"А спудниця в смертельнуй одежи..."

- Я свої дітки гет усе погодовала при лампи. Хано покажу, де лампа стояла. В ночвах прала. Золила, така бочка для того була. На ричці прала, на льоду… А-а-а…, то, дивчєтка, ночовчєтка, деривєни… А во й скриня і моя, і доччина, я забрала, бо в її місця нема. Там всяка така во одежа. І та, шо я винчєлася. Теї блузки вже, майбути, нима. А спудниця є, але вона, майбути, в смиртельнуй одежи, бо то кажуть: в тему, шо винчєвся…

***

У Надії та Василя Деркачів удома так, наче завтра на ранок - празник. Чи Великдень. Чи Різдво яке.

Вона з 43-го, він - з 35-го. Зізнаються, за 61 рік вже набридли одне-одному страшно. І сміються.

 Вони - дід та баба директора школи Володимира Хмелика. Він може довго розказувати, що з колишнього досі готує їхня баба. А коли та зізнається, що поклала спідницю до «смиртельнуй одежи», то одразу реагує: «Бабо, не здумайте!»

Через те, що в Бузаках здавна заведено зберігати одяг, у якому молоді йшли до вінчання, а тоді класти його з людиною на той світ, чимало раритетів втрачається, каже історик Володимир Хмелик.

Так ідуть на той світ вишиті сорочки, дівочі спідниці, розшиті стрічками камезельки…

 На підлозі у хаті баби Наді в дерев'яних (!) ночовках лежать помідори з городу. Вона каже, що то «ночивчєтка диривєни».

На дверях у сінях вісить невеликий тканий рушник із простим візерунком. То - од грому. пояснює. Саме той, яким вона накриває кошика у Великодню ніч. Висіти повинен саме тут (а колись, «як вірандув ни було», він висів біля дверей надворі) і захищати хату. Життя своє баба Надя вміщає у кілька коротких рядків:

 «Стараїмся. Сами себе по трохи обслуговуєм. Діти приходят побілити. Стіраїм, варим… Коли стіраю, то прошу в Бога здоровля. Бо в Бога так: той, хто живе, то шоб здоровля мав, а як вмер, то шоб Царство небесне…».

***

Якби ми не слухали, а їли, то могли б добре наїстися. Чорного борщу з «кривавим м’ясом» або з кров’ю. Токмачів, які вона весь вік товкла у спеціальній посудині, що зветься рашка (ох і слово). І що «гет усім дітям токмачі у цій рашці робила». Потім запікала ці токмачі у печі та поливала шкварками.

 «Нажару пительну шкварок, тих пирожків у пичі позапикаю з токмачів. Ковзаються-ковзаються хлопці мої (зиркає на Володимира, - авт.), поприходили - по пирогові, тих шкварок понаїдалися й пошли знов! А типер уже їх, певне, вже нихто ни робить. Хто ж та типер їх робить?» - смачно розповідає 80-річна господиня.

А ще затирки, пляцкув на кислому молоці, потім перекладених маслом, розігрітих у печі і посипаних цукром, яєшні з печі… Ми заставимо її розкласти дівочу спідницю. Та зібрана складка до складки так, як у багатьох-багатьох старих шафах на Волині, перев’язана поясом і лежить у скрині в коморі. Сорочку дівочу, каже, віддасть онуці. І після вінчання вона одягала це все або до церкви, або куди на весіллє, більш - нікуди.

Церква у Бузаках стоїть на горбку. Кажуть,то вже третя - саме на тому місці.

У 60-ті роки совєти закрили тамтешній храм. Тоді ж з дзвіниці біля церкви тишком-нишком зникли дзвони. Їх досі не проти знайти, з металошукачами обійшли вже весь берег Турії - марно.

І все життя в селі віками крутиться навколо річки...

(репортаж тут)

Текст: Олена Лівіцька

Фото: Людмила Герасимюк