Тимчасові автономні зони. Частина ІІ

Тимчасові автономні зони. Частина ІІ

251 34 хвилини хв. читання
5.08.2014
Наша природа – культура, а ми – злодії, мисливці-збирачі у світі комп’ютерних технологій

Тимчасові автономні зони. Частина І

Мережа й Павутина

Наступний фактор, пов’язаний із появою ТАЗ, є настільки масштабним та неоднозначним, що було вирішено виділити його опис в окремий розділ.

Ми вели мову про Мережу, котру можна визначити як сукупність інформації та її передачу. Здійснення певних актів передачі дозволяється та обмежується різноманітними елітами, що надає Мережі ієрархічного характеру. Інші зв’язки та дії є відкритими для всіх, отже, Мережі властивий також горизонтальний, або неієрархічний, характер. Доступ до військової інформації та даних розвідки закритий, як і інформація про банківські операції, грошовий обіг тощо. Та здебільшого телефонія, поштова система і дані колективного користування доступні для всіх і кожного. Тому всередині Мережі почала розвиватися тіньова контр-Мережа, котру ми називатимемо Павутина (уявімо, що Мережа – це рибацька сітка, а в її розривах та прогалинах павуки протягнули Павутину). Зазвичай, ми використовуватимемо термін Павутина, маючи на увазі альтернативну горизонтальну відкриту структуру обміну інформацією, неієрархічну мережу, а термін контр-Мережа – для того, щоб позначити приховане та нелегальне використання Павутини, включаючи такі дії, як інформаційне піратство та інші шляхи проникнення в Мережу. Мережа, Павутина та контр-Мережа – складові одного заплутаного комплексу, вони проникають одна в одну в незліченній кількості точок. Ці терміни не визначають окремі ділянки, натомість вони вказують на наявні тенденції.

(Ліричний відступ: Перш ніж звинуватити Павутину та контр-Мережу в "паразитизмі", котрий ніколи не може бути істинно революційною силою, запитайте себе, що "виробляється" в Епоху Симуляції? І чим на сьогоднішній день є "клас виробників"? Очевидно, Ви будете змушені визнати, що ці терміни втратили своє значення. Так чи інакше, відповіді на ці запитання настільки складні, що в концепції ТАЗ вони повністю ігноруються, натомість використовується все, що погано лежить. "Наша природа – культура", а ми – злодії, мисливці-збирачі у світі комп’ютерних технологій).

Наявні на сьогоднішній день форми неофіційної Мережі все ще, як ми бачимо, доволі примітивні: маргінальні періодичні видання, електронні дошки оголошень, піратські програми, хакерство, телефонне шахрайство, певний вплив на радіо й друковані видання, практично жодного впливу на крупні ЗМІ, зокрема телестанції, супутники, волоконну оптику, кабельне телебачення тощо. Тим не менш, сама Мережа являє собою складну систему відносин між суб’єктами ("користувачами") та об’єктами ("даними"), котрі змінюються та еволюціонують. Природу цих відносин вичерпно дослідили різноманітні автори – від Маклуена до Вірильо. Сотні сторінок у них зайняв "доказ" того, що тепер "знає кожен". Замість того, щоб їх переказувати, я поставлю питання про те, які можливості для втілення ТАЗ надають ці відносини.

ТАЗ займає тимчасове, але конкретне місце у просторі й часі. Однак зрозуміло, що вона має також займати "місце" у Павутині, хоча це місце зовсім іншого типу – не актуальне, а віртуальне, не безпосереднє, але з можливістю миттєвого доступу. Павутина не лише забезпечує логістичну підтримку ТАЗ, вона також сприяє її виникненню. Загалом, ТАЗ "існує" в інформаційному просторі так, як вона існує в "реальному світі". Павутина здатна впакувати великий обсяг часу у вигляді даних, що займе неймовірно мало місця. Ми вже зазначали, що ТАЗ через її тимчасовість неодмінно бракуватиме певних свобод, пов’язаних зі стійкістю та більш-менш фіксованим положенням у просторі. Та Павутина може забезпечити своєрідну, принаймні часткову, заміну цієї стійкості та фіксованого положення у просторі – вона може забезпечувати ТАЗ інформацією з моменту її виникнення, забезпечувати величезними обсягами простору й часу, перетвореними на дані.

Беручи до уваги нашу вимогу щодо контакту віч-на-віч та потребу в чуттєвих відносинах, а також через еволюцію Павутини, ми маємо чітко усвідомлювати що Павутина – це система підтримки, здатна переносити інформацію від однієї ТАЗ до іншої, захищати ТАЗ та робити її "невидимою" або ефективно діючою, як того вимагає ситуація. Більш того, якщо ТАЗ – це табір кочівників, то Павутина допомагає зберігати епос, пісні, родовід та легенди цього племені, а також мапи таємних караванних стежок та схеми набігів – потоки племінної економіки. Вона навіть зберігає саме ті шляхи, якими вони йтимуть, і саме ті сни, які вони бачитимуть як знаки та передвістки.

 

ТАЗ хоче існувати в цьому світі, а не в ідеї іншого світу, не в певному уявному світі, народженому оманливою уніфікацією (все зелене або все металеве).Такий світ може бути лише марною надією (або, як казала Королева в керролівській "Алісі в Задзеркаллі": "Варення завтра або варення вчора, і ніколи варення сьогодні")

 

Існування Павутини не залежить від комп’ютерних технологій. Усне мовлення, паперова пошта, маргінальні мережеві журнали, "телефонні дерева" і без того придатні для створення інформаційної павутини. Найголовніше тут – не рівень технічного забезпечення, а відкритість та горизонтальність структури. Тим не менш, сама концепція Мережі передбачає використання комп’ютерів. Науково-фантастичний образ Мережі – це кіберпростір (як у "Троні" чи "Нейроманті") і пов’язані з ним псевдо-телепатичні риси "віртуальної реальності". Як прихильник кіберпанку я вбачаю саме у "зламі реальності" ключову роль у створенні ТАЗ. Я погоджуюся з Гібсоном та Стерлінгом у тому, що офіційна Мережа ніколи не зможе покласти кінець існуванню Павутини та контр-Мережі – комп’ютерному піратству, неавторизованій передачі даних, адже вільний потік інформації неможливо заморозити. (Наскільки я розумію, теорія хаосу передрікає, що існування системи тотального контролю неможливе в принципі).

Тим не менш, якщо абстрагуватися від усіх спекуляцій щодо майбутнього, ми опинимося перед складним питанням про сутність Павутини та техніки, котру вона застосовує. Головна мета ТАЗ – уникнення опосередкування з метою отримання досвіду безпосереднього переживання. Саму її суть можна втілити в суфійський термін "грудьми до грудей", тобто віч-на-віч. Проте сама суть Павутини – це опосередкування. Машини – це наші посланці, зокрема, тіло – це ніщо інше, як перевалочний пункт, з усіма найнеприємнішими конотаціями цього слова.

ТАЗ може визначити власну позицію, здійнявшись над двома протилежними точками зору на Hi-Tech та Мережу як його апофеоз: 1. точкою зору прибічників неопалеолітичної пост-ситуаціоністської ультразеленої позиції, котрі по-луддистськи протестують проти опосередкування та Мережі; і 2. точкою зору кіберпанківських утопістів, футуро-лібертаріанців, Хакерів Реальності та їх прибічників, котрі розглядають Мережу як черговий крок у еволюції та вважають, що всі можливі неприємні ефекти опосередкування можливо подолати, принаймні, тоді, коли ми звільнимо засоби виробництва.

ТАЗ погоджується з хакерами, тому що хоче втілитися, зокрема, за допомогою Мережі, навіть за посередництва Мережі. Але вона погоджується і з зеленими, тому що гостро відчуває себе як тіло й відчуває відразу до Кібергнозису, до спроби вийти за межі тіла за допомогою миттєвості та симуляції. У світлі ТАЗ дихотомія технології та антитехнології виглядає оманливою, як, власне, більшість дихотомій, у яких наявні опозиції являють собою чисті фальсифікації чи навіть галюцинації, породжені семантикою. ТАЗ хоче існувати в цьому світі, а не в ідеї іншого світу, не в певному уявному світі, народженому оманливою уніфікацією (все зелене або все металеве). Такий світ може бути лише марною надією (або, як казала Королева в керролівській "Алісі в Задзеркаллі": "Варення завтра або варення вчора, і ніколи варення сьогодні").

ТАЗ "утопічна" в тому значенні, що вона являє собою максимальну інтенсифікацію повсякденного життя, чи, як сказали б сюрреалісти, проникнення Прекрасного в життя. Але вона не може бути утопічною в буквальному значенні слова, бути ніде, бути "місцем, якого немає". ТАЗ є. Вона перебуває на перетині великої кількості сил, наче якесь язичницьке "місце сили", що знаходиться на перетині таємничих ліній, які помічає лише знавець у начебто незначущих особливостях ґрунту, ландшафту, потоках вітру, води, міграціях тварин. Просто сьогодні не всі лінії проходять через цей час і простір. Деякі з них існують лише "всередині" Павутини, навіть якщо вони й перетинаються з реальним простором і часом. Деякі з цих ліній є "незвичайними", тобто не існує термінів, за допомогою яких ми могли б описати їх існування. Ці лінії краще досліджувати в контексті теорії хаосу, ніж у межах соціології, статистики, економіки і т.д. Сплетення силових ліній, в якому втілюється ТАЗ, дещо схоже на хаотичні "дивні точки тяжіння", котрі, скажімо так, існують між вимірами.

ТАЗ за самою своєю природою використовує будь-які придатні засоби для того, щоб реалізувати себе, чи то в печері, чи то в космічному місті L5. В обох місцях вона житиме – зараз або якомога раніше, якою б підозрілою та застарілою не здавалася її форма. Вона виникає раптово, незважаючи на пануючу ідеологію, ба навіть антиідеологію. Вона використовуватиме комп’ютер, тому що комп’ютер існує, але вона вдається й до сил, настільки далеких від відчуженості та симуляції, що здатні гарантувати ТАЗ деяку міру психічного палеолітизму, одвічно шаманського духу, котрий "заразить" собою навіть саму Мережу (в цьому для мене й полягає істинне значення Кіберпанку). Оскільки ТАЗ – це інтенсифікація, надлишок, потлач, життя, віддане життю, а не лишень виживанню (соплива прикмета 1980-х), вона не може обмежуватися лише рамками Технології або Антитехнології. Вона суперечить сама собі як справжні ненависники домовиків, адже вона хоче бути – будь-якою ціною, ціною "досконалості", ціною остаточного знерухомлення.

Множина Мандельброта і її комп’ютерна графічна модель дають нам наочне уявлення про фрактальний всесвіт – мапи всередині мап всередині мап і т.д., доки вистачає обчислювальної потужності. Навіщо потрібна ця мапа, котра фактично прагне до відповідності 1:1 до фрактального виміру? Що з нею робити, окрім як захоплюватися її психоделічною елегантністю? 

Якщо уявити собі мапу інформації – картографічну проекцію Мережі у всій її цілісності, нам доведеться включити в неї всі риси хаосу, що вже почав проявлятися, скажімо, в паралельній обробці даних, телекомунікаціях, системах електронних платежів, вірусах, хакерських атаках і т.д.

 

Кажуть, що десь там існує "інформаційна економіка". Може й так, але інформація, котру продають на "альтернативних" дошках оголошень, цілком складається з чатів, балачок та техномаячні. То що, це і є економіка? Чи ж це лишень спосіб згаяти час для ентузіастів?

 

Топографічне представлення кожної з цих "ділянок" хаосу нагадує множину Мандельброта – ті ж самі "півострови", нанесені на мапу або приховані в мапі аж до ілюзії "зникнення". Ці "письмена", частина з яких зникає, а інша частина написана поверх інших таких само, демонструють сам процес компрометації Мережі самої себе. Вона вже не є цілісною в самій собі, вона абсолютно неконтрольована. Іншими словами, множина Мандельброта чи щось схоже на неї може стати в пригоді під час "побудови" (у всіх значеннях цього слова) контр-Мережі як хаотичного процесу, "творчої еволюції", як його називав Пригожин. Кожна "катастрофа" в Мережі – це силовий вузол Павутини, контр-Мережі. Мережа руйнується хаосом, тоді як Павутина завдяки йому процвітає.

Чи то шляхом звичайнісінького комп’ютерного піратства, чи то за допомогою розвитку складних відносин із хаосом хакери Павутини, кібернетики ТАЗ знайдуть шляхи отримати користь від розладів, аварій та розривів у Мережі (здатність створювати інформацію з "ентропії"). Бріколер, лахмітник, збирач інформаційних черепків, контрабандист, шантажист, ба навіть кібертерорист – хакер ТАЗ працюватиме на еволюцію прихованих фрактальних зв’язків. Ці зв’язки та різноманітна інформація, що циркулює по та між ними, сформують "місця сили" для появи ТАЗ власною персоною. Це нагадує крадіжку електрики в енергетичного монополіста з метою освітлення закинутого будинку, зайнятого безпритульними.

Тому Павутина паразитуватиме на Мережі для того, щоб створювати ситуації, котрі сприятимуть появі ТАЗ. Та ми можемо розглядати цю стратегію і як спробу, спрямовану на конструювання альтернативної та автономної Мережі, "вільної" та непаразитичної, Мережі, котра слугуватиме основою для "нового суспільства, що виникає зі шкаралупи старого". Висловлюючись практичною мовою, контр-Мережу і ТАЗ можна розглядати як вищі цілі, а теоретично – як форми боротьби за створення іншої реальності.

Висловивши цю думку, ми всі маємо розвіяти певні сумніви з приводу користі комп’ютерів, відповісти на деякі запитання, в першу чергу, стосовно Персонального Комп’ютера.

Комп’ютерні мережі, електронні дошки оголошень та інші приклади електронної демократії досі були переважно різновидами хобі. Багато хто з анархістів та лібертаріанців були переконані, що ПК може стати знаряддям звільнення та самозвільнення, проте вони не досягли зазначених цілей, не досягли жодної свободи.

Мене майже не цікавить поява гіпотетичного класу приватних підприємців, що займатимуться обробкою даних та текстів як фрілансери, котрі скоро зможуть працювати безпосередньо в своїх квартирах над шматком якогось безглуздого корпоративного чи бюрократичного проекту. Більш того, не обов’язково володіти надчутливим сприйняттям, щоб передбачити, що в цьому класі з часом з’явиться власний нижчий клас, такий собі люмпен-пролетаріат, – скажімо, домогосподарки, що забезпечують свої родини "вторинним доходом", перетворюючи власні будинки на електронні потогінні конвеєри, маленькі тиранії Праці, де в ролі "боса" виступатиме комп’ютерна мережа.

Крім того, мене не вражає та інформація й той сервіс, котрий пропонують сучасні "радикальні" мережі. Кажуть, що десь там існує "інформаційна економіка". Може й так, але інформація, котру продають на "альтернативних" дошках оголошень, цілком складається з чатів, балачок та техномаячні. То що, це і є економіка? Чи ж це лишень спосіб згаяти час для ентузіастів? Ну добре, ПК спричинили чергову "революцію книгодрукування" – це дуже добре, розвиваються маргінальні мережі – це теж добре. Тепер я можу вести телефонні розмови з шістьма абонентами водночас. Проте які зміни це все спричинило в моєму повсякденному житті?

Чесно кажучи, я володію вже достатнім обсягом даних, що збагачують моє світосприйняття, завдяки книгам, фільмам, ТВ, театру, телефону, пошті, зміненим станам свідомості тощо. Чи дійсно я потребую ПК для того, щоб отримати ще більше таких даних? Ви пропонуєте мені таємну інформацію? Ну… можливо, я зацікавлений – та мені потрібні надзвичайні таємниці, а не просто ніде не вказані номери телефонів і поліцейська та політична маячня. Я хочу, щоб комп’ютери забезпечували мене інформацією, пов’язаною з реальними благами – "всім гарним, що є в житті", як зазначено у Преамбулі установчого документу міжнародної профспілкової організації Індустріальні робітники світу. І оскільки тут у розповсюдженні дратуючої інтелектуальної дурні я звинувачую хакерів та користувачів електронних дощок оголошень, я спущуся з барокових небес Теорії та Критики і поясню, що саме я розумію під "реальними благами".

 

ТАЗ має з цього моменту існувати в світі чистого простору, в чуттєвому світі. Існуючи на межі, ледь вловима, ТАЗ має поєднувати інформацію та бажання, щоб бути пригодою, "хеппенінгом", щоб заповнити собою простір власної долі, наситити саму себе власним становленням

 

Почну з того, що як з політичних, так і з особистих міркувань я прагну отримувати гарну їжу, кращу за ту, котру я отримую від Капіталізму, – їжу без домішок, таку, що має відчутний природний запах. Щоб ускладнити гру, уявіть, що їжа, яку я хочу споживати, є нелегальною – скажімо, свіже молоко або вишуканий кубинський фрукт мамей, ввіз котрого  в сирому вигляді до США заборонено, через те що його насіння галюциногенне (принаймні, мені так казали). Я не фермер. Уявімо, що я імпортер рідкісної парфумерії та афродизіаків, і більша частина моїх запасів також нелегальна. Або я хочу продавати послуги з обробки текстів про вирощування органічної ріпи, але відмовляюся повідомляти про угоди податкову інспекцію (як вимагає закон, хочете вірте, хочете ні). Або, можливо, я хочу зустрічатися з іншими людьми для отримання добровільних, але нелегальних взаємних задоволень (так вже намагалися робити, але на всі дошки оголошень, присвячені жорсткому сексу, здійснили наліт, тож яка користь від підпілля з такою нікчемною безпекою?). Коротше, вважайте, що мене вже просто нудить від наявної купи інформації. Якщо вірити вам, комп’ютери наразі вже здатні полегшити задоволення моїх потреб у їжі, наркотиках, сексі та ухилянні від податків. Так в чому ж річ? Чому це не відбувається?

ТАЗ з’являлися, з’являються і з’являтимуться за участі та без жодної участі комп’ютерів. Проте для того, щоб ТАЗ реалізувала весь свій потенціал, процес її існування має менше нагадувати мимовільне горіння і більше – життя "островів у Мережі". Мережа, чи навіть швидше контр-Мережа, стає невід’ємною складовою ТАЗ, тим самим доповненням, котре примножує її потенціал, дозволяє їй здійснити "квантовий стрибок" (дивно, що цей вислів почав означати великий стрибок) на новий рівень складності та значущості. ТАЗ має з цього моменту існувати в світі чистого простору, в чуттєвому світі. Існуючи на межі, ледь вловима, ТАЗ має поєднувати інформацію та бажання, щоб бути пригодою, "хеппенінгом", щоб заповнити собою простір власної долі, наситити саму себе власним становленням.

Можливо, представники Неопалеолітичної Школи мають рацію, коли стверджують, що всі форми відчуження та опосередкування мають бути знищені для досягнення наших цілей, або, можливо, анархії можливо досягнути лише у відкритому космосі, як вважають деякі футуро-лібертаріанці. Проте ТАЗ прагне не прив’язувати себе до "було" і "буде". ТАЗ зацікавлена в результатах, в успішних нападах на загальноприйняту реальність, у проривах до більш інтенсивного та наповненого життя. Якщо комп’ютер не можна використовувати в даному проекті, тоді ми переступимо через комп’ютер. Втім, моя інтуїція підказує мені, що контр-Мережа вже з’являється, можливо, вже існує – та я не можу цього довести. Я ґрунтував свою теорію ТАЗ значною мірою саме на інтуїції. Звісно, Павутина включає некомп’ютерні форми мережевої роботи, такі як самвидав, чорний ринок тощо, та бажання працювати з усім потенціалом неієрархічної інформації логічно приводить нас до комп’ютера як ідеального знаряддя. Отже, я чекаю на мить, коли хакери доведуть, що я маю рацію, що моя інтуїція мене не підвела. Ну, де моя ріпа?

"Пішли до Кроатоанів"

Ми не маємо бажання надавати жодне визначення ТАЗ чи встановлювати догми стосовно шляхів їх створення. Натомість ми стверджуємо, що ТАЗ вже створювалися, будуть створюватися і створюються зараз. Тим не менш, вельми важливо та цікаво поглянути на минуле та сьогодення якої-небудь ТАЗ і порозмірковувати про те, як потрібно чинити в майбутньому. Зібравши докупи декілька типових прикладів, ми зможемо встановити весь комплекс дій, можливо, нам навіть вдасться розгледіти певний "архетип". Замість того, щоб звертатися до енциклопедій, ми скористаємося технікою раптового фотографування, складемо з наших знімків мозаїку, починаючи з XVI та XVII ст. та поселень у Новому Світі.

 

Алхімічне бачення до певної міри живилося і пошаною до зародження нового, таємною симпатією до нього, прагненням до безформної форми, символом якої був "Індієць": "Людина" у природному стані, не зіпсована "урядом".

 

Відкриття "нового" світу первинно мислилося як окультна операція. Маг Джон Ді, духовний радник Єлизавети І, очевидно, винайшов концепцію "магічного імперіалізму" й заразив своїми ідеями ціле покоління. Річард Гаклюйт і Волтер Релі були захоплені його ідеями, і Релі використовував свої зв’язки з так званою "Школою ночі" (групою видатних мислителів, аристократів та знавців) для просування таких починань, як дослідження нових територій, колонізація та картографія. Шекспірівська "Буря" стала своєрідною пропагандистською п’єсою для нової ідеології, а Колонія Роанок стала першим практичним експериментом.

Алхімічні переконання Нового Світу були пов’язані з концепцією першоматерії, "царством Природи", невинністю та всемогутністю ("Virginia"), хаосом та зародженням, котре знавці мали перетворити на "золото", тобто як на духовну досконалість, так і на матеріальне багатство. Та в той же час це алхімічне бачення до певної міри живилося і пошаною до зародження нового, таємною симпатією до нього, прагненням до безформної форми, символом якої був "Індієць": "Людина" у природному стані, не зіпсована "урядом". Калібан, Дика Людина, подібно до вірусу розповсюджувався в череві машини Окультного Імперіалізму; ліс/звір/людина з самого початку були наділені магічною силою маргінальності, презирства та вигнання. З одного боку, Калібан огидний, а Природа – це "дика пустеля", з іншого – Калібан шляхетний і нічим не скутий, а Природа – Едемський сад. Такий дуалізм, властивий європейській свідомості, з’явився ще до дихотомії Романтизм/Класицизм, він вкорінений у Високій Магії епохи Відродження. Відкриття Америки (Ельдорадо, Джерело Вічної Молодості) кристалізувало цей еліксир, і в осад випали практичні схеми колонізації.

У початковій школі всім нам розповідали, що перші поселенці в Роаноці зазнали невдачі. Колоністи зникли, залишивши лише загадкову записку: "Пішли до Кроатоанів". Пізніше на повідомлення про "сірооких індіанців" почали дивитися як на легенди. Підручник натякає, що індіанці вбили беззахисних поселенців. Але "Кроатоан" – зовсім не міфічне Ельдорадо: таку назву дійсно мало сусіднє плем’я дружніх індіанців. Очевидно, поселенці просто перебралися з узбережжя на Великі Похмурі Болота і змішалися з племенем. І сіроокі індіанці існували насправді – вони є й зараз, і вони продовжують іменувати себе Кроатоанами.

Отже, найперша колонія Нового Світу вирішила розірвати договір із Просперо (Ді/Релі/Імперія) та піти з Калібаном до Диких Людей. Вони здалися, стали "індіанцями", "своїми", надали перевагу хаосу над жахливим служінням лондонським плутократам та інтелектуалам.

Коли там, де була "Земля Черепахи", запанувала Америка, Кроатоани лишилися в її колективному невідомому. За межами фронтиру все ще превалювало царство Природи (тобто відсутність Держави), і в свідомості людей постійно жевріла можливість здичавіння, спокуса покінчити з Церквою, фермерством, освітою, податками – коротше, всіма тягарями цивілізації – і, так чи інакше, "піти до Кроатоанів". Більш того, коли Англійську громадянську війну зрадив спочатку Кромвель, а потім Реставрація Стюартів, хвилі протестантських радикалів добровільно чи мимоволі потекли в Новий Світ (котрий відтепер перетворився на тюрму, місце заслання). Антиномісти, фемілісти, квакери, левелери, дігери та рантери потрапили під окультну тінь дикості й кинулися в її обійми.

Енн Хатчінсон і її друзі – найвідоміші (тобто такі, що належать до найвищого класу) з антиномістів – зазнали невдачі й потрапили на гачок політики колонізації узбережжя. Та цілком зрозуміло, що існувало ще й радикальне крило руху. Ті випадки, котрі Готорн згадує в своєму "Травневому дереві Меррі-Маунта", є цілком достовірними з історичної точки зору. Схоже, екстремісти вирішили всі разом відмовитися від християнства й навернутися в язичництво. Якби об’єднання з їх індіанськими союзниками мало успіх, як наслідок могла б виникнути синкретична антиномістсько-кельтсько-алгонкінська релігія, щось на зразок північноамериканської Сантерії у XVII ст.

Сектанти відчули себе набагато краще там, де влада на Карибських островах функціонувала абияк і потопала в корупції, де зіткнення інтересів європейських держав-суперників призвело до того, що велика кількість островів не були заселені, а на деякі ніхто навіть не претендував. Зокрема, Барбадос і Ямайка були заселені екстремістами, і я впевнений, що левелери та рантери зробили свій внесок у створення буканьєрської (піратської) "утопії" на Тортузі. Саме тут вперше завдяки Ексквемеліну ми можемо трохи глибше дослідити вдалий прототип ТАЗ, що існував у Новому Світі. Рятуючись від жахливих "переваг" імперіалізму, таких як рабство, кріпосне право, расизм, нетерпимість, від примусової військової служби та роботи на плантаціях, де люди падали замертво, буканьєри пішли стопами індіанців: одружувалися з місцевими жінками, вважали негрів та іспанців рівними собі, не визнавали національностей, обирали своїх капітанів демократичним голосуванням і поверталися в "царство Природи". Проголосивши стан "війни з усім світом", вони почали займатися піратством, укладаючи спільні договори, що називалися "Угодами" і були настільки егалітарними, що гарантували кожному членові команди цілу частку, а капітану лише на чверть або на половину більше цілої частки. Тілесні покарання були заборонені – сварки залагоджувалися спільним голосуванням і в межах дуельного кодексу.

 

Ізмаїліти практикували багатоженство, ніколи не вживали спиртного, виступали як бродячі музиканти, одружувалися на індіанках, переймали їх звичаї і були до такої міри віддані номадизму, що будували будинки на колесах.

 

Абсолютно невірно вважати піратів такими собі морськими розбійниками з великої дороги чи тим більше ранніми капіталістами, як це робили деякі історики. Пірати були, по суті, "соціальними бандитами", хоча фундаментом подібних спільнот були не традиційні селянські громади, а "утопії", створені ex nihilo in terra incognita, анклави повної свободи, що заповнила білі плями на карті. Після падіння Тортуги буканьєрський ідеал продовжував жити протягом усього "Золотого віку" піратства (приблизно 1660-1720 рр.) і породив, наприклад, поселення в Белізі, засновані буканьєрами. Згодом події було перенесено на Мадагаскар – острів, який досі не був зайнятий жодної імперією і складався з карликових тубільних "королівств", очолюваних вождями племен, які були щасливі піти на союз із піратами. Там Піратська Утопія досягла своєї вищої форми. 

Як вважають деякі історики, оповідання Даніеля Дефо про капітана Міссьона і заснованої ним Ліберталії могло бути літературною містифікацією, створеною для пропаганди теорій радикальної партії вігів. Однак ця історія була включена в Загальну історію піратів (1724-1728), більша частина якої до сьогодні розглядається як достовірне й точне джерело. Більш того, історія капітана Міссьона не була спростована в ті часи, коли книга вперше з'явилася, і були ще живі матроси мадагаскарської піратської флотилії. Вони, схоже, вірили у всю цю історію, безсумнівно, тому, що своїми очима бачили піратські анклави, дуже схожі на Ліберталію. А до неї звільнені раби, тубільці й навіть споконвічні вороги, такі як португальці, запрошувалися на рівних. (Захоплення кораблів работоргівців із подальшим звільненням рабів було основним заняттям піратів). Землею володіли спільно, представники обиралися на короткі строки, здобич ділилася порівну; доктрини свободи були набагато більш радикальними навіть за ті, що містилися у памфлеті "Здоровий Глузд".

Ліберталія проіснувала недовго, і Міссьон загинув, захищаючи її. Проте більшість піратських утопій з самого початку створювалися як тимчасові; насправді, справжніми "Республіками" піратів були їхні кораблі, які в морі керувалися "Угодами". Анклави на узбережжях зазвичай взагалі не мали жодних законів. Останній за часом класичний приклад – Нассау, столиця Багамських Островів, поселення на узбережжі, яке складалося з хатин і наметів. Його жителі любили вино та жінок (хлопчиків, вірогідно, також, якщо вірити праці Берджа "Гомосексуалізм і піратство"), пісні (пірати надзвичайно захоплювалися музикою і, бувало, навіть брали в рейси музичні колективи). Їх святкування закінчилися в ніч, коли британський флот з'явився на Багамах. Чорна Борода та "Каліко Джек" Рекхем зі своєю командою жінок-піратів перебралися на менш гостинні береги й обрали важку долю, тоді як інші смиренно прийняли королівську амністію і кардинально змінили свій стиль життя. Але традиції буканьєрів відродилися як на Мадагаскарі, де піратські діти-напівкровки взялися захоплювати тубільні королівства, так і на Карибах, де раби-втікачі та змішані чорно-біло-червоні групи розвивалися в горах і глушині, знані як "Марони". Маронська спільнота на Ямайці все ще утримувала певний ступінь автономності і зберігала старий уклад, коли Зора Ніл Херстон відвідала їх у 1920-х роках (див. "Скажи це моєму коню"). Марони Суринаму досі сповідують африканське "язичництво".

Протягом усього XVIII століття у Північній Америці виникла безліч так званих "Ізольованих трирасових громад". Цей термін був вигаданий рухом Євгеніки, котрий здійснив перші наукові дослідження цих спільнот. На жаль, "наука" служила лише прикриттям для переслідування "напівкровок" і бідноти, а "рішення проблеми" зазвичай полягало у примусовій стерилізації. Ядро таких громад незмінно складалося з рабів-утікачів і кріпаків, "злочинців" (тобто злиденних), "повій" (тобто білих жінок, одружених на небілих чоловіках) і членів різноманітних тубільних племен. У деяких випадках, наприклад, як це сталося з індіанськими племенами Семінолів і Черокі, традиційна племінна структура увібрала в себе новоприбулих; в інших випадках утворювалися нові племена. Так, Марони з'явилися на Великих Похмурих Болотах і проіснували там протягом XVIII і XIX століть, приймаючи в свої ряди рабів-утікачів та являючи собою, по суті, залізничну станцію американського підпілля і слугуючи релігійним та ідеологічним центром повстань рабів. Їхньою релігією було Худу – суміш африканських, тубільних і християнських елементів, і, якщо вірити історику X. Лімінг-Бею, старшини цієї віри і лідери Маронів Великих Похмурих Боліт іменувалися "Небесним Сяйвом Сьомого Пальця".

 

"Європейський проект" не може визнати й зрозуміти існування Дикої Людини – зелений хаос все ще загрожує імперській мрії про порядок

 

Рамапоги північної частини штату Нью-Джерсі (їх помилково називають "білими Джексона") демонструють ще один романтичний та архетипний родовід: їх предками були звільнені раби голландських найманців, різноманітні клани Делавер та Алгонкін, обов'язково "повії", "Гессенські солдати" (так називали загублених британських найманців, колишніх лоялістів і т. д.) і місцеві бандити на кшталт Клодіуса Сміта.

Деякі з цих груп заявляють про своє ісламське походження, наприклад Делаверські Маври і Бен-ізмаїліти, які мігрували з Кентуккі в Огайо в середині XVIII століття. Ізмаїліти практикували багатоженство, ніколи не вживали спиртного, виступали як бродячі музиканти, одружувалися на індіанках, переймали їх звичаї і були до такої міри віддані номадизму, що будували будинки на колесах. Кожного року вони кочували у трикутнику прикордонних міст, наче Мекки і Медини. У XIX столітті деякі з них стали прибічниками анархістських ідеалів і мішенню особливо жорстоких погромів, здійснених прихильниками Євгеніки в рамках негласної програми "порятунку шляхом знищення". Деякі з ранніх євгенічних законів були прийняті на їх честь. Як плем'я вони "зникли" в 1920-х роках, але, ймовірно, поповнили ряди ранніх "чорних ісламських" сект, таких як Храм Мавританської Науки. Я і сам ріс на легендах про "Каллікаків", що населяли Соснові Пустища біля штату Нью-Джерсі (і, зрозуміло, на книгах Лавкрафта, скаженого расиста, захопленого ізольованими громадами). Джерелом цих легенд були спогади місцевих жителів про наклепницькі чутки, що їх розповсюджували прихильники Євгеніки, штаб яких розташовувався у Вайнленді, Нью-Джерсі, і які проводили свої звичні "реформи", спрямовані проти "змішання рас" і "розумового виродження" в Пустищах (наприклад, публікуючи фотографії Каллікаків, грубо відретушовані, щоб представити їх якимись монстрами чи виродками).

"Ізольовані громади", принаймні, ті, що зберегли свою ідентичність до XX столітті, впевнено відкидали і культуру мейнстріму, і чорну "субкультуру", до якої їх воліють відносити сучасні соціологи. У 1970-х, натхненні індіанським ренесансом, деякі групи, включаючи Маврів і Рамапогів, намагалися домогтися від Бюро у справах індіанців визнання їх індіанськими племенами. Вони отримали підтримку від тубільних активістів, але в офіційному статусі їм було відмовлено. Адже якби вони перемогли, то, крім усього іншого, їх перемога створила б небезпечний прецедент для всіх типів знедолених, від "білих Пейотистів" і хіпі до чорних націоналістів, арійців, анархістів і лібертаріанців: довелося б надавати "резервацію" всім і кожному! "Європейський проект" не може визнати й зрозуміти існування Дикої Людини – зелений хаос все ще загрожує імперській мрії про порядок.

Насправді, і Маври, і Рамапоги відкинули "діахронічне", або історичне, пояснення свого походження і вважають за краще "синхронічну" самоідентифікацію, що базується на "міфі" про усиновлення індіанцями. Простіше кажучи, вони самі назвали себе "індіанцями". Якби кожен, хто захотів "бути індіанцем", міг досягти цього єдиним актом самоназивання, уявіть, який міг би розпочатися повсюдний перехід у Кроатоани. Ця стара окультна тінь все ще блукає нашими лісами (площа яких, до речі, сильно збільшилася на північному сході країни за час, що минув з XVIII і XIX століть, оскільки величезні території, що раніше були зайняті фермерськими господарствами, знову поросли чагарником. Торо на своєму смертному одрі мріяв про повернення "... індіанців ... лісів ... " – повернення принижених).

 

Повернення в "Царство Природи" парадоксальним чином дозволяє практикувати будь-які "протиприродні" дії. І оскільки багато людей, перебуваючи під постійним гнітом і живучи в моралізаторському і расистському суспільстві, таємно мріяли про те, щоб чинити ці розпусні дії, вони вбачали в них певну маргінальність, тим самим переконуючи себе в тому, що вони самі залишаються цивілізованими і чистими

 

Маври і Рамапоги, звичайно, мали важливі причини матеріального характеру, щоб вважати себе індіанцями: врешті-решт у них були індіанські предки, – але якщо ми розглядатимемо їх самоназивання і в аспекті "міфічному", і історичному, то виявимо прямий зв'язок із нашим пошуком ТАЗ. У племінних суспільствах існує те, що деякі антропологи називають Mаnnenbunden – тотемічні суспільства, що ідентифікують себе зі світом "Природи" і стають перевертнями, практикують перевтілення у тварину-тотем (вовкулаки, ягуари-шамани, люди-леопарди, відьми-кішки і т. д.). У контексті колоніального суспільства (на що вказує Тауссіг у своїй роботі "Шаманізм, Колоніалізм і Дикі Люди") сила перевертня бачиться як притаманна тубільній культури в цілому, тому найбільш пригнічений сектор суспільства парадоксальним чином набуває сили, черпаючи її в міфі про свої таємні знання, яких колонізатор боїться і прагне водночас. Тубільці дійсно володіють певними таємними знаннями, але, відповідаючи на імперське сприйняття тубільної культури як свого роду "духовної дикості", тубільці все більш і більш виважено підходять до усвідомлення себе в цій ролі. Навіть коли вони маргінали, їх маргінальність випромінює ауру магії. До приходу білої людини вони були просто племенами. Тепер вони "охоронці Природи", жителі "царства Природи". І ось нарешті колонізатора спокусив цей "міф". Коли американець хоче вирватися й повернутися до Природи, він неминуче "стає індіанцем". Радикальні демократи Массачусетсу (духовні спадкоємці радикальних протестантів), які заснували Партію чаювання та вірили в те, що всі уряди можна знищити (весь район Беркшир тоді оголосив себе в "царстві Природи"!), переодягалися Мохоками. Так колоністи, котрі несподівано виявили, що стали маргіналами по відношенню до своєї історичної батьківщини, взяли на себе роль маргіналізованих тубільців, прагнучи таким чином (по суті) долучитися до їх окультної сили, до їх містичного сяйва. Мрія "стати індіанцем" може бути простежена в американській історії, культурі та свідомості на безлічі прикладів від "Трапперів" до бойскаутів.

Образ сексуальності, пов'язаний із "трирасовими" групами, також підтверджує нашу гіпотезу. "Тубільці", звісно, завжди розпутні, але расові зрадники й відступники просто повинні бути схильними до різноманітних збочень. Буканьєри були геями, Марони і "Траппери" були напівкровками, "Джуків і Каллікаків" звинувачували в блуді та інцесті (що призводило до мутацій на зразок полідактилії). Їх діти бігали голими і відкрито мастурбували і т. д. Повернення в "Царство Природи" парадоксальним чином дозволяє практикувати будь-які "протиприродні" дії, принаймні, так вважали Пуритани і прибічники Євгеніки. І оскільки багато людей, перебуваючи під постійним гнітом і живучи в моралізаторському і расистському суспільстві, таємно мріяли про те, щоб чинити ці розпусні дії, вони вбачали в них певну маргінальність, тим самим переконуючи себе в тому, що вони самі залишаються цивілізованими і чистими. Насправді деякі маргінальні спільноти відкидали загальноприйняту мораль (наприклад, пірати) і, без сумніву, робили багато чого з того, про що мріяли громадяни, пригнічені цивілізацією. (А ви хіба ні?) "Здичавіння" – це завжди еротичний акт, акт оголення.

Перед тим як закрити тему "трирасових ізольованих груп", я б хотів нагадати вам, з яким ентузіазмом Ніцше ставився до "змішання рас". Перебуваючи під враженням від їх сили і краси, він запропонував міжрасове схрещування не тільки як рішення проблеми раси, але і як основоположний принцип для народження нового людства, вільного від етнічного та національного шовінізму, вірогідно, праобраз "психічних номадів". Мрія Ніцше, схоже, так само далека від нас сьогодні, як була далека від нього самого. Шовінізм і досі править світом. Змішані культури досі живуть у злиднях. Проте автономні зони Буканьєрів і Маронів, Ізмаїлітів і Маврів, Рамапогів і "Каллікаків" продовжують існувати, або ж продовжують існувати їхні історії як свідчення феномена, який Ніцше міг би назвати "Воля до Влади як Зникнення". Ми повинні повернутися до цієї теми.

 

Перл Ендрюс, "Наука суспільства", переклад Ольги Кравченко, фото (СС) - cfcamerawork

Тимчасові автономні зони. Частина iiІ

Автор
ВЕЛИКА ІДЕЯ — платформа фінансування проектів через Спільнокошт / медіа соціальних інновацій

Від зрілого суспільства до спроможного

Роберт Халф дослідив відмінності роботи представників різних поколінь на робочому місці. Директорів компаній запитували: «У якій із наведених сфер ви бачите найбільші відмінності серед співробітників вашої компанії різних поколінь?» 30% відповіли, що в навичках спілкування, 26% — адаптації до змін, 23% відповіли, що в технічних навичках. Тільки 7% відповіли, що люди різних поколінь не відрізняються в роботі.