закритою як генетично, так і соціально: через владу чоловіка над жінкою та дітьми і через ієрархічну будову аграрного та індустріального суспільства. Зграя – відкрита, звісно, не для кожного, а для її духовно та тілесно близьких втаємничених членів, що заприсягнулися любити. Зграя не є частиною ще більшої ієрархічної одиниці. Вона являє собою швидше суб’єкт розширеного споріднення, фрагмент горизонтального візерунку, поєднаного договорами, союзами, схильностями і т.д. (Спільнота американських індіанців до сьогодні зберігає певні риси цієї будови).

У нашому власному пост-видовищному суспільстві чистої Симуляції існує багато сил, котрі, здебільшого залишаючись непомітними, працюють над поступовою зміною нуклеарної родини та поверненням зграї. Поломки в структурі Праці призводять до розхитаної "стабільності" одиниці-дому та одиниці-родини. Певна "зграя" може на сьогоднішній день включати друзів, колишні подружжя та коханців, людей, що познайомилися на різних робочих місцях, постійних співрозмовників, членів груп за інтересами, за перепискою і т.д. Нуклеарна родина чимдужче перетворюється на пастку, вигрібну яму культури, випадковий прихований вибух розщеплених атомів. І очевидним стає той факт, що контрстратегія виникає раптово під час практично неусвідомленого повторного відкриття більш архаїчних і в той же час більш постіндустріальних можливостей, що їх надає зграя.

2. ТАЗ як свято. Одного разу Стівен Перл Ендрюс запропонував у якості свого бачення анархічного суспільства вечірку, на якій усі владні структури розчиняються у святі. Так само ми маємо тут сприймати Фур’є з його концепцією тілесних відчуттів як основи громадської пристойної поведінки – "обнюхування" та "гастрософія", і його гімн ницості, яку передбачають запах та смак. Античне бачення святкувань і сатурналій (свята на честь бога Сатурна, встановлені в Римі у 5 ст. до н.е. ) походить від ідеї, що певні події перебувають за межами "профанного часу" та вимірювальних приладів Держави та Історії. Ці свята буквально заповнюють прогалини в календарі – додаткові дні у високосні роки. До епохи Середньовіччя близько третини року припадало на свята. Можливо, бунти проти календарної реформи були пов’язані не стільки з "одинадцятьма втраченими днями", скільки з усвідомленням того, що імператорські вчені змовилися затулити ці прогалини в календарі, в яких зосередилися народні свободи, – державний переворот, нанесення року на мапу, зазіхання на сам час, перетворення органічного космосу на механізований. 

 

Сутність вечірки полягає в тому, що люди об’єднують свої зусилля з метою реалізації спільних бажань, до яких можуть належати гарна їжа та веселощі, танці, спілкування, мистецтво жити, можливо, навіть еротичні задоволення або спільне створення витворів мистецтва, або просто отримання насолоди від самого моменту щастя – коротше кажучи, "союз егоїстів"

 

Учасники повстання незмінно відзначають його святкову складову, навіть коли перебувають в епіцентрі озброєної боротьби, небезпеки та ризику. Повстання – наче свято сатурналій, що вислизнуло (або ж було силоміць викинуте) зі своєї календарної прогалини, зумовленої високосними днями, і тепер здатне вигулькнути де-завгодно і коли-завгодно. Воно вільне від часу та простору, та все ж має добре чуття на завершенні події та потяг до "генія місця"; наука психотопології, здатна встановити місцезнаходження "потоків сили" та "місць з особливою енергетикою" (якщо висловлюватися за допомогою окультних метафор), котрі локалізують ТАЗ у просторі й часі чи, принаймні, допомагають встановити її зв'язок із конкретним місцем та часом. 

ЗМІ запрошують нас "відсвяткувати незабутні миттєвості життя", фальшиво уніфікуючи споживання та видовище, не-подію в своєму чистому вигляді. У відповідь на таку безсоромність ми маємо, з одного боку, численні відмови (сформульовані ситуаціоністами Джоном Зерзаном, Бобом Блеком та ін.), а з іншого боку, появу святкової культури, далекої й навіть прихованої від потенційних менеджерів нашого дозвілля. "Відстоюйте своє право на вечірку" – це, насправді, не пародія на радикальну боротьбу, а її новий маніфест, пристосований до епохи, що пропонує телебачення й телефони в якості способу "підтримувати стосунки" з іншою людиною, способу "бути там! "

Перл Ендрюс мав рацію: вечірка - це вже "нове суспільство, що зароджується в мертвій шкаралупі старого" (Преамбула установчого документу міжнародної профспілкової організації Індустріальні робітники світу). "Збори племені" в стилі 1960-х років, лісові збіговиська еко-саботажників, ідилічний Белтейн неоязичників, анархістські конференції, танці геїв… Вечірки в Гарлемі 1920-х років, нічні клуби, банкети, прадавні лібертаріанські пікніки – ми повинні усвідомити, що все це вже своєрідні "звільнені зони" чи, принаймні, потенційні ТАЗ. Чи то відкрита лише для декількох друзів, як звані обіди, чи для тисяч учасників, як масові тусовки, – вечірка завжди "відкрита", тому що вона ніким не "впорядкована"; вечірка може бути спланованою, проте у разі, якщо вона не "відбувається", – це провал. Елемент спонтанності тут є ключовим. 

Сутність вечірки полягає в тому, що люди об’єднують свої зусилля з метою реалізації спільних бажань, до яких можуть належати гарна їжа та веселощі, танці, спілкування, мистецтво жити, можливо, навіть еротичні задоволення або спільне створення витворів мистецтва, або просто отримання насолоди від самого моменту щастя – коротше кажучи, "союз егоїстів", як його назвав Штірнер, у його найпростішій формі або ж, висловлюючись термінами Кропоткіна, задоволення основоположного біологічного потягу до "взаємодопомоги". (Також тут можна згадати батаєвську "економіку витрат" і його теорію культури потлачу). 

 

Ми живемо в епоху, коли швидкість і "товарний фетишизм" створили тиранічну фальшиву єдність, що приховує культурну різноманітність та індивідуальність, де "жодне місце не гірше за інше". Цей парадокс породжує "циганів", психічних мандрівників, котрих підштовхує цікавість та допитливість, котрі не прив’язані до конкретного часу та простору і весь час перебувають у пошуку різноманіття та пригод… 

 

3. У визначенні контурів реальності ТАЗ життєво важливою є концепція психічного номадизму (або, як ми жартома її називаємо, концепція "необґрунтованого космополітизму"). Аспекти цього феномену обговорювалися у праці Делеза та Ґваттарі "Трактат про номадологію. Машина війни.", у "Зміщенні" Ліотара і у різних авторів у збірці під назвою "Оазис" видавництва Semiotext(e). Тут ми використовуємо термін "психічний номадизм" замість таких споріднених термінів, як "міський номадизм", "номадологія", "зміщення" просто для того, щоб об’єднати ці концепції в єдине ціле, щоб згодом дослідити його з точки зору становлення ТАЗ. "Смерть Бога", певною мірою децентралізувавши "Європейський" проект, відкрила плюралістський пост-ідеологічний погляд на світ, здатний "безоглядно" перейти від філософії до племінного міфу, від природничих наук  до Даосизму –  вперше стало можливим дивитися на світ очима такої собі золотавої комахи, кожна фасетка очей котрої відображає цілком інший світ.

Проте таке бачення було отримане за дорогу ціну: ми живемо в епоху, коли швидкість і "товарний фетишизм" створили тиранічну фальшиву єдність, що приховує культурну різноманітність та індивідуальність, де "жодне місце не гірше за інше". Цей парадокс породжує "циганів", психічних мандрівників, котрих підштовхує цікавість та допитливість, не надто прив’язаних блукачів (насправді невірних "Європейському Проекту", котрий втратив усю свою привабливість та життєздатність), котрі не прив’язані до конкретного часу та простору і весь час перебувають у пошуку різноманіття та пригод… Під цей опис підпадають не лише посередні художники та інтелектуали, а й мігруючі робітники, біженці, "безпритульні", туристи, сім’ї, що подорожують у будинках на колесах, люди, що "подорожують" у Мережі, хоча можуть взагалі ніколи не залишати власної квартири (чи люди на кшталт Торо, котрі "багато подорожували – звісно, в межах Конкорду"), і, нарешті, під цей опис підпадає "кожен з нас", всі ми, з нашими автомобілями, відпустками, телевізорами, книгами, фільмами, телефонами, змінами робочих місць, "стилів життя", релігій, дієт і т.д.

Психічний номадизм як тактика, котру Делез та Ґваттарі метафорично називали "машиною війни", зміщує парадокс із пасивного в активний та, можливо, навіть "насильницький" режим. Останні спазми та передсмертні хрипи "Бога" тривали так довго (у формі, скажімо, Капіталізму, Фашизму та Комунізму), що досі існує величезне поле для "творчого руйнування", котре здійснюють пост-бакунінські та пост-ніцшеанські вояки чи апачі, тобто вороги ("апачі" буквально перекладається як "вороги") старого Консенсусу. Ці номади практикують військові набіги, вони – пірати, вони – віруси; вони і хочуть, і потребують ТАЗ, табори з чорними наметами під пустельними зірками, приховані від чужих очей укріплені оази вздовж таємних караванних стежок, "звільнені" ділянки джунглів та неродючих пустель, заборонені для входу території, чорні ринки та підпільні базари.

Ці кочівники малюють свої стежки під дивними зірками, котрі можуть бути світними кластерами даних у кіберпросторі, або, можливо, галюцинаціями. Намалюй мапу території, поверх неї – мапу політичних змін, поверх неї – мапу Мережі, особливо контр-Мережі, де головне місце займають приховані інформаційні потоки та їх шляхи; і, нарешті, поверх усього, в масштабі 1:1, мапу творчого уявлення, естетики, цінностей. І ось ця мережа оживає, починає рухатися завдяки раптовим коловоротам та сплескам енергії, згущенню світла, прихованим тунелям та сюрпризам.

 

Перл Ендрюс, "Наука суспільства", переклад Ольги Кравченко

Тимчасові автономні зони. Частина ІІ

Тимчасові автономні зони. Частина iiІ

Автор
ВЕЛИКА ІДЕЯ — платформа фінансування проектів через Спільнокошт / медіа соціальних інновацій

Як за чотири дні в дорозі відмовитися від шаблону про мистецтво в публічному просторі

Що є правдою найближчого можливого майбутнього? Чи розпізнають сучасники цей час як епоху Взаємостановлення? Люди усвідомили вразливість моделей, які організовує унормованість уявного ідеального? Чи справді конкуренція між ідеальними концепціями породжує насильство і звужує простір зарадності? Як змінюються ланцюги зворотного зв’язку в світі? Війна гасне і забирає з собою нерівність? Люди відкрили собі себе?