"Переживаю, що й повмірали..."

Крайнє і колись глухе село на Любешівщині. Там можна наслухатися говірки, історій, зануритися в культовий поліський світ, де досі поклоняються ріці, не забули, як …сушити сир і плачуть, відрізані війною від безлічі родичів у нині вже ворожій, але такій сусідній-сусідній білорусі.

- То нЕвір чи невІр? - запитували чи не всі, хто знав, що ми їздили у НевІр.

Село з дивною назвою заховалося за Ветлами. До тих пір на Волині ходять історії про те, як у 80-х то був крайсвіту і сюди добирався тільки кукурузник.

2022-й. Кукурузники вийшли з моди. Доїжджаємо автівкою - від Люб’язя до Невіра - рівненька смужка асфальту, і це на самому краєчку Волині. Спиняємося на WOGівській заправці «на каву», провокуємо на селфі в дорогу, п'ємо кожен щось своє, робимо те селфі, далі сонце, ранок, курс на Полісся.

***

У цьому селі не тільки ягід цьогоріч не збирали так, як завше. Стихли весілля. Їх звикли проводити гучно.

 Мова заходить про весілля - і поліщуки поринають і спогади про те, як було. За спогади вони нині тримються більше, ніж за сподівання. Бо сподівання дуже тривожні.

 - Знаєте, як батько дарував землю? Загін звався, грядка така. Один загін - то десь півтори сотки. Як дасть три загони дочці, то вже багатий батько, а як два чи один… От як в меї баби було п'ять? Але вижили. Дав Бог, і живуть люди непогано. Хати наші бачили? Я загони не давав, я - дівчатам «стєнки», а хлопцям - ну коня, наприклад… А ще в нас таке є, що то не дівка, якій батько на весілля не подарить корови Хоч - продавай потім. Вони зразу на другий день хучій продають і все! А хоч - держи. Но такий закон ше тримається, даровизна зветься. А потім молоді йдуть забирати на другий день, та й ше ручника вишитого, того, шо сват носив, корови на роги завязують, шоб вже всі бачили, шо батько дав, - каже Микола Мельник.

 Старожилка Мотрона Сільчук ностальгічно згадує платИ.

 Прикрашені паперовими квітами, півнячим пір'ям та стрічками головні убори, які вдягали свашки (дівчата від молодого) на місцеві весілля.

 - Такі платИ робили з кокошамі півнячимі всякі. Берут пір'я півня, крашене у всякі кольори. А тут така коробочка ше наверха вдягається. На ній - пацьорки, а ззаду лєнти. І українську форму вдягали. Кожна дівчина своє мала. То свахи на сватьбу таке вбирали. Дівчата від родини молодого. Ооох як тоді гуляли і гуляли. А типер… Більше сліз стало. Дідо дорогейкій помер. А без діда бабі тєжко. А ше двоє діток похоронила, то вже мені… А там в бєлорусії…

 Плаче.

***

«Більше сліз стало». У білорусі у баби Мотрони жило двоє дітей, які вже померли і там поховані.

Від внуків баба Мотрона, каже, що не має звістки і дуже переживає, щоб і вони «не повмірали». Або щоб не прийшов той час, коли родичі муситимуть йти вбивати родичів.

Це її друга війна. У першу вона втікала ховатися від німецьких снарядів у боби за хатами, де ховалися тоді всі сільські малі діти. А потім окупанти евакуювали село, а низку сімей повезли на роботу в Німеччину. У бабиному виконанні, то звучить як «Гарманія».

- Але перед тим, 14 серпня 1943-го, якраз на Маковея, «німець спалив село зовсім».Усе винищив туто. То но три хати всталося. Тоді всі тікали в білорусію в наймити і там переховувалися, - пояснює Микола Мельник. Уже в 44-му тих, хто був в селі, змусили його залишити. - Німці забірали і всіх візли на бєлорусію. Пішки в Дорогочин йшли, хто віз воламі, хто йшов. Батько, мати, я і сестра, старша трохи за мине, опинилися в Гарманії. І найстарша з дівчинкою з нами ще була. А тиї всі мої осталися в бєлорусії. Повтікали і були в людей в наймитах. Вони там робили, і там їх кормили. Отаке моє дєцтво. Вернулися: тут мало хатив було. Али стали строїти і молодиї люди началися…

Із людей, які повернулися в Невір після Німеччини, лишилося у селі двоє: баба Мотрона та її кума.

- Топірика, топір мені ця война не дає спати, повірите чи нє? Двоє дітей жило на бєлорусії, вже повмірали, вже нема. Всьо думка, бо внуки там єсть. Не спілкуємося, нема топірка связі. Повідключали все. Кажуть, воєнний час. Переживаю, шо й повмірали…А тоді бєлоруси людей приймали. Зразу приймали. А нас в Гарманії звільняли американці, пропонували, щоб ми лишалися там. Але ни схотіли, перейшли на свою землю. Ото шо тємлю. А топір хто його відає, як дальше. Ся война ни дає мині спати. Вусімнацєть внукув, вусімнацєть вже правнукув… Семеро дітей, - глухо каже вона.

(І це лише фрагмент репортажу із невеликого поліського села, яке 24 лютого ніч провело в лісі. Місцеві рибалки помітили танки дуже близько: за озером. Від Невіра до білоруського села Сваринь - 2 км. Читайте репортаж тут)

Текст: Олена Лівіцька

Фото: Людмила Герасимюк