Сама собі будувала барака. Сибірська історія із села Духче

Неля Яцюк знімає з горища і несе у двір стару мамину валізу.  Ну, як - валізу… Щось схоже на збитий дерев'яний ящик. Насправді з такими валізами верталися зі сталінських таборів. У ній Текля Ковальчук із села Духче везла додому всі свої речі і навіть трохи гостинців.

Удома на Волині на неї чекав маленький син. Він народився у таборі під Сталінськом.  Місто у серці Західного Сибіру. 

Іван Свінтуховський купив у Духчі хату і тримає її тут за дачу, зовсім поруч із Нелиною хатою. Навколо наставив вуликів і слухає бджіл… Іван - Теклін син. Це йому вона діставала гостинці з цієї фанерної валізи з Сибіру. Він добре пам'ятає, коли з таборів повернулася мама. І «велику валізу» - теж. Її, каже, очевидно, майстрували такі ж сталінські в'язні таборів, якою 15 літ була його матір.

***

Українці вчилися виживати навіть в Сибіру. Багато із них лишилося там.  Текля Ковальчук на засланні навчилася ремонтувати взуття. І коли вернулася в село, виживала за рахунок цього вміння. 

- Десь на горищі я бачила і мамину «лапку» для взуття. Таку підставку для ремонту, - згадує Неля. 

17-річну Теклю запроторили у повоєнні роки, коли з хуторів навколо села Духче і в самому селі намагалися «викурити» повстанський дух. Дівчина дала напитися молока упівцям, які прийшли до їхньої хати. За трохи за нею прийшли з НКВД.  Тоді, у 47-му, всі її хатні пішли на весілля в Мильськ. Матір пішла, сестра Женя теж, брат Коля пішов. А Текля лишилася на хазяйстві, бо - старша ж.

Під ранок у хату, не питаючи дозволу, раптом зайшло шість чоловіків. У гражданському. 

- Дайте шо поїсти! 
- Шо я вам дам їсти, нема шо. Є он гладишка молока, беріте пийте!

Один із чоловіків взяв ту гладишку і надпив з неї чуть молока. Небагато. Не більше склянки. Далі «гості» пішли до сусіда. У тій хаті жив двоюрідний дядько. Усі його хатні вже були на полях, а він вдома сам. Просили «поїсти», але взяли тільки «пампушку табаку» і пішли з Богом. 

- Говорили, що один із тих хлопців, які молоко просили, був з-під Переспи. І, певне, то який кагебіст. Бо видав птім всіх, до кого заходили. Отак матері дали 15 років, - каже Іван.

(Іван Свінтуховський перші три роки життя провів у сталінському таборі  під Сталінськом)

***

Текля опинилася в Луцькій тюрмі. Там її «мордували, катували, пальці в дверях затискали, голки за нігті пхали». А потім  відправили у Кемеровську область. 

Їх висадили у місті Сталінськ, яке після 53-го перезвали на Новокузнєцк, і повели  в тайгу. До місця, в якому полонені мали осісти, йшли понад місяць. Пішки через непрохідну тайгу. Їли ягоди. Іноді просто з літака їм скидали мішки з крупою, бо приземлитися літаку було ніде. Тоді в’язні збирали крупу руками. Коли дійшли до визначеного місця, побачили прорубану галявину. Отут і мали вони самі собі збудувати табір…

- Почали копати землянки, а потім - бараки… Там були всі: і мужики, і жінки. І українці там були, і білоруси, і чеченці - різні. А вже коли обжилися, їх і розділили. Отам, в тому лагєрі я й народився. Там сидів один чоловік, я так і не зрозумів, хто він був: чи піп, чи хто… Мати не розказала. Його відправилу по етапу далі, й більше вони не побачилися, - згадує Іван.

На ньому - червона футболка із написом: «Удар». Вона пасуватиме його суто чоловічому гаражу з різним реманентом.

В Івана у генах – господарська жилка. Іван дуже схожий на свого батька Івана. Все, що лишилося від батька, - табірне фото, яке той зберігає удома в Рожищах. Жодного разу в матері за життя ніхто з дітей чомусь не спитав прізвища чоловіка, від якого у теклі на засланні народився син. Іван живе з думкою, що той і вмер - у таборах. А не питали, бо не хотіли тривожити рани.

(Іларіон і Текля з волинського села Духче. Фото з домашнього альбому)

***

А Теклі було важко. Після табору їхати працювати кудись вона не могла: селянам не давали на руки паспортів. От пішла доїти корови у колгоспі.  Вийшла заміж за Іларіона Ковальчука, вдівця з 4-ма дітьми. Народила йому ще п’ятеро. А заміж хотіла вийти, щоб змінити прізвище і позбутися табірної історії. Бо в селі були й такі люди, які вважали, що раз її совєтська власть відправила в Сибір, то було за що.

Правду про табір матір розказала синові вже десь у 68-му. Сама ж повернулася із Сибіру в 57-му. На той час Іванові було 8. Коли Іванові стало три (а весь цей час він жив у таборі, при якому був дитсадок для таких же дітей бранок режиму), начальник табору запропонував Теклі віддати їй сина на всиновлення, бо був бездітним.  Тоді Текля вирішила будь-якою ціною передати його в Україну. 

- Там одна жінка з Ковельського району освобождалася на Волинь, їй було десь 24 роки, вона везла звідти поїздом шість дітей. От вона й довезла мене в Ківерці. Мусила робити там пересадку, всі інші діти поїхали з нею далі, а мене вона там віддала в міліцію. Один чоловік із Духча робив тоді там в міліції, матира він не знав, але знав діда і бабу. Він забрав мене до себе в Рожище, а там переказав моїм - і вони мене забрали. Прийшли за мною баба, тьотка Женя і тьотка Юхимка, мамині сестри. Несли звідти мене весь день. Правда, я нічого з того не пам'ятаю, - каже Іван Свінтуховський, Теклін син. 

 - Бандеровкою маму тут ніхто в очі не називав, та вона і не була нею, – додасть чоловік. 

(Неля Яцюк, донька Теклі від другого шлюбу, береже мамину валізу, яку вона привезла з собою з Сибіру)

***

Неля - Іванова сестра по матері. Донька того самого Іларіона. Той пройшов Другу світову. 

Брат і сестра у Нелі нині живуть в Росії. Коли якось вона сказала сестрі, що є книжка про упівців, де матір згадують, то «може, вислати» - почула: 

- Да ти чьо, я сваім і гаваріть нє буду. Как? Атєц - гєрой і воєвал, а мама - бандєровка?..  Коли рідні з України кажуть рідним, які живуть у Росії, правду про війну, то чують, що їх тут “звільняють”.

- Це жах. Якщо мій чоловік і мій племінник зустріне там їхніх дітей, це буде найстрашніше, що є. Слава Богу, їхні поки не воюють, - тихо каже Неля. 

Мамина валіза із Сибіру порожня. Вона зібрала в собі багато пилу і сонця, що пробивається крізь покрівлю горища. Вона тримає в собі спогади 17-річної юнки з хутора на Волині, яка одного ранку просто не боронила незнайомому чоловікові пийнути з гладишки молока…

Та й чи могла боронити? 

(Це історія з репортажу про волинське село Духче: читайте весь текст тут)

Текст: Олена Лівіцька

Фото: Людмила Герасимюк