"Якую вам привезти?". Фрагмент

Коли вона розказує про свою бібліотеку, то наче пише роман.

 Уявіть: з 1978-го працювала в сільській книгозбірні. Тільки три роки тому пішла з роботи. Каже, шкодує, що не раніше, бо «ноги крутять, руки крутять»…

  ***

 Ти слухаєш - і одразу бачиш: ровер на сільській дорозі поміж хатів із синіми вікнами. Жінка їде. Хустка. Чоботи. Сумка з книжками.

А хто трапляється дорогою, той мусово каже:

 - Ніноо, добрий день!

 Ніна сміється, киває головою, хустка тріпоче на різкому вітрі. Вона щойно думала про ...план на книжки. Бо то була епоха, коли план був на все. Великий совєтський план. А зараз ми в Україні "пожинаємо" його страшні плоди...

 Але Нінина розповідь сьогодні - то історія, яку не варто забувати.

  ***



 
- Книжки читати ходили, аякже. Хто не ходив, я везла їм ровером. Ну, кого там… Тоді дуже любили Хемінгуея. А ще - про партізанув, про Федорова, Сабурова.

Дядьки більше самі ходили в бібліотеку, а жінкам то я книжки возила.

Тоді був такий час, що в нас був план книговидачі. То не то, шо тепер… Ну, а я нашось така дурна була, шо не хотілося мені приписувати. Тико тако їхала до людей і спілкувалася і: «Якую вам привезти? То я привезу». Було дешо треба було й дописати… Бо суспільно-політичної треба було видати стіко, природничої - стіко, сільськогосподарської - стіко… Ну, а хто її, вже ж не дуже таке і читали.

Словом, тих грамотов у мене було до огня до ясного вдома. Я считалася нормальний работнік.

А потім вже пішли тиї любовниї… То вже тиї серіали. Як заїду в Іваничі на нараду - торбу книжок везу назад, бо всі ж знають, що приїду з наради і будуть питати: «Що ти там привезла нам?». Отака була жизнь.

Три роки не працюю… Мою тут бібліотеку об'єднали зі школою. Вже другая історія... Почалося все через телефони, а як я куплю телефона такого, то я його не одроблю. І вже пішла і дуже шкодувала, що раніше не зробила. Бо опалення не було, клубнік - хотів прийшов, хотів - ні, а я мусила бути, бо як людина один раз прийде в бібліотеку - тебе нема, другий раз прийде - нема, то на третій не прийде. І я так: мала там битиї валянки, вдягну і в рукавицях сиджу пишу.

І ви знаєте, тепер ноги крутять і руки крутять. Мусить то мені робота вилазить боком...

 ***




У мандрах селами нам часто випадає знайомитися з бібліотекарками. Слухати їхні історії, гортати з ними старі світлини і чути про людей у селі - саме від них.

Банально? Ні. Так помалу відходить професія. Вона з того часу, коли ровером у селі розвозили по хатах ...книжки.

Прості сільські жінки. Вони перечитали все, що було на полицях тих книгозбірень. Вони робили старі альбоми з фотографіями із колгоспних буднів своїх сіл. Вони насправді фіксували минуще - історію.

 У Ніни Бабійчук із Поромова на Волині теж є такий сокровенний спадок. Вона його називає "моя краєзнавчая комірчина"... Зібране нею перенесли у бібліотеку при школі. Лежать там аркуші А4, списані її рукою, на яких - поромівські обряди у таких деталях, що от бери і реанімовуй... А ще сорочки, картини, колгоспні світлини про те, як "комсомольці закладають фундамент школи" десь у 60-х... і не тільки, листівки з іншого часу - і все це під пилом. Бо "будять" подібне рідко.

 Такі, як Ніна, часто просять нас до хати.

З такими ми гортаємо старі фотографії, їмо пироги і п'ємо каву, дістаємо із шафи "мамині фартухи" і збираємо, збираємо історії...

Репортаж із Поромова читайте тут

Текст: Олена ЛІВІЦЬКА

Фото: Людмила ГЕРАСИМЮК