Міфологія на стінах

Міфологія на стінах

385 31 хвилина хв. читання
4.11.2016

#код малого міста

 

Чим закінчився проект створення муралів в шести містечках України? Або що спільного між кразозавром, шрифтом в стилі Малевича, атомними мамонтами та Русланом Пономарьовим?

Впродовж вересня в Краматорську, Кременчуці, Нетішині, Острозі, Славутичі та Слов’янську учасники та учасниці проекту «Міфологема міста» працювали над створенням муралів.

Проект реалізовувався в рамках програми «Метамісто». Курував його німецький художник Ігор Зайдель, який спеціалізується на партисипативних художніх проектах Попередньо ескізи, пов'язані з історіями та міфами міст, а також можливі локації обговорювалися з місцевими активістами в Фейсбуці.

Конкретні ідеї участники проекту презентували владі та мешканцям, долучаючи їх до співпраці і народження «міфологем». Як результат – у публічних просторах міст з'явилися символічні образи.


Анастасія Парафенюк, Garage Gang, координаторка проекту

Проект «Метамісто» був спрямований на міжміську взаємодію. Для мене його головна ідея – показати містам, що вони можуть не лише крутитися навколо своєї вісі, а також співпрацювати з іншими містами. Наприклад, в Кременчуці яскравим прикладом міжміської взаємодії була школа альтернативних менеджерів, які приїхали з 15 міст і разом вчилися. Намагалися залучати до проекту місцевих мешканців, щоб показати, що для міста можна зробити цікавого.

В кожному з міст шукали партнерів. Хлопці з краматорської «Вільна Хата» брали участь у нашому хакатоні в 2015 році та виграли його. В Слов'янськ рік тому їздила Віта з Алевтиною Кахідзе, там познайомилися з «Теплицею». Славутич ми обрали, бо там багато активістів. Нетішин – бо Віта сама з Нетішина. А в Кременчуці працювали з «Культурним діалогом».

Ігор Зайдель, куратор проекту «Міфологема міста»

В Україні взимку я виступив художником-куратором партисипативного мистецького проекту «Ласий шматок», що проходив у арт-просторі Closer. Цим проектом я хотів залучити різні етнічні групи. Приходили люди, зовсім не пов’язані з мистецтвом, наприклад, водій таксі чи студенти. Віктор Пушкар виступив як філософ, всі разом обговорювали ескізи, працювали з місцевими міфами. На відкритті Віта Базан запропонувала взяти участь у «Міфологемі міста», я погодився. Ми зробили open-call для художників з усього світу, розраховували і на місцеві таланти.

Під час проекту «Міфологема міста» в кожному місті ми намагалися знайти нові образи, які б зламали старі. В мене була ідея деконструкції, але ми дослухалися і до місцевих, якщо в них, навпаки, була ідея реконструкції чогось.

Всі місця для муралів узгоджували з владою. Треба владу привчити до того, що вона має взаємодіяти з громадянами. А громадянам – звикнути до того, що вони теж повинні взаємодіяти з владою, бо в певний момент, якщо все розвиватиметься як треба, вони самі стануть владою.

image

Кременчук: КрАЗозавр і щука

Анастасія Парафенюк

В Кременчуці спочатку хотіли, щоб ми розфарбували бібліотеку в центрі міста, бо вона досить понура. Але місцеві художники запропонували для неї свою ідею з цитатами різних авторів, яку скоріше за все втілять, тож ми вирішили не втручатися.

Також розглядалася стіна музею, але вона була маленькою. Тому одним з головних претендентів став кінотеатр. Рік тому ним займався проект «Трансформери». На школі культурних менеджерів ми розбирали цей кейс, чому так сталося, чому мешканці не сприйняли роботи художників. І вирішили взятися за нього. Один з наших партнерів, архітектор Костянтин Кучабський, розробив для кінотеатру ескіз ще в Києві.

Фасад кінотеатру був величезний, ми розуміли, що буде дуже складно на ньому намалювати мурал. Знайшли риштування, які в першу ніч похитувалися, тому ми вирішили не нехтувати технікою безпеки та замовили машину з краном, щоб дофарбувати нагорі. Вийшло красиво.

Костянтин Кучабський, архітектор, один з авторів ескізу муралу

Коли Ігор готувався до проекту в Німеччині, він моніторив цікаві факти, знав, що там є завод КрАЗ. У його машин характерний образ, є щось рептилоїдне. А щуку дуже хотіли місцеві мешканці, вона у них асоціюється з містом. Поруч протікає Дніпро, скоріше за все, вона там водиться чи водилось.

Посередині композиції вийшов фрістайл. Залишились просвіти, потрібно було щось додати. Ми домовлялися з місцевими графітчиками, але вони десь загубились, тож ми намалювали мозок на паличці.

Ігор Зайдель

В Кременчуці все склалося дуже успішно. По-перше, було цікаво реконструювати сталінську будівлю кінотеатру, і це вдалося зробити за допомогою кольору. Виявилося, що з цим кінотеатром раніше працювала хороша бельгійська художня група, вони влаштували там панк. І якісь місцеві вандали все зламали.

     
  Я зрозумів, чому панк не спрацював в Україні.  
     

Візуальне середовище тут потребує гарної чистки, починаючи від законів і закінчуючи смаком. Це нелюдський візуальний треш, такий я бачив в Албанії років п’ять тому і в Південному Китаї. В міському середовищі відбувається руйнування форми будівель за рахунок балкончиків, вивісок і так далі.

Руйнується все, в тому числі свідомість громадян. Мені як куратору, художнику, мислителю було дуже цікаво з цим працювати. Для мене такий стан є загадкою, бо Україна досить техногенна країна – і при цьому такий хаос.

Панки з Брюсселя привнесли ще більший хаотичний елемент, і місцевим це не сподобалося. Костя, який став головним художником проекту в Кременчуці, як архітектор швидко зрозумів мої посили і намалював дуже класний ескіз. Сталінська архітектура була покликана подавляти людей, вона сіра, блякла. Ми перефарбували все в яскраві соковиті кольори, це стало викликати радість і архітектурний ордер запрацював інакше.

Кразозавр як образ народився в мене ще в Берліні. КрАЗ – крута фірма,яка виробляє автомобілі з цікавим дизайном, знаним у всьому світі. КрАЗ робить нікому не відомий Кременчук світовим. Місцеві нам нав’язали ще щуку, але вона вийшла класна. Також, до нас долучився місцевий художник, який на боковій стінці кінотеатру намалював старовинну афішу.

В Кременчуці дуже активна молодь, всі працювали, фарбували, в мене виникло відчуття, що в місті чітко розвинуті горизонтальні зв’язки, структури. Паралельно я зробив виставку своїх малюнків. У місцевого відділення Спілки художників України не було виставок останні років 15, а може й 20. Їм здавалося, що спочатку потрібно робити ремонт, бо будівля з виставковим залом перебуває в занепаді. Але я запевнив, що можна влаштувати виставку навіть в такому приміщенні – і ми це зробили. На відкриття прийшла молодь з художньої школи, один з місцевих бізнесменів, який вирішив використати кразозавра як малюнок для футболок.

Сподіваюся, місцевим активістам вистачить сил і фантазії перефарбувати жахливі сталінки. Я їм багато розповідав про Еді Рама, колишнього мера Тирани, а зараз прем'єр-міністра Албанії, який зміг за допомогою візуальних засобів змінити ментальність людей і побороти тоталітарну ментальність. Кінотеатр розташований в центральному парку. Хочеться, щоб вони зробили з нього якийсь арт-простір.

image

Острог: авангардний алфавіт

Ігор Зайдель

Очікування зовсім не виправдалися. Я був впевнений, що тут завдяки академії буде багато інтелектуалів. В Німеччині є чимало маленьких містечок, в яких знаходяться університети, з цікавим культурним життям. По дорозі Віктор Іщенко, який тут навчався, розповів, що насправді середовище дуже консервативне.

Острог мене неприємно вразив, але це гарний життєвий досвід. Виявилось, що місцеві мешканці і Острозька академія – це дві різні реальності. У нас було багато візуальних образів, але від однієї людини з боку академії було побажання – тільки літери, більше нічого.

В мерії букви також схвалили, це щось нейтральне, яке не випадає з їх візуальної культури. Автором першого ескізу була Оксана Чепелик, яка захотіла зробити з літер шпалери, які їм і сподобалися. З огляду на велику площу арки, нам довелося ідею переробляти.

Спочатку думали написати якісь слова – Острог, башта, але це банально. Виникла ідея чистого алфавіту, який як змія Уроборус, що сама себе поїдає. Одна з учасниць проекту, Маша, придумала, як розташувати літери алфавіту. Шрифт я почав шукати ще до цього, зрозумівши, що Острогу не вистачає авангарду. Забив в Google «український авангард, шрифт». Виявляється, є такий шрифт, ми його трохи змінили і використали.

     
  Україна – це країна Малевича, а тема князів, якими пишається Острог, вже застаріла.  
     

Завдання стріт-артера – провокація, виклик емоцій, не завжди позитивних, як правило, навіть негативних. Люди повинні задуматися, відмовитися від догм. Ми цього досягли. В Острозі мені зрозуміло, чому багато людей не сприйняли мурал: вони дуже законсервовані, як павуки в банці, їх треба з цього стану виводити.

Андрій Онищенко, студент НаУКМА, учасник проекту

Мені здається, тема авангарду – дуже крута. Сам авангард передбачає своє швидке знищення. Він повинен вриватися в простір, як ми увірвалися в Острог, нести майбутнє, навіть якщо цим незадоволені. Якщо вони знищать його за півроку – така доля авангарду. Його завжди знищують, і йому на зміну приходить інший авангард. Сподіваюся знайдуться ті, хто тут це продовжить.

Катерина Доценко, студентка Острозької академії

У молоді, що навчається в академії, все є. А ось місту, мені здається, якраз не вистачає таких проектів, які його модернізують. Було би непогано, щоб люди зібралися і домалювали стіни, це згуртувало б і допомогло далі розвиватися. Ідея з літерами дуже подобається, особливо те, що потрібно такими «спіральками» думати. Спочатку не зрозуміла, бо за стандартами текст йде справа наліво. Проходячи повз цю арку і роздивляючись мурал, можна зрозуміти, що все в нашому житті так сама плинне, як ця змійка.

У нас досить багато історії – в академії, замках... Для мене Острог – місто філософії, а тут якраз треба подумати. Мурал з'явився в місті вперше, це дуже незвично – гадаю, багато людей захочуть пройтися повз саме цієї арки, щоб побачити його.

Оксана Чепелик, художниця, учасниця проекту, авторка інсталяції в Острозі «Древо життя»

Я передивилася всі історичні пам'ятки Острога – замки, башти, церкви. Коли побачила внутрішній простір синагоги – він виявився дуже неочікуваний, величний, неймовірний, набагато більший, ніж зовнішній вигляд дозволяє припустити. А сама синагога знаходиться в напівзруйнованому стані. Основний смисл проекту – проявити синагогу, яка виглядає маленькою будівлею, а насправді має величезний внутрішній простір.

Всі етноси, які мешкали на територію Острога та України, зробили свій внесок у формуванні нації. І я хотіла проявити це. А також завернути туристичні потоки в Острозі ще й до синагоги, внести її до символічного простору. Спочатку виникла ідея забуття – вирішила нитками створити всередині ніби павутиння. Виявилось, що єврейське павутиння – це кабала, воно пов’язане з Древом життям. А ниті означають літери, що дуже острозька ідея, адже місто знане Біблією, книгодрукуванням. Тому стало цікавим робити не про забуття, а про життя і творення.

Це також спроба повернути цей етнос, підняти тему взаєморозуміння. Раніше в Острозі була велика єврейська община, яку знищили під час війни, татарський квартал, українці – і всі вони співіснували, для нас це модель на майбутнє.

Сьогодні на місцевому єврейському кладовищі всі написи на івриті, для своїх. Мені здалося, що було б логічно, якби вони відкрилися, були б переклади, щоб люди знали, хто там похований і що зробив. Зрозуміло, вони закриті, щоб культивувати свою самість, ідентичність, але стратегії відкритості в наш час, на мій погляд більш продуктивні. І було б добре, якби вони подивилися на це як на якусь перспективу.

Я зустрічалася з чоловіком, який має ключі від кладовища і перебудовує синагогу. Його налякало слово «кабала», побоявся, що якщо він підтримає проект, священики звинуватять його в єресі. Але мистецтво має право на інтерпретації, використовувати будь-що, незалежно від профанності чи відповідності канонам.

image

Нетішин: атомамонти і бобролюдина

Ігор Зайдель

Нетішин я уявляв собі як дуже понуре атомне містечко. Все виявилось навпаки. Тут є місцеві активісти, гарні урбаністичні місця. Взагалі це приємне класне місто. Не знаю, наскільки працюватиме наше графіті. Діана, одна з учасниць проектів, показала нам місце, яке окуповане молоддю – це дамба, шикарна площина. Але зрештою активісти обрали трансформаторну підстанцію.

Мене здивувало, що мешканці не пропонували свої ідеї. Оксана Чепелик намалювала ескіз з мамонтами, чомусь вони ще захотіли мого бобра, який був в Сloser. Як куратор я цим незадоволений, бо вважаю, що на місці повинно щось народжуватися. Добре, що на зображенні бобра з’явилися слова місцевої поетеси.

Віта Базан, Garage Gang, координаторка проекту 

Ми шукали об’єкти, які могли б підійти під проект. Коли написали лист до міської ради щодо сприяння, пояснюючи, що буде, вони одразу запропонували трансформаторну будку. Вона була страшненька, але вони підготували її для нас, розфарбувавши в блідорожевий колір.

Нам сподобалося, бо поруч міськрада, будинок культури. Це транзитна зона, тут часто гуляють, катаються на скейтах. Під час створення муралу до нас часто підходили люди, багато хто казав, що їм подобається. Дивувалися людині-бобру. Хто часто подорожує, знає, що такі візуальні речі розповсюджені в Європі, тож дякували, що й їм зробили.

Оксана Чепелик, художниця, авторка ескізу

Ідея «Атомамонтів» виникла, коли мешканці Нетішина розповідали про місцеву природу, історію, археологію. Зокрема, було сказано, що коли будувалася атомна станція, були знайдені кості мамонтів. Це вельми значна пам'ятка для області, міста. В музеї Нетішина знаходяться рештки мамонта, в Острозькому музеї є бивні мамонта, тобто дійсно ця територія усіяна залишками мамонтів.

Але мурал не про те, що тут були мамонти, чим можна пишатися, і не про те, що на їх кістках побудована станція. Він про те, що атомна енергія теж скоро стане як вимерлий мамонт. Приходять нові технології, за якими наше майбутнє. Особисто в мене стосунки з атомною енергію досить складні. По-перше, через Чорнобиль, а по-друге, бо атом родом з війни. Всі ці станції були побудовані, щоб виробляти уран для атомних бомб. А мирний атом став скоріше побічним продуктом, яким непогано було прикритися, а заразом вирішити енергетичні і економічні проблеми.

На малюнку намагалася побудувати певний ритм: знизу чотири мамонти, зверху – три блоки станції, четвертий будується. Коли дали трансформаторну підстанцію, вирішили зробитималюнки на двох стінах – вертикального бобра і горизонтальних атомамонтів. Вийшла життєздатна смислова зв’язка – бобер, людинозвір наче проганяє мамонтів. Це різностильові панно, але, оскільки вони на різних стінках, це знівельовано. Від початку задумувала малюнок чорно-білий, але зрештою учасники проекту вирішили його розфарбувати.

Діана Сулима, місцева активістка, поетеса, художниця, саме уривок з її поезії «Зімкнулось в грудях міцно коло, його не знищать люди-звірі» написано всередині бобра

В Фейсбуці ознайомилася з попереднім муралом в Кременчуці, мені він дуже сподобався, гадаю, місцевим мешканцям також. Він несе певну історію, так само, як і наш. Малюючи мурал, зі спини чула, як люди його обговорюють, всі зрозуміли, що це є, розшифровують правильно. Ніякого засудження не чула взагалі, всім подобається. Тільки мешканці переживають, щоб ніхто не зіпсував цю красу. Дуже приємно, що хвалять. Хотілося б, щоб люди більше допомагали, щоб перехожі зупинялися , бо багато молоді проходить повз…

Я за те, щоб таких муралів в місті було більше. У нас є дамба, чудовий простір для малюнків, треба подати ідею. Раніше у нас тут була розвинута хіп-хоп культура, всюди малювали графіті, а зараз застій. Є музична школа, спорткомплекс, Будинок культури, наші колективи їздять за кордон, привозять перші місця. Але в плані малюнку нічого такого не було. Тільки нещодавно в місті з'явилася стіна з малюнком на українську тематику, яку люди сприйняли на «ура».

Було б чудово, якби мешканці надихнулись, зібралися разом і зробили щось самі. В нас багато простору для малюнку, хочеться, щоб цей мурал допоміг окультуритися. Сподіваюся, його будуть цінувати, поважати чужу працю .Особисто я готова підтримувати його вигляд.

Марина Шанько, співзасновниця культурно-мистецької локації «Арт-простір»

В Нетішині це не перший мурал, що є великим плюсом. Сподіваюся ця культура буде розвиватися й надалі. У нас дуже багато сірих трансформаторних будок, які варті того, щоб їх розфарбували. Гадаю, він закладе традицію, наші художники активізуються і почнуть створювати свої мурали.

Щодо самих малюнків – ідея класна. На жаль, в Нетішині немає міфів, на яких можна було б засновувати сюжети. Дуже добро підійшло, що тут знаходили останки мамонтів, є атомна станція, яка побудована на їх залишках. А бобролюдина – ми вже вирішили, що цей образ можна продавати Marvel, коли в них закінчаться ідеї для своїх героїв.

Культурне життя в нашому маленькому місті-атомнику досить стандартне: палац культури, будинок дитячої творчості. Разом з Наталею Коваль ми вирішили, що варто створити якусь молодіжну локацію, відкриту для всіх, де кожен міг би прийти і в чомусь себе спробувати.

Наш «Арт-простір», що знаходиться в центрі міста під відкритим небом, пропрацював ціле літо. В кінотеатрі показували фільми, а також влаштовували концерти місцевих груп, бібліотеку під відкритим небом, психологічні тренінги. Спочатку було важко, бо люди не одразу зрозуміли, що це. Але наприкінці сезону багато заходів проводити стало легше. Мешканці з задоволенням відвідували нашу локацію і просили, щоб наступного року вона теж працювала.

image

Славутич: сакральний білий центр

В Славутичі команді «Міфологема міста» не вдал ося створити мурал – проти цього виступили місцеві мешканці. Ми вже писали про цю ситуацію. Ще кілька думок постфактум: що стало на заваді та як працювати з славутчанами.

Ігор Зайдель

Мабуть, я був трохи різкий по відношенню до місцевих мешканців. Коли ми пропонували діалог, більшість мовчала, а почала протестувати, коли ескіз був затверджений. З іншого боку, виникла нісенітниця, бо вони взагалі не розуміли нашу візуальну мову.

Можливо, якби не було втручання з боку Євгенії Губкіної і активістів, то ми намалювали б мурал і мешканці до сих пір би були в подиві. Євгенія Губкіна з Харкова написала книгу про Славутич, яка була видана також в Німеччині. Я уважно прочитав її. Мені здалося, вона перекручує факти і заганяє все в чіткі рамки. Їй хотілося знайти постмодернізм в Україні і вона знайшла його тут. Місто не добудоване, центр не склався, в її есе це простежується. А ми зі своїми кольорами псували її білий центр, який якраз зображений на обкладинці книги.

В ситуації зі Славутичем насправді поєдналося кілька факторів. Мер віддав наказ, що робимо саме так. Мешканці були обурені. Тож найбільша, на мою думку, помилка, що ми одразу почали домовлятися з мером, а не з низовими організаціями. Мер – молодий, усього лише два роки там, у нього лише чотири спільника, а інша структура залишилася старою. Це справжній «совок», дуже законсервований світ.

Олександр Кроліковскі, мистецький дует Krolikowski Art

Вважаю, що основною формою комунікації в Славутичі є скандал. Раніше також був скандал з інтерв’ю Наді Парфан, яке викликало великий резонанс і навіть певне неприйняття фестивалю «86».

Всі ці скандали відбуваються в середовищі активної меншості, яке неоднорідне. Постфактум я розмовляв з різними людьми і виявилося, що частина з них була за мурал, але їм не сподобалися провокативні ультиматуми, інші були проти муралу, але їм сподобалося, що Ігор вирішив зібрати пікет, щоб дати висловитися містянам. Гадаю, проблема в складності комунікації.

     
  Зараз виник прецедент, коли люди зрозуміли, що за допомогою Фейсбуку вони можуть якось керувати процесами, що відбуваються в місті. І я сподіваюсь, що це не припиниться.  
     

В певній мірі у «Кода міста» вийшов неочікуваний результат – розкачати активну меншість до ще більш активних дій.

Окрема тема – школа мистецтв, на якій було заплановано створити мурал. Її співробітники казали, що не розуміють, що там намальовано. Вони вважають, що мистецтво закінчилося перед Малевичем, а після нього з’явилася дика деградація, какофонія. За їх офіційною позицією останній художник – Шишкін, тому його портрет висить на одному з почесних місць.

Крім того, існує думка, що зі Славутича треба зробити музей радянської архітектури, а з мешканців міста – співробітників музею, обслуговуючий персонал. Одна з викладачок школи мистецтв взагалі заявила, що мріє, аби Славутич був обнесений колючою проволокою і в’їзд лише по перепусткам, як до музейної зони.

В місті час застиг, все зупинилося в 1986 році. Сучасні події людей лякають, дратують, з цим треба працювати. Найбільша проблема міста Славутич – величезний відтік молоді. Старшокласники вважають, що це місто побудоване для пенсіонерів і їх диктат дуже жорсткий. Всі мріють поїхати якомога далі.

Останнім часом з’явилася гарна тенденція – декілька людей повернулися з Києва і намагаються щось зробити, подивимось, чи буде це успішним. Хоча активність, яка за останні роки зросла в Славутичі, негативно сприймається старшим поколінням, яке вважає, що то приїхали чужаки, колонізатори.

Славутич звик до жорсткої вертикалі у взаємовідносинах. Горизонтальні відносини взагалі проблема для всієї України. В Славутичі вже були два мурали, створені американським художником Майком Алевицем у 1996 році як присвята робітникам Чорнобиля на спеціально побудованих стінах. Їх злочинно зареставрували, а зрештою розбили молотками. Дуже часто люди питали – а хто відповідальний за руйнування, їм важливо, що є ініціатор, автор чи агресор.

Саме тому пікет щодо заборони муралу був важливим експериментом, він показує можливість колективного прийняття рішень. Особисто я вважаю, що цей сміливий крок – успіх команди «Міфологема міста».

Дмитро Корчак, місцевий активіст

Специфіка атомоградів в тому, що більшість людей працюють в одному місці, цілий день проводять на роботі, а ввечері заходять в магазин і повертаються додому. З цим способом життя ми маємо співпрацювати. Стандартні методи донесення інформації, як бігборди на вулиці, не працюють, потрібні специфічні канали зв’язку.

Наприклад, фестиваль намагається вивісити в місті зовнішню рекламу якомога раніше. Крім того, ми влаштовуємо багато подій, які можна відвідувати, не витрачаючи багато часу, – наприклад, фотовиставку, яка працювала навіть вночі. Фестиваль потроху входить в ментальний календар, всі знають, що в травні в місті «заводяться» урбаністи. Але йде постійне протистояння фестивалю проти травневих шашликів і городів. Намагаємося зацікавити місцевого споживача, щоб схилити його на свій бік.

Щодо муралу, то в цій історії було кілька слабких місць. Можливо, люди не зрозуміли «міфологему», це виявилося занадто складним для них. І було надто амбітно намагатися втілити проект за короткий проміжок часу. Крім того, дуже різкі висловлювання Ігоря Зайделя спровокували негативну реакцію. Такого ще в Славутичі не було, щоб хтось диктував свої правила.

Але у Славутичі є й інші приклади. Згадаємо історію Enlight. Його перший графічний прототип був зовсім іншим, являв собою гору пилорамних модулів в центрі міста. Автори виставили ескіз на обговорення і люди сказали, що це зовсім не те, що вони хотіли б бачити в місті. В результаті народився милий павільйон, довкола якого згрупувалися молоді люди, які проводять там різні заходи.

Ще у нас є архітектурна міждисциплінарна школа. Власне, саме на ній і з’явилася думка зберегти місто як унікальний архітектурний вияв, з його білим центром. Обрана учасниками проекту будівля школи мистецтв є однією з унікальних нетипових споруд Славутича. Тож все в проекті пішло врозріз.

image

Слов'янськ: три планети

Ігор Зайдель

У Слов'янську був момент присутності наративу, який обов'язково треба виконати. Люди тут не можуть мислити навіть плакатно, на рівні 1920-х. Нам казали - ми хочемо намалювати все, що проговорили, а у них текст на 20 речень. Звісно, на візуальному рівні це каша. Але Микита Шилімов молодець, непогано впорався з цією кашею, вийшла гарна робота. Свого роду це держзамовлення.

Малюнок перегукується з творчістю американського фантаста Террі Пратчетта – світ на черепасі, магія, чародійство... Далі було багато пропозицій, що переробити, додали Чумацький шлях. Тому все ж таки вийшла візуальна каша. Микита радісно змішав усі міфи міста і зробив три планети – горщиків, солі і землі.



В Слов'янську нам допомагала організація «Теплиця», а в Краматорську – «Вільна Хата». Це міста-побратими, вони знаходяться поруч, але відчувається різниця в менталітеті. У краматорців голова дуже чітко працює, ніякої зайвої міфології немає. В Слов'янську, який є містом-курортом, всі розслаблені, по вулиці ходять дівчата з зеленим волоссям як русалки, вони якось більше полюбляють езотерику, тому працювати було складніше.

image

Краматорськ: хід конем Пономарьова

Ігор Зайдель

У Краматорську, на мою думку, найвдаліший після Кременчука мурал. Він дуже швидко був придуманий. Спочатку ми посварилися з місцевими. Нас привели до бібліотеки, на якій розташований красивий мурал: пташка і вірші англійською з пісні 1960-х. Місцеві хотіли, щоб ми замалювали його. Їм не подобалося, що текст зроблений готичними літерами на латиниці і ніхто його не може прочитати. А пташка-водомороз не підходила, бо «у нас таких немає».

Завершилося тим, що ми почали шукати інші місця. А я залишився з бібліотекаркою розмовляти, що ж саме не подобається. Виявилося, що все подобається, крім того, що приїхали хлопці з Києва, її не запитали і швиденько це намалювали. Це був проект «Вільної Хати» і київських художників. У «Вільній Хаті» сказали, що насправді з нею багато спілкувалися телефоном.

В результаті я став розпитувати бібліотекарку, що найкрутіше в їх місті, окрім літаків, танків, гармат. Вона згадала Руслана Пономарьова, чемпіона світу по шахам, який ходив в цю бібліотеку, вчився грати в шахи. І показали мені фотографію, коли він сидить під час турніру, закутаний у прапор. На фото у Руслана дуже тонке красиве обличчя – абсолютно підходящий образ для муралізації. 

Ми подивилися багато локацій, думали розмалювати літак різними кольорами, але мешканці напружилися. Тож я запропонував постать Пономарьова – це війна, але інтелектуальна, і він переміг розумом, а не фізичною силою.

Алан Мейєр замалював ескіз, який всім сподобалося, а графік-дизайнер Анна Матий з Польщі гарно його відмалювала. І архітектурний відділ мерії одразу погодився. Все співпало. Мені здається, це найбільш значущий політичний мурал, який чудово втілений і художньо – є шаховий кінь, хід конем. Ми намалювали його на будівлі управління містобудування та архітектури.

Підсумки: освіта і чудові люди

Ігор Зайдель

Найголовнішою бідою проекту стало те, що ми спілкувалися з людьми, які говорять іншою візуальною мовою. Напевно, потрібно було спочатку проводити лекції, воркшопи з сучасної мови вулиці, адже за останні 25 років все дуже змінилося.

Те, що вже нормально в Західній Європі, Америці, Азії, Австралії, для України ще новомодне. Бракує загальної ерудиції. Це пов'язано з ізоляцією Східної Європи, так склалася політична і історична ситуації. Ми цього не врахували. Всі учасники проекту дуже активні, молоді, просунуті, це когнітивна помилка розумної людина - вона вважає, що інші такі ж розумні. Для наступних таких проектів потрібно багато їздити країною і розказувати людям про сучасність.

Бо вони мешкають в минулому, для них Малевич – це сучасність. Просто не вистачає загальної освіти. Багато молоді і дорослих прагнуть до знань, але у них немає цього матеріалу, не знають, де його шукати.

Також для такого проекту потрібно більше часу, перший тиждень на підготовку, другий – на реалізацію. В нас вийшла скоріше інтервенція. В цілому досвід дуже позитивний. Маса цікавих зв'язків, багато дізнався для себе. Даю вісім за десятибальною системою.

З недоліків – треба було не так «роздувати щоки» самому і намагатися зрозуміти людей на місці, на що не завжди вистачало часу. Я не очікував, що потрібен буде лікбез.

Від початку в мене була глобальна ідея щодо міфологеми: було бажання людей трохи вибити зі стану історизму, любові до якихось незрозумілих хлопців з оселедцями на голові. Хотілося більше сучасності, більше образів, з якими можуть ідентифікувати себе молоді люди.

Десь люди задумалися, як в Острозі. В Славутичі не вийшло, бо мешканці не хотіли відмовлятися від догм. А людям з Краматорська новий герой-шахіст одразу прийшовся по душі. Вони пережили всі жахи війни і розуміють, що майбутнє за шахами.

На мою думку, суперрозвиток буде відбуватися якраз в містах розміром з Кременчук чи Краматорськ. Це індустріальні міста, у мешканців є мінімальна технічна освіта, у більшості вища, вони розсудливо мислять і добре розуміють, що всі не можуть поїхати в Польщу чи Німеччину на заробітки. Є бажання щось зробити для свого міста, особливо у молоді.

Кременчук – просто чудове місто, ще й курорт, там можна спокійно жити і розвиватися, Краматорськ трохи гірше, але є об'єктивні причини, бо там була війна.

Окрема тема – маленькі міста, мономіста, що мешкають за рахунок чогось, як наприклад Острог, який живе за рахунок академії. Вона сильно міфологізована і могла б перетворитися у щось добре. але наступив застій. В Острозі явно потрібна зміна візуальної культури і відхід від історизму. Існує контраст між низькою кічовою візуальною культурою і претензією академії на історичність і міжнародний рівень, це просто лякає. Потрібно дотримуватися відповідного до статусу візуального коду.

В Нетішині життя краще, але в мене таке відчуття, що його мешканці начебто з якогось офшорного острову – у них є атомна станція, квартири, дачі, гарна зарплата і все в шоколаді. нічого не треба. Для них наша акція була скоріше як десерт, що прикрасив і без того багатий стіл.

Віта Базан

Думаю, коли ти робиш подібного роду проекти, то вчишся пристосовуватися і намагатися максимально ефективно діяти в заданих умовах. Лише деякі елементи програми були спільними для міст – «Міфологема» чи кінопокази від фестивалю «86», – все інше – школа культурних менеджерів, урбан практикуми, інтенсив з фандрайзингу, воркшопи – були окремими для кожного міста.

Тому тут і досвід дуже відрізнявся. Що я відкрила? Мені здається, що в малих містах на Сході, сюди я відношу Кременчук, Слов’янськ і Краматорськ, активісти мобілізовані, вони в контексті подій по всій Україні, багато подорожують, вчаться та обмінюються знаннями.

До Славутича також тепер багато уваги – в тому чисті немісцевих, котрих вабить «лабораторність» та спокій міста, і які готові туди вкладати свою енергію. Острог на рівні міста, а не університету, виглядає депресивно. В Нетішині проект співпав з днем міста, і це класика культурних івентів початку 90-х. Меседж – «діти – квіти життя» та програма побудована як парад танцювально-пісенних дитячих номерів. В Славутичі подібна ситуація з фестивалем ЗОСя. Думаю, це теж простір для розвитку.

Мені особливо подобалося спілкуватися з людьми на вулицях, котрі приходили під час малювання муралів – хтось спостерігав, хтось допомагав. В перервах часом встигала робити пости з хештегом #людипрекрасні.

     
  Люблю цей момент, коли бачиш людей з живими реакціями, розпитуєш щось і чуєш не колективний розум, а особистість.  
     

Ми маємо партнерів у містах, де побували, певна, що будемо далі співпрацювати через різні проекти. Нам запропонували зробити проект «Метамісто» ще в кількох містах Донецької та Луганської області. Якщо все буде гаразд, скоро розпочнемо нову фазу.

Анастасія Парафенюк

Для мене найбільшим відкриттям проекту «Метамісто» стали люди. В кожному місті ми познайомились з великою кількістю дійсно цілеспрямованих, відкритих особистостей, які або вже змінюють своє місто на краще, або готові долучитись до крутих ініціатив.

У наших міст справді є велике майбутнє саме завдяки ним. Звичайно, деякі моменти проекту відбулись не так, як ми собі це планували, проте вважаємо це досвідом: нам є над чим працювати і куди удосконалюватись. І це рухає нас вперед до майбутніх звершень.


Код Міста

Матеріал створено в рамках програми «Код Міста»Це довгострокова програма, що відбувається на перетині інтересів людей культури, аналітиків, бізнесів, а також державних діячів, які займаються розвитком міст.


Фарби для створення муралів-міфологем у Кременчуці, Нетішині, Острозі, Славутичі, Слов'янську і Краматорську надані торговою маркою Kompozit.

У якому суспільстві ми житимемо через тисячу років

Наша особиста гідність співзалежна з гідністю нашого оточення. Не можна бути гідним чи гідною окремо від усіх