"А вите точно з Луцка?". Як ми їздили в Хоцунь

ХОЦУНЬ. Від Луцька - 154 кілометри. Традиційно це село минають, їдучи побачити один із найавтентичніших населених пунктів Волині на березі річки Прип’ять - Сваловичі. Хоцунь лишається збоку, а даремно.

Село рибалок. Село, де сушену рибу кидали у борщ. Де через хату мають рідню в Білорусі. Де звикли жити так окремо від іншого світу, як тільки можна. З автентики у Хоцуні найперше - дорога, ну й криниці-журавлі.

Тільки вриваєшся в місцеву цивілізацію, бачиш оперезаного салатовою та рожевою стрічками «солдата Другої світової», наче підв’язав хто його, аби не впав. Якраз навпроти - зупинка, розмальована словами «Слава Україні! Героям слава!». Так і тільки так треба дивитися в очі «радянським монументам». На плитах - прізвища селян з Хоцуня та сусідніх Сваловичів: Артисюк, Корець, Матейчик, Савчук, Труш, Шкльода… Поруч теж майже совєтський пам’ятник – старий магазин. На ньому - трохи букв, які натякають, що раніше тут було щось «повсякд. попиту».

Тут пахне і хлібом, і порошком, і гумовими шльопанцями, і штучними букетами одночасно. Дві говіркі жінки хутко скеровують до тих, хто в Хоцуні ще більше говіркіший. Кажуть, то баба Пайка і баба Лівачиха. Одній - 92, іншій - 93. Ще б пак.

Ми записуємо ці дивні кодові назви, щоб точно втрапити, куди відправили.

Заодно виправляють: то у них - не найстаріший магазин, найстаріший - он у дворі, нині виконує роль господарської споруди. Магазинів у селі чотири, клуб - один, «медпункта» закрили. Колгосп називався «Волинь». Після того, як він канув в лету, місцевій робочій силі одна дорога - «на зарібки». Живою у селі лишається школа.

Згодом ми спитаємо, скільки тут вчиться дітей, а на це засміються і скажуть: «Військова таємниця»…



 *  *  *

Кожен утікав із цього села, як міг. Хтось їхав ще до Першої світової. Хтось не вернувся відтоді, коли німці «екуїровалі всіх до єдіного» - і «кого на вкопи, а кого в Гєрманію». Хтось вернувся і застав «то но дну єблинь».

 Тут так і кажуть: дивчєта, єблинь і єблико, єк, прєсти… Це якщо уважно слухати тих, хто не вибрався.

 Дехто осів у Сієтлі і тепер пише в журнал «Емігрант», як там воно, в Хоцуні. Але з діда-прадіда це село називали Хоцюнь. Не інакше. Воно заховалося за блокпостами і болотами. І тримає в собі якусь особливу Волинь.

Тут старі баби ще «тємлєть», як добратися до Пінська, але навряд чи коли були в Луцьку. І коли у їхніх хатах ми будемо розповідати, що приїхали з Луцька написати і показати той Хоцюнь, то за хвилин надцять вони перепитуватимуть: «А вите точно з Луцка?».

 Так, наче у це складно вірити…

І так, це тут у старих хатах можна натрапити на Мону Лізу у вишитих рушниках... Що ми і зробили! Читайте про те, як тримається на світі волинське село Хоцунь у репортажі для проєкту "ЗАНЕСЛО В СЕЛО",
текст - Олени Лівіцької, фото - Людмили Герасимюк: