Чим закінчиться українська революція 2013? Передбачити це настільки ж важко, наскільки непросто було припустити, що вона взагалі відбудеться. Якщо абстрагуватися від подій на Майдані, результат можна вирахувати зі сценаріїв революцій минулого. Адже більшість революцій, великих чи маленьких, легендарних чи напівзабутих, мають зловісну стилістичну подібність. Далеко не всі революції закінчуються перемогою або відсутністю жертв, однак усі вони так чи інакше розхитують трон і нерви своїх правителів. Відповідаючи на питання, до чого можуть призвести революції, можемо пошукати підказку в кількох відомих та подібних до нас прикладах з історії.

Подібно до Філіппін, чилійський диктатор Августо Піночет також втратив владу внаслідок плебісциту. Відхід Піночета не був класичною революцією, події розвивалися планово.

Проте перед референдумом, який мав перевірити довіру населення до генерала, на Панамериканське шосе в Сантьяго вийшло близько мільйона протестуючих чілійців.

У Чилі епохи Піночета панував режим внутрішнього терору. Роль судів часто виконували військові трибунали, у країні навіть діяли концтабори для політв’язнів.

У 1988 році, подібно до Маркоса, під тиском світової спільноти самовпевнений диктатор Піночет погодився на референдум довіри до себе як правителя, хоча міг цього не робити. Влада у Чилі контролювала всі ЗМІ, мала чималий запас адмінресурсу, забороняла мирні демонстрації.

Перед референдумом показово підняли зарплати бюджетникам. Крім того, це був не перший референдум для Піночета, хоча цього разу він вирішив модернізувати свій імідж і замість військового мундира одягнути світський піджак.

Опозиції було надано лише 15 хвилин ефіру телебачення на день. Об’єктивно шансів втратити владу у Піночета було дуже мало.

Втім, під час плебісциту 55% населення сказало генералу «Ні». Прийнято вважати, що головною причиною цієї перемоги над режимом, крім рідкісної мобілізації його противників, була грамотно побудована медійна кампанія опозиції. Її робили молоді рекламісти. Їхні ролики побудовані не на критиці кровавого режиму, а на позитивних меседжах світлого і, головне, безпечного майбутнього.

Августо Піночет під час всенародного голосування у вересні 1988 року. Фото – coutausse.com

Опоненти диктатора – кампанія No («Ні»). Фото – coutausse.com

Фото – coutausse.com

Фото – coutausse.com

Фото – coutausse.com

Прильники Августо Піночета у відповідь на кампанію «Ні» виступили з кампанією «Так» на підтримку диктатора. Фото – coutausse.com

Августо Піночет. Фото – coutausse.com

Громадські протести проти режиму. Фото – coutausse.com

Перемога на референдумі. 55% населення сказало генералу «Ні». Фото – coutausse.com

Піночет здав владу не одразу і ще деякий час тримався за військові посади, тим не менш, його політичний рейтинг поступово падав, а у світі почалися розслідування, які звинувачували колишнього диктатора у злочинах проти людства.

Проста мораль чилійського випадку для України: сама риторика і заклики до мирного демократичного вирішення політичної кризи – це вже непогана зброя проти диктаторів.

Фраза з ролика кампанії «Ні», яка проходила під кольорами радуги: «Ми переконалися, як добре називати речі своїми іменами, обмінюватися думками, дискутувати. Немає необхідності в цензурі. Навіщо вона потрібна? Протягом 15 років у нашій крані суспільна сфера не висвітлювалася так активно, як зараз»

Чилійські події добре проілюстровані у фільмі з вичерпною назвою «Ні» режисера Пабло Ларрейна.

Цікаво читати також:

Куди зникають диктатори? Париж 1968

Куди зникають диктатори? Маніла 1986

Куди зникають диктатори? Бухарест 1989