Минуле, яке чути дустом

- Я добивалася цього десь з 91-го. А вже в 93-му ми його відкрили. Ні, католиків у родині не було, але я живу тут, через дорогу від того храму. І польського коріння у мене нема, я українка. Я просто постійно думала: 500 років він вистояв, ну то як так, щоби він розвалився? Хоча совєти його майже й розвалили. Ви чуєте запах дусту?

Ми з Валентиною стояли у старому костелі в Затурцях.

Зсередини відновлені у 90-х стіни до половини вже облущилися. Тут кажуть, що «трутизна так міцно в’їлася в ці мури», що дає про себе знати. У неї тут є своє місце на лаві. Вона ходить і до православної церкви. Просто поруч живе і не могла миритися з руїною, тому колись затіяла операцію з порятунку костелу…

***

Затурцівському костелу Святої Трійці - кілька століть, бо він - із 17-го. Храму Святої Параскеви - 10. Років. Надалеко від церкви стоїть ще одна - столітня. Її звели люди одразу після Першої світової, коли повернулися в село після евакуації і не застали мурованої. Звели, з чого могли, тому вона ледве тримається на столітніх дошках. Втім коли будували нову, стару вирішили не руйнувати. Вона стоїть, там зрідка служби, і схожа вона на музейний експонат. Затурці - , в якому вживаються різні храми…

За совєтів у костелі був клуб, а далі - хімсклад.

Голова цієї громади Юрій Ковальчук виріс під ним, бо живе зовсім поруч. Валентина Челій -  його сусідка. Вона відкриває нам двері старої споруди. З дверей б'є в носа міцний запах хімії.

- Дусту, - поправлятиме Валентина.

Ця жінка 40 років була завідувачкою затурцівської бібліотеки. І майже весь свій вік вона бачила костел руїною - з народження аж до 93-го.

Каже, було страшно ходити поруч і жити поруч. Над костелем літали сови, миші, ворони і голуби. А їй хотілося це відновити. І взялася, як каже, «добиватися». Писати, ходити, звертатися. Тепер у костелі має своє місце. Носить від костелу ключі і наглядає за ним. Розповідає, що тут служить уже сьомий ксьондз, ходить в костел кілька людей. Серед них - вона. Разом із тим у свята ходить і в православну церкву.

- Я голова костельного комітету, фактично створила той костел. Тут була страшна руїна. І дав Бог, допомогли поляки, і вже в 93-му його відкрили. Совєти трутизну сюди возили і хотіли його знищити, а то ж пам’ять на стільки поколінь. Довели до толку, але все обсипалося, бо ж та трутка в’їлася в стіни… - каже Валентина.

У костелі тихо, врочисто. На лавах подекуди теплі килимки, які хтось лишив. Ноти. Молитовники. Їдкий запах тут змушує думати про уроки минулого. Це тільки одна історія із села Затурці на Волині. А їх тут - більше.

Читайте репортаж. Текст: Олена Лівіцька. Фото: Людмила Герасимюк