Хто вони, ці доброчинці? Громадські активісти, культурні діячі, фінансисти, рекламщики, айтішники? Кожен з цієї тисячі – окрема історія. Ми розпочали серію нетривіальних розмов з доброчинцями Спільнокошту. Нашою черговою співрозмовницею стала громадська активістка Олеся Сторожук.

– По твоїй сторінці у Facebook я побачила, що ти любиш подорожувати, цікавишся культурними проектами та активно ділишся інформацією про них. Але краще ти сама про себе розкажи.

– Мені непросто ідентифікувати себе з чимось одним, я не обмежуюся однією сферою діяльності. Але проекти, за якими мене знають, – це Unistudy і Studnews. Це те, з чого я почала свою громадську і професійну діяльність. Unistudy – це сайт про можливості безкоштовної освіти за кордоном і участі в міжнародних проектах для молоді. Studnews – це аналог Unistudy, тільки з подіями в Україні, така собі афіша цікавих можливостей для активних молодих людей, які не обмежуються навчанням в університеті чи роботою. Проектом Unistudy я почала займатися сім років тому – він переріс зі студентської преси у бізнес-проект.

– Серйозно?

– Так, зараз це моє основне джерело доходу.

– А як ви на цьому заробляєте?

– Дуже просто – на рекламі. У нас 90% інформації є некомерційною – це анонси безкоштовних програм, стипендій, грантів; а 10% – платні послуги. Взагалі, я не вважаю Unistudy суто бізнесом, адже для кінцевого споживача це соціальний проект, а для комерційних організацій – платний інфомайданчик.

Крім того, останнім часом я активно цікавлюсь питаннями екології. Я також приділяю цьому багато уваги, в основному на волонтерській основі. Тобто там я заробляю, а тут – віддаю.

– Ми всі так працюємо, в принципі. А що це за екопроекти?

– Наприклад, я беру участь у проекті «Екоцентр Юшки», буваю там часто сама, а на відстані підтримую морально та інформаційно. Минулого року проводила тренінги у школі екології на тему змін клімату, енергозбереження та утилізації відходів. Ну і взагалі, цікавлюся цією тематикою, підтримую екологічні проекти, поширюю про них інформацію і сама намагаюся бути екологічною, наскільки це можливо.

– Які проекти на Спільнокошті ти підтримала і чому?

– Мені вже важко сказати, оскільки підтримувала чимало. З останнього, що спадає на думку, – створення веб-додатка «Поїздка» і кіновелофестиваль «Ровер» у Львові.

– А за яким принципом ти відбираєш проекти, які будеш підтримувати?

– Я дивлюся, наскільки вони цікаві мені, який у них потенціал. Підтримую, якщо люди роблять щось нове, чого до них ще ніхто не робив, і якщо цей проект реалістичний і приносить користь. Це інтуїтивний вибір, насправді. Іноді буває важко вибрати, тому що хочеться підтримати більше проектів, але фінансові можливості все одно обмежені. Крім Спільнокошту я жертвую на різні онлайн-проекти, наприклад, Вікіпедію, сайти петицій, Громадське телебачення.

– А коли ти вперше профінансувала проект?

– Точно не можу згадати, напевно, це був Sunday Борщ. Тоді я вперше познайомилася з ідеєю краудфандингу.

– З якою метою ти це робиш?

– Відповім здалека, трохи звернусь до своєї історії. Мені подобається сама ідея краудфандингу. Я вважаю, що це дуже перспективно, це альтернатива існуючим фондам і грантам. Це дуже спрощує процес отримання грошей для невеликих і невідомих проектів. Я сама колись була в такій ситуації, коли починала проект Unistudy. Спочатку я працювала над ним два чи три роки просто так, тому що мені було цікаво, а потім виникла ідея монетизувати проект, щоб якось заробляти. Безумовно, виникла потреба в інвестиціях. Які тут варіанти? Просити гроші у батьків або податися на гранти. Я подавалася на різні гранти, але зрозуміла, що це обмежує мої можливості.

– Чому?

– Я була змушена писати величезну грантову заявку, де потрібно було якось прогинатися, показувати, яка я хороша і який класний проект, прописувати його не зовсім таким, яким він є насправді. Для фондів потрібно було прописувати Unistudy чисто як соціальний проект, але для них він здавався недостатньо соціальним, а коли я подавала його на бізнес-інкубатор, то там його розглядали як недостатньо бізнесовий.

– Тобто тебе штовхали туди-сюди?

– Так, тому що цей проект – десь посередині, та й я сама не розглядаю його суто як бізнес або як соціальний проект, він десь на межі. Коли ти подаєшся від громадської організації, ти не можеш вільно розвивати своє бачення. У той момент, коли всі мене пинали, один хороший чоловік зробив мені досить немалу пожертву, причому ця людина нічого не просила взамін. Він просто повірив мені на слово, йому сподобалася ідея, були гроші – ось і дав. Я довго шукала в цьому «подвох» і донині його не знайшла. І ось тепер я виходжу з того ж принципу: якщо у мене є гроші, я жертвую, хоч і небагато, на цікаві мені проекти.

Можу розповісти ще одну історію. Раніше на кожну річницю Unistudy ми проводили вечірки – такі проводять практично всі компанії. Якось я подумала: а навіщо збиратися знову, щоб попити чаю-кави-вина, витрачати купу грошей на «вкусняшки», якщо можна зробити щось корисне? Можна використовувати інформаційний привід не просто щоб погуляти, але й комусь допомогти. Минулого року в мене майже спонтанно виникла ідея провести благодійну вечірку.

Буквально за два-три тижні було оголошено про відбір проектів на фінансування. Запропонувала всім друзям Unistudy і підписникам розсилки зробити пожертвування, щоб підтримати молодіжні проекти, і попередила, що ми не будемо збирати гроші на те, щоб завезти цукерки в дитячий будинок. Гроші мали йти на розвиток. Не можу сказати, що це була дуже масштабна акція, але, тим не менш, три проекти були профінансовані, отримали кілька тисяч гривень. Це прекрасна практика! У нас чимало молодих прогресивних підприємців, які могли б робити точно так само. Наприклад, під час корпоративів поєднувати приємне з корисним.

– Ти сказала, що не станеш збирати гроші на благодійність.

– Ні, я жертвую гроші на благодійність. Але я вважаю, що це не мій профіль, є організації, які роблять це краще за мене. Наприклад, проект «Таблеточки» робить це дуже класно. Благодійності в нашої країні багато (не кажу, що достатньо), а от підтримки розвитку – набагато менше.

– Ну, на розвиток бізнесу теж потрібні чималі гроші. А як думаєш, люди готові віддавати гроші на розвиток бізнесу і різних культурних проектів?

– Все-таки це нова ідея для України, і це питання часу. Всі ці рухи на Заході розвивалися досить довго, і неможливо очікувати, що за один рік всі відразу підуть жертвувати. Велика частина населення країни не розуміє цих механізмів. Крім того, ми живемо в небагатій країні, і у нас зовсім невеликий середній клас – а це якраз ті, хто жертвують. І я думаю, Спільнокошт буде значною мірою залежати від розвитку середнього класу в Україні.